Ірина повернулася додому. Жінка їздила в село, відвідати маму. – Привіт, як мама? – усміхнувся Степан, побачивши дружину. – Сьогодні, Слава Богу, нормально, – відповіла Ірина, і пішла до своєї кімнати. Вона хотіла зателефонувати мамі, але в неї сів телефон. – Степане, а де твоя зарядка. Я свою у мами забула, – запитала Іра у чоловіка. – Ой, вона в машині, – відповів він. Ірина взяла ключі і пішла на парковку, повернулася за п’ять хвилин. – Ну, що знайшла? – запитав Степан. – Як ти міг?! – вигукнула Іра і заплакала. Степан здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи

– Ірино, що сьогодні на вечерю? – спитав Степан.

– Зараз хвилинку. Що ти сказав? – перепитала дружина.

Іра сиділа за комп’ютером і розмовляла скайпом з колегою.

– Я кажу, вечеряти будемо?

– Степане, там борщ у холодильнику, нагрій. Мені зараз ніколи.

Іра та Степан були одружені чотири роки і жили у квартирі його мами Наталії Василівни. Ірині було тридцять два роки, вона працювала аудитором, а Степан – архітектором.

Іра приїхала у Вінницю з невеликого села. Наталія Василівна була незадоволена вибором сина. Вона вважала, що Іра нерівня її синові. Вона працювала викладачем в університеті і пишалася своїм родоводом. За будь-якої зручної можливості вона хвалилася своїм благородним походженням, з кожним разом збільшуючи кількість розкоші у своїх розповідях. Іра – дівчина з простої сім’ї, яку виростила одна мати, слухала її розповіді та почувала себе ніяково.

У квартирі свекрухи Ірина почувала себе незатишно, дівчина хотіла якнайшвидше придбати власне житло. Вона працювала у двох компаніях, щоб заробити на початковий внесок за іпотеку.

Наталія Василівна повернулася із роботи.

– Степане, ти вже поїв? – Запитала вона сина.

– Так, мамо, – Степан грав у приставку.

– Іра що, нічого не приготувала?

– Я борщ їв.

– Прекрасно! Зварила одну каструлю і все, – свекруха невдоволено зачинила холодильник.

Наталя Василівна почала готувати рагу.

– Мамо, Ірині ніколи. Вона працює.

– І що? Усі працюють. Це звичайний обов’язок жінки, – обурилася свекруха. – І взагалі, навіщо вона стільки часу проводить на роботі? Тільки й думає про свою кар’єру. Що за амбіції у простої дівчини з села!

– Мамо, ти ж знаєш, що ми хочемо свою квартиру.

– І ти теж? Погано тобі з матір’ю живеться?

– Ні, мамо. Просто Іра хоче своє житло.

Ірину дратувало у квартирі свекрухи все. Старомодний інтер’єр, гнітючі темні шпалери та меблі.

– Степане, у Вікторії в суботу день народження. Потрібно обов’язково піти, – суворо сказала Наталя Василівна.

– Мамо, не хочу я йти. Я краще футбол вдома подивлюся.

– Ну, Степане, це не ввічливо. Ви ж стільки років.

– Так, ми знайомі багато років, і ви з її мамою намагаєтеся звести нас. Я знаю! У мене дружина взагалі!

Вікторія була донькою подруги Наталії Василівни – Тамари. Зі Степаном вони були знайомі з дитинства. Мама вважала Вікторію ідеальною парою для сина. Вікторія працювала вчителькою української мови та літератури і здавалася їй скромною та господарською дівчиною.

– Ну і що? Подумаєш, одружені. Ну яка у вас родина? Дітей немає і невідомо, чи будуть.

– Наталю Василівно, я народжуватиму тоді, коли вважатиму за потрібне, – сказала Іра, увійшовши до кухні.

Свекруха думала, що Іра сидить у своїй кімнаті у навушниках і не чує її.

Степан у сварку дружини і матері ніколи не встрявав. Він переживав втратити дружину, але й ображати маму теж не хотів.

– Степане, а поїхали всі разом, з Ірою? Відпочине хоч на природі, бо сидить увесь час за комп’ютером, – хитро посміхнувшись запропонувала свекруха.

– Ну, гаразд, поїхали.

Ірина ніколи не ревнувала Степана, а Вікторію вважала пустушкою.

У суботу вони втрьох поїхали на дачу своїх старих друзів. Вікторія зустрічала гостей у короткій блакитній сукні з великим декольте. Весь вечір вона не зводила очей зі Степана. Ірина почувала себе чужою на цьому святі, де обидві родини весело жартували та згадували минуле.

В Іри задзвонив телефон, і вона вийшла з-за столу.

– Ірино, привіт!

– Привіт, мамо! Як ти себе почуваєш?

– Щось зле мені останнім часом. Може, приїдеш?

– Звісно, ​​мамо. Я зараз приїду.

Ірина повернулася за стіл.

– Степане, мамі погано, мені треба їхати.

– Ну добре. Дзвони, якщо що, – відповів Степан.

Іра сіла на маршрутку та поїхала у село, де жила мама.

Пішов дощ і стало прохолодно. З альтанки гості перейшли на кухню.

– Наталя, ну чого ви в таку погоду поїдете? Залишайтесь у нас на ніч, – запропонувала Тамара.

Всі гості вже роз’їхалися, а Степан з матір’ю лишилися ночувати. За столом Степан добряче розслабився, він не пам’ятав, як опинився з Вікторією в одному ліжку.

Ірина приїхала до рідного села. Її мама – Валентина Іванівна лежала на ліжку біля відчиненого вікна.

– Мамо! – Ірина кинулася до неї.

– Дочко, як добре, що ти приїхала!

– Мамо, я привезла тобі пігулки. Може, швидку викликати?

– Ні, мені вже краще. Дякую, що приїхала, Іринко.

Валентина Іванівна поспала кілька годин і стала вже бадьорою та веселою.

Наступного дня Іра повернулася додому. Степан сидів у своїй кімнаті, а Наталя Василівна пилососила. Він почув, як дружина відчинила двері.

– Привіт, як мама?

– Сьогодні, Слава Богу, нормально.

– Ірино, ти втомилася напевно, з дороги. Пиріжків скуштуй? – запропонувала свекруха.

– Ви спекли?

– Ні, це Віка нам із собою дала. Спробуй дуже смачні.

– Ні, дякую, – відповіла Ірина і пішла до своєї кімнати. Вона хотіла зателефонувати мамі, але в неї сів телефон. Поставивши телефон заряджатися, вона побачила, що її зарядка не працює.

– Степане, дай мені свою зарядку.

– Ой, вона в машині.

Іра взяла ключі та пішла на парковку. Вона відчинила машину і почала шукати в бардачку зарядку, але там її не було. Вона подивилася на заднє сидіння і побачила на підлозі якусь    упаковку. Спочатку вона думала, що їй здалося, але, піднявши її, зрозуміла, що не помилялася. – Степан мені зраджує? – майнуло в голові у жінки. Вона не пам’ятала, як піднялася до квартири.

– Ну, що знайшла? – спитав Степан.

– Знайшла, – Іра показала чоловікові упаковку, – Що, добре вчора з Вікою повеселився?

– Що це? Ти про що? Нічого не було, — Степан згадав, як прокинувся в ліжку Вікторії, але він точно знав, що в машині нічого не було.

– А ви, Наталя Василівно, раді, що Степан з цією дівчиною провів ніч? Адже ви цього хотіли?

– Ірино, про що ти? Я ж не можу вказувати сину з якою дівчиною йому проводити час, якщо йому не подобається… Значить, у них все за взаємною згодою було, – з незворушною усмішкою сказала свекруха.

– Ірино, не слухай її! Мамо, що ти кажеш! Я люблю Іру!

Іра не хотіла слухати чоловіка. Вона зібрала речі і повернулася до села до матері. Валентина Іванівна була рада побачити дочку. Іра подала на розлучення. Вона працювала віддалено і намагалася забути Степана.

Степан дзвонив їй, писав, але Іра його всюди заблокувала. Після розлучення Спепан переживав, почав гульбанити. Наталія Василівна не могла впізнати сина.

• Степане, синку. Та забудь ти цю Іру!

– Мовчи Ти мені життя зруйнувала!

– Синку, ну що ти таке кажеш? Я ж тобі як краще завжди хотіла. Ти подивися, на кого ти перетворився? З роботи вигнали, гульбаниш постійно!

– Та мені не потрібне таке життя! – вигукнув Степан.

Наталія Василівна була у розпачі, вона вирішила зателефонувати Вікторії, сподіваючись, що вона допоможе синові забути Ірину.

Тамара з Вікторією сиділи за столом та пили чай.

– Віка, ти б з’їздила до Степана. Він зараз у такому стані…

– До Степана? Та він вже півроку гульбанить, – відповіла Вікторія.

– Ну нічого. Адже він нормальний хлопець. Ти в мене он, яка гарна, він її одразу забуде!

Вікторія погодилася. Вона яскраво нафарбувалась і одягла коротку сукню. Увечері вона приїхала до Степана. Наталія Василівна була рада її бачити.

– Вікуся, привіт! Проходь!

Степан, хитаючись, вийшов зі своєї кімнати.

– А ти тут що робиш? Ти чого приперлася?

– Степане, що ти таке… – Наталя Василівна намагалася заспокоїти сина. – Вікторія приїхала тебе підтримати.

– Йди звідси! Невже в тебе зовсім немає гідності? Ти мені не потрібна!

Дівчина розгублено дивилася на Степа.

– Так, сам йди! Можна подумати, ти мені дуже потрібна! Подивіться на нього, який скарб! Це раніше у тебе були якісь перспективи, ти був гарний, а тепер…!

– Вікторія, як ти можеш? – Наталя Василівна не чекала від Вікторії такої відповіді.

Дівчина пішла з їхньої квартири, гучно закривши двері.

– Степане, пробач мені, синку! – мама хотіла обійняти Степана, але він її не дав цього зробити.

– Відстань!

– Степане, а поїхали разом до Ірини? Поїхали, га? Може, вона вибачить тебе. Адже ви стільки років разом прожили?

Степан погодився, він пішов у душ, і наступного дня вони поїхали до Іри.

Іра сиділа за ноутбуком. Вона почула, як біля будинку зупинилася машина. Дівчина вийшла з дому і відчинила хвіртку. Перед нею стояла заплакана Наталія Василівна та Степан. Свекруха опустила очі і побачила живіт Ірини, що округлився.

– Ірочко, – тихо сказала вона і заплакала.

– Навіщо ви приїхали? – Запитала Іра.

– Ірино, пробач мені. Це я у всьому винна! Це я упаковку в машину підкинула, не було у Степана нічого з цією Вікою.

– Ірино, пробач мені. Я тебе люблю, ти мені дуже потрібна, – Степа підійшов до Іри і обійняв її.

– Ірина, що ж ти мовчала, що вагітна? Як я внучка хотіла! Пробач мені, повертайся! – сказала свекруха і обійняла Іру.

Іра вибачила Степана, Наталя Василівна більше не втручалася в життя сина та невістки. Вона зрозуміла, що Степан зробив правильний вибір, коли одружився з Ірою, бо вона була ідеальною дружиною і люблячою матір’ю.