Максим зняв собі кімнату в комуналці. Його нова сусідка Ганна Федорівна була дуже до всіх строгою жінкою. Та вона моментально змінювалася, коли приходив її Борюсик

Максим дуже зрадів, побачивши оголошення про здачу кімнати в комунальній квартирі. Нове місто, потрібно якось починати облаштовуватися, а тут підвернувся такий варіант, та ще й поруч з роботою. Все було дуже до речі!

Чоловік, недовго думаючи, зв’язався з власником квартири і вже через два дні заселився в кімнату.

Звичайна кімната, з мінімумом меблів, вікном в пилюці, що виходить у двір. У невеликому буфеті навіть був деякий посуд, а в шафі – постільна білизна.

Максим поцікавився у господаря з приводу сусідів по комуналці, але той лише сказав, що вони звичайні люди, як і скрізь.

-Ну, і на тому спасибі! – відповів новий мешканець.

Чоловік не поспішаючи розклав на полицях свої речі, сходив в магазин за продуктами і, нарешті, зайшов на кухню.

Чиста, з пофарбованими в сірий колір стінами, вона зустріла Максима тишею, яку лише зрідка порушували краплі з крана.

Максим приготував собі яєчню, взяв хліб і приготувався, було, вже пообідати, як з кватирки пролунав тріскучий жіночий голос.

-Так чого ти йому пустушку даєш? Їсти він хоче, водички б хоч дала попити! Понароджують, а потім не знають, як ростити! Тьху!

Голос належав сусідці Максима, Ганні Федорівні. Вона жила в цьому будинку вже багато років, і весь двір чітко і в подробицях знав, що вона про них думає. Ганна Федорівна робила зауваження, давала цінні поради, лаяла і виховувала. Її вихід у двір супроводжувався важкими зітханнями мешканців.

Матусі з дітьми йшли подалі, чоловіки, які сиділи за столом і грали в шахи, тісно притискалися один до одного і намагалися не зустрітися поглядом з грізною бабусею Ганною.

Максим прислухався. Ганна Федорівна тепер відчитувала двірника, адже він мів пил абсолютно не в ту сторону. Двірник тихо кивав і мріяв кудись зникнути.

Потім був її монолог ні до кого про те, коли ж все це скінчиться, і як було добре раніше. Раніше – це коли її син Борис був маленьким хлопчиком і ходив з мамою на концерти в місцевий клуб.

Через годину прогулянки, виконавши норму зауважень і повчань, Ганна Федорівна повернулася додому.

-Напевно, зараз обідати прийде! – вирішив Максим. – А підігрію но я чайничок. Раптом, подобрішає старенька!

Грюкнули вхідні двері, Ганна Федорівна, щось наспівуючи, зайшла на кухню, попила водички з глечика, що стояв на маленькому столику в кутку, і тільки потім помітила нового мешканця.

-Вітаю! Бажаєте чаю? – відразу почав Максим. – У мене тут зефір є, свіжий, смачний! Будете?

Ганна Федорівна оглянула чоловіка з ніг до голови і строго відповіла:

-Ніколи мені ваш чай пити! Сидять тут, ледарі, чаї ганяють, а працювати хто буде?

-Так я з завтрашнього дня тільки виходжу, – спробував виправдатися Максим, але старенька його не слухала. Вона дістала з холодильника провізію і стала розігрівати обід на плиті. Скоро з роботи прийде сорокарічний Борюсик. Потрібно встигнути все підготувати.

Борюсик був єдиним сином жінки. Вони до сих пір жили разом, тому що Борюсику не щастило в коханні. Жінки залишали його, ледь почавши зустрічатися. Бідолаха був злий на життя, а тому і сварився з матір’ю.

Ганна Федорівна прислухалася. Ось рипнули двері їх кімнати, значить, син прийшов з роботи. Старенька якось відразу знітилася, вся строгість зійшла з неї. Жінка швидко схопила каструлю і потягла її до себе в кімнату.

-Ох, господи, ох, запізнилася! – голосила вона. – Зараз знову сваритися буде!

Борис сварив її за все. Муха на вікні – мати погано стежить за будинком. Суп солоний – мати зовсім розучилася готувати і тільки псує продукти. Дощ, сніг, спека, – у всьому, так чи інакше, була винна Ганна Федорівна.

-Мамо! – пролунав голос Борюсика. – А чиї це в коридорі черевики стоять? Чужий в будинку?

-Ні, що ти, ні! Це новий сусід. Я ще не знаю, як його звуть, – Ганна Федорівна з подивилася на похмурого Бориса. – Але я дізнаюся, тобі все передам!

-Пішов, значить, Олег! Тепер здавати буде… Недобре це! – в двох словах описав становище чоловік, швидко вичерпуючи суп з глибокої тарілки з намальованими пальмами на дні.

Що конкретно недобре, він уточнювати не став. Нехай самі здогадаються…

Потім Ганна Федорівна бігала на кухню і підігрівала котлети, наливала компот і чистила від шкірки яблуко.

-Теж вирішили пообідати? – запитав її Максим.

-Так я потім, сина нагодую, сама поїм.

-А скільки синові рочків?

-А тобі що? Скільки не є, всі його! – Ганна Федорівна грізно подивилася на новенького. – Не базікай, а краще підлогу підмети! Он, скільки крихт від тебе. Тарганів, чи що, розводиш?

І пішла проводжати Бориса на роботу.

-Оце тааак… – протягнув Максим, куйовдячи волосся на голові.

Поступово Максим звикав до нового житла, познайомився з усіма сусідами.

Зустрічаючи Ганну Федорівну на вулиці, він завжди чув, як вона відчитує кожного зустрічного. Тоді її плечі розправлялися, голос ставав сильним і впевненим, вона, як ніби, виростала сантиметрів на тридцять і гордо ходила по тротуару.

А вдома, коли з роботи приходив Борюсик, старенька знову змінювалась, щось бурмотіла, догоджаючи синові.

-І давно у них так? – запитав якось Максим у Віталія Яковича, ще одного мешканця цієї комуналки.

-Давно. Як чоловік її не стало, так і став такий Борька. А вона любить його безмірно. Адже один він у неї на світі залишився! – Віталій Якович розвів руками. – Що тут скажеш…

-Так, зате на інших вона добре свариться, – пробубонів Максим, згадавши, як Ганна Федорівна насварила його на весь двір за те, що він ставить капці не на те місце. Яке “те”, вона пояснювати не стала, тому що по тротуару вже йшов її Боря в передчутті вечері.

-Не ображайся на неї. Їй теж пару випустити треба.

Чоловіки сиділи на лавці біля будинку і перебирали картоплю в великому мішку, відбираючи кращі коренеплоди для посадки.

-Добре, не злюся я. Прикро просто! – Максим підняв голову і побачив, що Ганна Федорівна затіяла мити вікна і залізла на драбину.

-Ну, ось куди вона полізла? – раптом сказав він і оглянув поглядом двір.

-Борисе! Іди, матері допоможи! – звернувся він до Борі.

Але той тільки махнув рукою.

Нічого, впорається…

Максим так не міг. Він тихо постукав у кімнату Ганни Федорівни і відкрив двері. Старенька на стояла на драбині, витираючи ганчіркою по склу.

-Давайте, допоможу! – запропонував їй чоловік.

Вона сумно подивилася на сусіда, знизала плечима і зітхнула.

-А давай! Допоможи злізти тільки!

Максим акуратно зняв легку, як дівчинка, сусідку і посадив у крісло.

-Ну, як же ви так, Ганна Федорівна? Бориса б попросили!

-Попросиш його, як же! А ти не лізь не в свою справу! Ось ганчірка, ось вода, допомагай, раз прийшов.

І відвернулася.

Максим почав акуратно протирати скло, слухаючи, як воно скрипить.

Ганна Федорівна ходила по кімнаті, перекладаючи речі з місця на місце, і потайки розглядала свого помічника. Міцна постава, швидкі, впевнені рухи.

-Хороший хлопець, рукастий! – схвально подумала вона.

-Все, Ганна Федорівна! Готово, приймайте роботу!

Скло блищало. Максим постарався на славу.

Старенька тільки збиралася щось відповісти, як увійшов Боря. Він грізно оглянув драбину, відро з водою, Максима, який милувався своєю роботою, порожній стіл, а потім зажадав від матері, щоб скоріше годувала його.

Ганна Федорівна заметушилася, заквохтала. Максим забрав відро і, зітхнувши вийшов в коридор.

Через кілька місяців Бориса звільнили з роботи. Тепер він сидів удома або у дворі і скаржився на своє життя, а заодно і матір, що завжди маячила десь поруч, намагаючись догодити синові.

Якось увечері, повернувшись з роботи, Максим застав Ганну Федорівну плачучою на кухні. Віталій Якович метушився поруч, намагаючись заспокоїти її, але жінка не вгамовувалася.

-Що трапилося? – запитав здивований Максим.

-Борю забрали!

-Куди?

– Посварився з кимось і…

Ганна Федорівна заплакала ще голосніше.

Максим спокійно взяв чайник, налив води і поставив на плиту. Така новина абсолютно не засмутила його.

-Ганна Федорівна, – сказав він. – Ви так плачете, як ніби щось страшне трапилось. Пару днів побуде і все.

Ганна Федорівна заговорила.

-Так, за це і переживаю! Повернеться, ще більше буде сваритися! Що робити мені?

Максим задумався. Перевиховати сорокарічного мужика – справа практично безглузда. Але спробувати варто, раз навіть сама Ганна Федорівна визнала ситуацію…

-Добре, все добре буде. Зробимо все, що зможемо. Тільки мені допомога буде потрібна, – сказав Максим.

Борис йшов додому дуже злий.

Піднявшись по сходах, він вийняв з кишені ключі і спробував відкрити замок. Але ключ чомусь не підійшов.

-Що за нісенітниця? Замок, поміняли чи що? – сказав він і подзвонив у дзвінок. Двері відчинила якась незнайома жінка з дитиною на руках.

-Ви до кого? – суворо запитала вона.

Борис навіть трохи розгубився. Він ще раз перевірив, чи його це поверх, двері.

-Я тут мешкаю! Пустіть! – він зробив крок за поріг. Жінка відразу закричала, заохала.

З кімнати вискочив Максим.

-Люба, що таке? Хто це? – він показав рукою на Бориса.

-Не знаю, каже, що живе тут. Викликай поліцію!

-Максим, ти що, не впізнаєш мене? Я Боря, живу тут з матір’ю. Ось в цій кімнаті! – він показав рукою на дерев’яні, пофарбовану коричневою фарбою, двері.

-Ви щось плутаєте! Не було тут ніякого Бориса. У цій кімнаті живе Ганна Федорівна з чоловіком. У неї дві прекрасні доньки.

Борис, не дослухавши, відчинив двері свого житла і забіг всередину.

Там, за круглим столом, накритим скатертиною, сиділи і пили чай з тортом Ганна Федорівна і Віталій Якович. Обидвоє в домашніх халатах, веселі і рум’яні.

-Мамо! Це що таке? – Борис не міг повірити своїм очам. Меблі, обстановка, навіть штори на вікнах – все було інше. – Що відбувається?

-Чоловіче, вийдіть звідси! – спокійно сказав Віталій Якович і встав на ноги.

-Що ти говориш! Це моя мати, а ти наш сусід. Що ви зробили з моєю кімнатою? Що взагалі відбувається?

“Чоловік” Ганни Федорівни пішов на непроханого гостя. Той відскочив і жалібно подивився на матір.

Ганна Федорівна спокійно відповіла на його погляд, допила свій чай і тільки тоді звернулася до Борі.

-Молодий чоловіче! – гордо сказала вона. – У мене ніколи не було сина. А якби він все ж був, то я виховала б його набагато краще, ніж виховали вас. Ідіть! Дайте нам спокій!

Борис хотів ще щось заперечити, але потім помітив на стіні фотографію. Раніше на ній була його мати, батько і він, Борюсік. А тепер там красувалися дві худющі дівчини в обнімку з його батьками. Боря зітхнув. Його немає. Його просто стерли, викреслили, скасували. Хто ж він тоді, як тепер жити далі? Як він тепер без мами?..

Тут він відчув, що Віталій Якович веде його під лікоть до дверей.

Опинившись виставленим в коридор, Борис побіг на кухню. Він став оглядати всі шафки і полиці. Але не було там його чашки з якорями, тарілки з пальмами. Великий зелений сервіз займав весь простір на полицях в кухні. А в кутку стояв дитячий стільчик для годування.

Борис закашлявся. На ці звуки прийшов Максим. У нього була борода, пасмо волосся спереду трохи посивіло.

-Ви все ще тут? Вам же сказали, що ви помилилися!

-Максиме, любий! Ти зовсім-зовсім не впізнаєш мене? Борис я! Ну, згадай, рідний! – Борис жалібно дивився йому в очі.

-Ні я вас не знаю. Я з родиною живу тут років десять. Вас ніколи тут не було. Хоча, стривайте! Як ви сказали, вас звуть?

Борис я. У тій кімнаті жив з мамою, а тепер вона не впізнає мене! – заголосив Боря.

-Ти б, Боря, йшов мимо! – раптом різко обірвав його Максим. – Я чув, що років тридцять тому тут жив якийсь Боря, з матір’ю сварився, кажуть, постійно кричав, життя не давав, так вона його “того”, – Максим невизначено підняв очі до стелі.

-Чого? – не зрозумів Борис.

-Ну, того…

-І де вона тепер?

-Не знаю, поїхала. Ганна Федорівна у неї кімнату купила, здається. Тримайте воду, а то щось ви зблідли. – Максим простягнув гостю чашку з водою. – А тепер ідіть!

Боря вийшов з під’їзду і пішов, сам не знаючи, куди. Хто він тепер, де йому жити, якщо навіть рідна мати його не впізнає. Це не його реальність, це помилка. А потім його раптом потягнуло на сон. Борис ліг на лавку і заснув. Сни були тривожні. То мати намагалася його наздогнати, а він тікав, то він кричав, а вона плакала, то Віталій Якович виводив його з квартири…

-Борь! Боря! – чийсь голос увірвався в сон і наполегливо покликав. – Боря, та прокинься ти!

Борис відкрив очі. Перед ним стояв двірник Федір.

-Ти чого тут лежиш?

-А ти, що, мене впізнаєш?

-Ти чого? Звичайно, впізнаю!

Борис встав і побіг додому. Ключ підійшов. Чоловік відчинив вхідні двері, побіг по коридору і зупинився у своїй кімнати. Тремтячою рукою він відкрив її. Там за столом сиділа мама і в’язала щось.

-Вже повернувся, синку!

-Мамо! Мамо!! – закричав Боря, по-дитячому пританцьовуючи, і швидко оглянув кімнату. Все на місці, і фотографія, і штори. Все стало, як раніше.

-Піди, постав чайник і розігрій собі суп! – строго звеліла йому Ганна Федорівна.

Борис хотів, було, заперечити, та не посмів. Побіг виконувати доручення.

З тих пір в комуналці встановився мир і спокій. Ганна Федорівна ще довго дякувала Максима за щось, а ось за що, Борис ніяк не міг зрозуміти.