Віка їхала до свого коханого Андрія у його рідне місто. Вони так давно не бачилися. – Ось Андрій зраді моєму сюрпризу, – думала жінка. Двері їй відчинила симпатична дівчина. – Напевно сестра, – подумала Віка. – А Андрій вдома? – запитала вона. – За хлібом пішов, – весело відповіла дівчина. – А ви хто? – Я Віка, – усміхнулася жінка. – Андрій прийде і представить мене. – Добре, проходьте, зачекаєте його, – дівчина пропустила гостю в квартиру. Зайшовши на кухню, Віка застигла. – Цього не може бути, – тільки й подумала вона

Це було кохання з першого погляду. Вікторії було двадцять один, і вона вперше поїхала на наукову конференцію – у неї навіть усної доповіді не було, тільки стендова, але вона все одно страшенно пишалася собою.

Андрій виступав з доповіддю – лише на кілька років старший, але вже перспективний і відомий, який встиг щось там навіть відкрити. Говорив він захоплююче, брав не лише розумом, а й харизмою. Віка ж, як не намагалася, не могла вловити жодного слова з його доповіді – настільки він був гарний, аж подих перехоплювало: високий, із золотистими кучерями, з яскравими блакитними очима, немов принц із казок, що зійшов зі сторінок дитячої книжки.

Вікторія не знала, як наважитися до нього підійти, але з виду з того дня не пускала. Куди він, туди і вона, супроводжувала його, немов друга тінь. Якоїсь миті він упіймав її погляд, усміхнувся, і вона зніяковіло посміхнулася у відповідь.

Це був справжнісінький роман, як у кіно – вони разом ходили на кава-брейки, гуляли ввечері за ручку містом, а коли місто накривали сутінки, вони відчайдушно цілувалися. Але, як і належить для таких романів, він закінчився в залі очікування вокзалу, куди він поїхав її проводжати – вона їхала до свого міста, а він наступного дня до свого.

На прощання він засунув їй у руку листок, із блокнота. Аркуш було списано дрібним акуратним почерком.

– Це я тобі написав, – сказав він.

У літаку Віка розгорнула листок і прочитала вірш.

Вона читала вірші та розуміла – він написав усе це про неї! А значить – це справжнє кохання.

Півроку вона жила у мріях та у листуванні з Андрієм. Кілька разів натякала на зустріч, але він чи не зрозумів, чи не міг приїхати. І тоді вирішила їхати вона – дізналася його адресу та вирушила в дорогу. Віка дуже сильно переживала, звичайно, але знала – він буде радий її бачити, вона за два дні запитала:

– Уяви, якби я раптом прямо зараз опинилася у твоєму місті?

– Це надто добре, щоб бути правдою, – відповів він.

І ось вона у його місті, їде на таксі, розглядаючи у вікно незнайомі будинки. Від хвилювання її злегка не по собі, у сумці цукерки з її рідного міста і вірш у відповідь на такому ж листку.

Двері їй відчинила симпатична дівчина з густим волоссям і кругленьким вагітним животиком.

«Напевно, сестра» – подумала Віка, відзначивши їхню схожість.

– А Андрій вдома? – запитала вона.

– За хлібом пішов, – весело відповіла дівчина. – А ви хто?

– Ой, вибач, я – Віка, – представилася вона, думаючи, що це буде все зрозуміло. – Ми на конференції познайомилися, – уточнила вона, помітивши подив дівчини.

– А, зрозуміло, – сказала вона. – А я Марія! Проходь, ти з дороги, мабуть, втомилася? У нас завжди хтось зупиняється, а я не проти – так веселіше, а зараз я взагалі вдома сиджу, сумно дуже!

Дівчина говорила без зупинки, а Віка з цікавістю розглядала квартиру Андрія, яка була заставлена ​​різними дрібницями.

Зайшовши на кухню, вона застигла – на холодильнику красувався на всі дверцята пазл, зроблений з весільної фотографії. На фотографії були Андрій та Марія.

Далі все було як уві сні: Марія щось розповідала, а Віка не могла сказати жодного слова, а коли повернувся Андрій і побачив її, вона взагалі хотіла пігти. Але він нічого, молодець, швидко зорієнтувався та зобразив гостинність, розповідаючи дружині казки про спільні роботи між інститутами.

Віка відмовилася зупинитись у них, пославшись на те, що вже забронювала готель, хоча насправді цього не робила. На виході вона не витримала і засунула в руку Андрію складений вчетверо листок.

Після цього провалу Віка довго не могла прийти до тями – було страшенно соромно, а ще прикро, що вона потрапила в таку ситуацію, не кажучи вже про те, що вона ніяк не могла викинути Андрія з голови: все заходила на його сторінку в соцмережах, в якій не було жодної ознаки того, що він має дружину і дитину. Цим фактом вона пояснювала його поведінку: зрозуміло, що дружину він не любить, одружився через вагітність, а їй не наважився сказати, бо переживав, що втратить Віку.

Сам Андрій з того часу жодного разу їй не написав, а вона, хоч і не могла його забути, була гордою, і нав’язуватися більше йому не хотіла. Щоправда, іноді перед сном мріяла, як вони знову випадково зустрінуться на конференції, і тоді…

У подібних мріях вона провела кілька років, потім почала зустрічатися і навіть жити з одним колегою, але у результаті не склалося, і вона вся пішла в науку.

Всі ці роки вона їздила на всі поспіль конференції, сподіваючись одного разу зустріти його – нехай побачить, якою вона стала успішною і зрозуміє, що втратив. Але жодного разу за десять років вона не зустріла його.

На цій нараді вона на нього зовсім не чекала – вона була закрита, з вузькоспеціальної проблеми, та й вона сама потрапила туди випадково: начальник в останній момент занедужав.

Він зовсім не змінився – все ті ж золотисті кучері, яскравий погляд, і просто чарівна манера розповідати. Віка червоніла, коли він поглядав у її бік, видивлялася на його пальці обручку і розмірковуючи, як склалося його сімейне життя.

Коли під час кава-брейка він пішов прямо до неї, тримаючи в руках складений листок, Віка застигла – він знову написав їй вірші? Чи зберігав усі ці роки її вірш? У цей момент вона вирішила – вона дасть йому другий шанс. Зрештою, вони тоді були такі молоді…

– Добрий день! Ви впустили листок, – сказав він. – Мене звуть Андрій, ми з вами в одній секції виступаємо.

Віка запереживала: – Він що, серйозно?

Вона розгублено взяла з його рук листок, розгорнула, все ще сподіваючись, що він жартує. Але ні – там був записаний розклад, вона зробила це першого дня, а Андрій дивився на неї привітно, але байдуже – він і справді її не впізнавав.

Віка пішла і якнайшвидше постаралася поїхати в готель, по дорозі потрапила під дощ і зайшла в якесь кафе, де замовила велику чашку капучино, прикидаючись, що вода на щоках – це дощ, а не сльози. Вона дивилася у вікно на струмки води, що стікали, і не могла зрозуміти: як так? Як він міг її забути? Він же написав їй такі чудові вірші.

Коли дощ скінчився, вона так і не знайшла відповіді на свої запитання. Замовила рахунок, який принесли у старій пошарпаній книзі з віршами. Віка була фізиком, вона не любила вірші, але тут вирішила прогортати пожовклі від часу листи. На одній зі сторінок вона прочитала той самий вірш, що колись їй написав Андрій.

Спочатку вона не повірила своїм очам, а потім раптом засміялася, та так голосно, що на неї почали обертатися, але вона нічого не могла з собою вдіяти. З кафе Віка вийшла повністю вільна від цих багаторічних почуттів.