Ніна прийшла з роботи, чоловік спав. Жінка пройшла на кухню, побачила, що Віктор з’їв всю вечерю. Вона зробила собі яєчню. Віктор прокинувся від приємного запаху і пішов на кухню. – А що у нас на вечерю? – спитав він. Ніна мовчки продовжувала їсти. – Я котлет більше не хочу. Може, рибки посмажиш? – сказав Віктор. Ніна мовчала. – Кохана, що з тобою, – здивувався Віктор. – Я маю тобі в дечому зізнатися, – раптом сказала Ніна

Віктор ходив по квартирі з кислим виглядом, не знаючи, чим себе зайняти. Три години тому він прокинувся, поснідав, подивився телевізор, пограв у комп’ютер і тепер думав, чим себе розважити до приходу дружини.

Віктор вирішив прогулятися квартирою. Він зайшов до однієї кімнати, до іншої, до третьої. Не знайшовши там нічого для себе цікавого, вийшов до коридору. Довго стояв перед великим дзеркалом, уважно розглядаючи себе з усіх боків. То так повернеться, то так.

– Піти та одягнутися чи що? – сказав Віктор. – А то прийде хтось, а я в одних трусах і в майці по квартирі ходжу. Не красиво це. Піду і вдягнуся.

Він ще раз глянув на себе і пішов одягатися. Дорогою заглянув у ванну.

– Вмитися треба, – сказав Віктор. – Зуби почистити. Як прокинувся, не вмивався ще. І зуби не чистив. Це погано. А з іншого боку. Навіщо мені зараз вмиватися та зуби чистити? Кому це потрібно? Мені не потрібно.

Віктор глянув на годинник і задумався.

– А куди я йшов? Ах, так, – згадав він і невдоволено скривився. – Одягтися хотів. А з іншого боку. Для кого мені вдягатися? Все одно ніхто зараз не прийде.

Віктор почув з кухні дзвінок телефону, який він залишив там, коли снідав.

– Так, кохана, – Віктор розмовляв із дружиною та дивився у вікно. – Так, нічого не роблю… Що я можу робити… По квартирі ось ходжу… Гуляти?.. Ти що? На вулиці холодно! Яке гуляти?.. Та в мене й так є чим зайнятися… Що?… Чим?… Думаю я… Про що?.. Про все. Мало, про що думати можна. Що значить не знаю, чим себе зайняти? Я все знаю… Ось зараз збирався вдягнутися, ти зателефонувала. Звичайно, у трусах та у майці. А перед ким мені тут красуватися?

– Що потім робитиму? – Віктор позіхнув. – Не знаю. Ну, мабуть, як завжди. Або подивлюсь телевізор, або в комп’ютері пограю. Потім що? Потім пообідаю. Годинку подрімаю. Ну, а там ти повернешся додому, вечеряти будемо… Що?.. Поговорити хочеш зі мною? Про що? Знову про те, що я ніде не працюю і на шиї в тебе сиджу? Ну а сенс тобі зі мною про це розмовляти? Можна подумати, що ці розмови щось змінять. Ти ж розумієш… Що?… Я кажу, ти ж розумієш, що я змінюватися не збираюся… Я кажу, що змінюватися не…

Віктор почув короткі гудки та поклав телефон на стіл.

– Порозмовляти – порозмовляти, – сказав Віктор, відкрив холодильник, дістав звідти каструлю з супом і поставив на плиту, розігрівати.

Він витяг з холодильника олію, сир та шинку.

– Розмови стихнуть незабаром, – суворо сказав Віктор, – а кохання залишиться.

Вітя їв суп із бутербродом і думав про те, що він ще не зробив.

– Забув котлети та картоплю розігріти, – подумав він. – Добре. Зараз суп доїм і розігрію.

Віктор доїв суп і хотів був розігрівати котлети з картоплею, що були на сковорідці. Але передумав. З’їв усе, не розігріваючи, і пішов спати.

Рівно о п’ятій вечора додому з роботи прийшла Ніна. Вона пройшла на кухню, вимила посуд. Побачивши, що Вітя все з’їв і їй нічого не залишив, вона зробила собі яєчню та каву.

Віктор прокинувся від приємного запаху, зрозумів, що це дружина прийшла додому, і радісний побіг на кухню.

– А що у нас на вечерю? – весело спитав він. – Яєчня? І це все?

Ніна мовчки продовжувала їсти, байдуже дивлячись на чоловіка.

– Так їсти хочеться. Просто сил немає. Тільки котлет більше не хочу. Може, рибки посмажити? – сказав Віктор

Ніна продовжувала мовчки їсти.

– Ти чого мовчиш? – спитав Вітя. – На роботі сталося щось? Так ти не хвилюйся. Все втрясеться. А якщо що, то звільняйся. Зрештою, що вони там собі думають? Ти, головне, Ніно, завжди пам’ятай, хто ти є. І що я тебе завжди підтримаю. Зрозуміла? Та що ти мовчиш, Ніно, я не розумію?

Ніна доїла, допила каву, вимила посуд і сіла за стіл.

– Скільки ми вже одружені? – спитала Ніна.

– Ой, тільки не починай, – сказав Віктор. – Ну, три роки і що? Хочеш сказати, що ти втомилася чекати і сподіватися, що я змінюсь на краще? Так не треба. Все це я чув уже багато разів. У тебе як тільки поганий настрій, так ти одразу починаєш його на мені зганяти.

– Ніно! Так не можна. Я люблю тебе, – Віктор позіхнув. – І ти пам’ятаєш, чим закінчилася наша остання розмова? Ти запропонувала мені йти. А я тобі що тоді сказав? Що ти можеш обурюватися і скільки тобі завгодно, кохана, а я все одно нікуди не піду. Іди краще вечерю готуй! А з цією справою в тебе все одно нічого не вийде. Я нікуди не піду.

– І знаєш ще що, кохана. Щоб ти знала! – упевнено сказав Віктор. – Я дуже багато вивчив матеріалу на цю тему в інтернеті, і знаю, що деяким жінкам щастить, і їм вдається якимось дивом позбутися своїх чоловіків. Так ось, зі мною цей фокус не пройде. Зрозуміла? Так, Ніно, хай це і не моя квартира, але я тут зареєстрований. Я знаю свої права. І поки ми не розлучимося, я тут житиму.

– Ти вже три роки… – почала Ніна.

– Жити спокійно не даю? – зупинив її Вітя. – Це я знаю. І що? Далі що? Я твій чоловік! І все!

– Вікторе, ти любиш мене? – спитала Ніна.

– Люблю, звісно. Дуже, – відповів Вітя. – Чому ти питаєш?

– То ти полюбиш і наших дітей? – спитала Ніна.

– Дітей? – не зрозумів Віктор. – Яких дітей?

– Ти дивний, Вітя, – здивувалася Ніна. – Не знаєш, які у чоловіка та дружини можуть бути діти?

– Ні, ні, ні, і ще раз ні, – сказав Вітя. – Ми ще молоді. Нам слід собі пожити, а вже після про дітей думати. Ні й не думай.

Вітя підморгнув Ніні та посміхнувся.

– От коли набридне для собе жити, тоді й про дітей подумаємо. Правильно? Тобі – двадцять сім, мені – тридцять п’ять. Все життя попереду. Ну, уяви, всі ці пелюшки, сорочечки. Тобі це треба?

– Треба, – весело сказала Ніна, ледве стримуючись, щоб не розсміятися.

– А мені – ні, Ніно, – Вітя був дуже серйозним у цей момент. – І додати до сказаного мені нічого.

– А й не треба нічого додавати, Вітя, – сказала Ніна. – Я вже три місяці, як… коротше, у нас буде двійня. Такі ось справи, Вітя. Я знаєш, що подумала. Скільки можна для себе жити? Три роки ми вже разом і все для себе та для себе.

Віктор дивився на дружину широко розплющеними очима.

– Погодься, Вітя, що жити з такою людиною, як ти, для себе – це дуже серйозне випробування. Ну, перші два роки для себе я ще якось трималася. Але більше тебе терпіти… Вибач, Вітю, сил немає.

– Але…

– А крім того, Вітю, ти просто поставив мене у безвихідь, – сказала Ніна. – Можна сказати, що це ти переконав мене захотіти стати мамою.

– Я-я?! – з здивувався Вітя. – Та не було цього. Ти все брешеш.

– Ну от, одразу й брешу, – весело сказала Ніна.

– Звичайно, брешеш! – Наполягав Вітя. – Коли я переконував тебе?

– Коли я два роки тому накричала на тебе і сказала, щоб ти йшов звідси, ти що мені відповів? – спитала Ніна. – Пам’ятаєш?

– Звісно, ​​пам’ятаю, – сказав Вітя. – Я сказав, що ти можеш обурюватись скільки тобі завгодно, кохана, я все одно нікуди не піду. Бо люблю тебе і тут зареєстрований. А свої права я знаю.

– І те саме ти говориш з того часу постійно, коли я тебе виганяю, – сказала Ніна. – Щомісяця я виганяю тебе, як ледаря, який живе за чужий рахунок, а ти не йдеш і кажеш у відповідь одне й те саме.

– Правильно, – відповів Вітя, – Кажу. А чому? Бо люблю тебе.

– От ти мене й переконав у тому, що мені все одно не позбутися тебе, – сказала Ніна.

– Правильно.

– Що мені доведеться жити з тобою все життя.

– Все вірно! – радісно казав Вітя.

– І тоді я змирилася з цим і вирішила хоч якось прикрасити своє життя.

– Прикрасити? – здивувався Вітя. – Ти хочеш сказати, що весь цей час ти була зі мною нещасна?

– Ти навіть не помічав цього, Вітю, – сказала Ніна. – А знаєш, чому?

– Чому?

– Бо ти жив усі ці три роки для себе, – сказала Ніна. – І ти сам у цьому зізнався.

– А хіба ти не для себе жила ці три роки? – вигукнув Вітя.

Ніна подивилася на чоловіка, зітхнула. І Ніна вирішила далі з ним не сперечатися.

– Ну, добре, – сказала Ніна. – Нехай і я також ці три роки жила для себе. Нехай. Але далі мені захотілося пожити ще більше для себе. Розумієш? Ну, щоб ось уже зовсім для себе!

– Це погано, Ніно, – сказав Вітя. – Ти розумієш, що люблячі жінки так не роблять?

Ніна зітхнула і опустила очі. Всім своїм виглядом показуючи, що визнає свою провину.

– Ти розумієш, що цим своїм вчинком, ти… ти довела, що не любиш мене.

Ніна знову зітхнула, дивлячись у підлогу.

– І після цього… – Вітя розвів руками. – Як ми можемо бути разом?

Ніна мовчала і зітхала. Очі на підлогу.

– Я не знаю, як назвати твій вчинок, – сказав Вітя.

– Я вже й імена придумала, – сказала Ніна. – Уявляєш, як весело буде у нашій квартирі. Поки мене не буде вдома, ти гратимеш із ними, гулятимеш. Я така щаслива, Вітя.

– Ніно, Ніно, Ніно! – Вітя схопився за голову і почав ходити туди-сюди по кухні. – Схаменися. Нам на двох ледве вистачає грошей. А якщо ще двоє дітей! Ти про це подумала?

– Ми скромніше житимемо, Вітю, – сказала Ніна. – Ми заощаджуватимемо. Ми в чомусь будемо собі відмовляти. Але хіба в грошах щастя? Коли в сім’ї чоловік і дружина люблять один одного, та хіба вони не подолають усі перешкоди. А що ж гроші? Тьху. Подумаєш!

Віктор подумав. Він дуже жваво уявив своє майбутнє на одній каві, макаронах та яєчні.

– Тяжко буде лише перші 18 років, у крайньому випадку, 25 років, – сказала Ніна. – Ну, поки ще діти освіту не здобудуть. А потім, коли вони стануть дорослими та встануть на ноги, ми знову зможемо пожити собі. Адже це здорово, Вітя? І ми будемо ще не старі. Як добре, що у нас три кімнати у квартирі. Одна кімната нам, а дві дітям. Усім порівну.

– Ні, Ніночко, – сказав Вітя. – Ось цей фокус у тебе не вийде. Може, ти готова до того, щоб 25 років… В одній кімнатці зі мною, але…

Вітя різко пішов із кухні.

– Ти кудись йдеш? – Вигукнула Ніна.

– Ми розлучаємось, Ніно, – сказав Вітя, збираючи свої речі у великий рюкзак.

– Ти кидаєш нас?

– Ні, ні, Ніночко, – сказав Вітя. – Не вас. Немає вас ніяких. Є лише ти. А про дітей я взагалі нічого не знаю і знати не хочу.

– Але ж…

– І знати не хочу, – зупинив її Вітя, виходячи. – І врахуй, Ніно! Я і на розлученні скажу, що до цих дітей не маю жодного стосунку. І тобі ще доведеться довести, що вони мої. Зрозуміла. Довести!

Вітя зупинився і трохи подумав, згадуючи ще щось.

– І моя тобі порада, Ніно, – сказав Вітя. – Давай розлучимося по-швидкому. Не чекатимемо народження дітей. Все одно вони жодної копійки від мене не отримають, ти ж розумієш.

– Але ж це…

– Підло? – зупинив її Віктор. – Ха! Підло це те, що зробила ти. Як ти могла, Ніно? Після стільки років?

Вітя махнув рукою і вийшов із квартири з рюкзаком на плечі.

Ніна зачинила двері, замовила по телефону купу смачної їжі з ресторану і пішла дивитись телевізор. Звичайно ж, про дітей – це вона все вигадала. І, знаючи характер Віктора, анітрохи не здивувалась тому, що він у це повірив і пішов.

– Можна, звичайно, було й раніше це йому сказати, – подумала Ніна, – а не чекати на три роки. Але… на щось сподівалася, у щось вірила. Як чоловік він подавав великі надії. Вища освіта таки. Сам вірші пише… Хто ж знав, що… А втім. Деякі й більше терплять. Он є такі жінки, які й по десять, і по двадцять років терплять. Так що три роки – це ще не термін. Це нормально.

Ніна та Вітя розлучилися дуже швидко.

Вітя, коли отримував свідоцтво про розлучення, був на сьомому небі від щастя. Він до кінця не вірив, що Ніна йому дозволить розлучитися до народження дітей. Одразу після розлучення Ніна виписала Віктора зі своєї квартири.

Десь через рік після розлучення, зустрівши Ніну на вулиці, він поцікавився, як у неї справи. Ніна сказала, що в неї все гаразд, а заразом і зізналася в тому, що щодо дітей вона все вигадала. Вітя наговорив їй тоді дуже багато неприємних слів. Сказав, що цього він від неї ну ніяк не очікував.

– Як ти могла, Ніно? – мало не плачучи, питав тоді Вітя. – Нам було так добре вдвох. Ну, згадай.

– Ну, пробач мені, Вітю, – сказала Ніна. – Просто мені так захотілося пожити собі.

– А може це, – сказав Вітя, – почнемо все спочатку? Я тобі свої нові вірші покажу. У мене їх багато за цей час…

– Я подумаю, – зупинила його Ніна.

– Подумай, – сказав Віктор. – Ми ще можемо бути щасливими. Ми ще можемо пожити собі.

– Я тобі зателефоную, – сказала Ніна, і пішла далі.

– Я чекатиму твого дзвінка, Ніно! – вигукнув Вітя вслід Ніні, що йшла від нього. – Я чекатиму. Все в наших руках. Ми ще можемо бути щасливими, Ніно.

Вітя дивився їй услід, поки вона не зникла за поворотом.

– Як це я так..,- думав Віктор,- сам, власними руками своє щастя зруйнував. Ну добре. Думаю, не сьогодні завтра Ніна мені зателефонує. Адже вона любить мене. Адже я бачу це з її щасливих очей. І ми почнемо з нею все спочатку.

Вітя чекав. Але йшли роки, а Ніна не дзвонила.