Таня нерішуче підійшла до воріт. Раптом вона побачила старого чоловіка. – Що вам треба? – Запитав він. Таня засоромилася і відповіла: – Розумієте, я шукаю Віктора. Він тут живе? – А навіщо він тобі? Таня ще більше зніяковіла: – Розумієте. Вона покликала сина. – Це його син

З автобуса вийшли двоє. Молода жінка і дитину років десять.

– Ось, Вітя, у цьому селі живуть твої дідусь, бабуся та тато – сказала жінка. 

Хлопчик закрутив головою: – А де? 

Таня дістала листок і сказала: – А підемо в магазин, синку. Тортик купимо, не йти з порожніми руками.

Хлопчик кивнув і вони пішли до місцевого магазину. Поки син роздивлявся торти, Таня тихенько запитала у продавця: – Ви не підкажете, де живуть Микитенки? 

Продавщиця захиталася від сміху: – А вам які потрібні? У нас півсела з таким прізвищем. Я наприклад теж Микитенко. 

Таня зніяковіло усміхнулася: – Мені ті, у яких син Віктор. 

Жінка ще більше розвеселилася: – Так у нас дві сім’ї є, в яких були Віктори. Вам Микитенки, які біля річки живуть, чи біля школи? 

Таня розгубилася: – Не знаю. 

У жінки брови поповзли вгору і вона підозріло запитала: – А навіщо вони вам? Дивна ви якась, шукаєте не знаючи кого.

Що Тетяна могла на це сказати? Що, як легковажна дівчина, піддалася пориву? Вона Віктора і бачила один раз у житті. Проїздом “Київ – Харків”? І що зачала від нього дитину, яка захотіла побачити батька? Що на прощання, Вітя сунув їй клаптик паперу з назвою села та прізвищем і сказав, що якщо буде потрібно, шукати його там? Збоку це виглядає не зовсім пристойно. Тим паче казати це стороннім Таня не збиралася.

Тому вона дуже розсміялася: – Та все добре. Це наші родичі, про яких я раніше нічого не знала. Тому й імен до не знаю. Начебто маму цього Віктора, Надія звуть.  

Продавщиця знову засміялася: – Уявляєш, два брати взяли дружин з однаковими іменами. Ось що. Давай я тобі напишу номери будинків, а там самі розберетеся, що до чого. 

Таня полегшено зітхнула: – Дякую вам велике. Давайте тортик, син здається вибрав.

Будинок біля річки був добротним. Таня з побоюванням підійшла до великих воріт. Зазвичай ось у таких дворах, завжди є злий собака. І точно, тільки вона стукнула клямкою, як почувся лютий гавкіт. 

– Роккі, мовчати, – пролунав старечий голос за воротами, вийшов старий з пишною бородою. 

– Ти кого шукаєш, дочко? – Запитав він. 

Таня соромлячись, відповіла: – Здрастуйте. Розумієте, я шукаю Віктора Микитенка. Він тут живе? 

Старий погладив бороду: – А тобі він навіщо?

Таня ще більше зніяковіла: – Розумієте. Ми випадково познайомилися і ось – Вона покликала сина – Вітя, підійди, будь ласка – Коли хлопчик підбіг, вона тихо сказала – Це його син.

У старого затремтіли руки і він схопив жінку за руку: – Так, що ж ми на вулиці стоїмо? Йдемо в будинок, там і поговоримо. 

Таня з Вітей обережно пройшли повз собаку і зайшли в будинок, слідом за старим. 

– Надя, – крикнув він з порога – Зустріч гостей – З кімнати вийшла старенька і пробурчала – Які такі гості? Начебто не пенсія сьогодні. 

Старий перервав її: – Дивись, нашого Вітьки дружина приїхала з онуком.

Жінка схопилася за груди і важко опустилася на стілець: – Ох, радість яка – і заплакала – Дякую, Господи, що залишив частинку сина мого на землі.

Таня незрозуміла про що говорить жінка: – А що з Віктором? Де він?

Жінка витираючи сльози, відповіла: – Так його вже два роки, як немає. Його не стало. А ти, дівчо звідки? Разом працювали, чи як? 

Таня похитала головою: – Ні, ми випадково зустрілися. Так вийшло, що ми навіть не жили разом. Але вийшло, що у нас спільна дитина, Вітя звати.

Старий перервав їхню розмову: – Надя, чого до дівчинки пристала? Радуйся, що наш непутящий, хоч онука нам залишив. Так ви проходьте, сідайте, будь ласка. Дружина, годуй гостей.

Вже за столом, мати Віктора схаменулась: – Давай я тобі наш альбом сімейний покажу, Татянко. 

Таня погодилася: – А давайте. Цікаво подивитися.

Дід Іван взяв Вітю за руку: – Нехай вони тут попліткують, а я тобі наше господарство покажу.

Таня з розчуленням дивилася старі фотографії, де Віктор змінювався з віком. 

– А ось Вітя вже після служби, ось коли із заробітків приїжджав і остання його фотографія, за два місяці до того, як його не стало. 

– Таня вже не посміхалася. З фотографій на неї дивилася зовсім чужа людина. Мама погладила фото сина.

– Правда ж гарний? 

Таня видавила з себе: – Так. Вибачте, будь ласка, але я помилилась. Це не мій Вітя.

Залишивши сумну жінку вдома, дід Іван провів Таню до свого брата. 

– А чому ви з ним назвали синів однаково? – не стримала цікавості Таня. 

– Ну, він Віктор і сина вирішив також назвати. А я на його честь, – усміхнувся дід.

Порівняно з будинком діда Івана, цей виглядав недоглянутим. Вікна брудні, на подвір’ї бардак. Троє замурзаних діточок, самовіддано копалися в залізяках. 

– Витя, вийди, – крикнув дід Іван у двері. 

– О, брат. У гості прийшов? А хто це з тобою? Давайте в хату, у мене ще там після застілля лишилося ,– вийшов веселий господар. 

Дід Іван суворо сказав: – Ми до тебе прийшли не веселитися, а по серйозній справі. Це Таня та Вітя. Перша невістка, другий онук твій рідний.

Чоловік потряс головою: – Ще одна? Надю, йди сюди, – вигукнув він.

Вийшла жінка похилого віку, грізного вигляду: – Що розкричався? 

– По ділу покликав. Дивись, нова дружина Вітьки до нас явилася. Онука привезла.

Надія загарчала: – Ще одна? Та де ж він вас всіх шукав? Теж приїхала, щоб малого нам залишити. Не треба. Он, у нас вже троє живуть. Теж привіз одну, А вона хвостом вильнула і змилася. А ви дід із бабкою ростіть. 

Таня злякано притиснула сина до себе: – Вибачте, звичайно, але я не за цим. Хотіла сина з батьком познайомити і все. Мені нічого не треба, нічого. Я сама непогано заробляю, нам із Вітьою вистачає ,– квапливо сказала вона. 

Надія пом’якшала: – Немає Вітьки. Забрали його. Погані справи робив. Ти адресу свою залиш, як звільниться, так і приїде.

Таня кивнула: – Звичайно, – А сама запитала у діда Івана – А автобус останній коли йде? 

Той подивився на годинник: – Півгодини тому пішов. Надя, невістку на нічліг пустиш? 

Та розлютилася: – Куди? З нами спати ? Сам знаєш, що місця у нас мало. Ти, дівочко, йди до сільради. Там з ночівлею допоможуть.

Дід Іван сплюнув: – Ти що…? Ще запропонуй на зупинці переночувати. Ходімо, Тетя, до нас. Як не як, але рідні ми тепер. Я тепер синові твоєму двоюрідний дід

Таня з Вітей погостювали у двоюрідних дідуся та бабусі тиждень і поїхали назад додому. Літні люди не хотіли їх відпускати, дуже вже до Віті прикипіли. Та Таня пообіцяла, що вони ще приїдуть погостювати. Але тільки до них, із тими родичами стосунки не склалися. Тільки Віті було добре, у нього тепер є дід Іван та баба Надя.