Михайло закінчив вечеряти, коли на кухню зайшла заплакана дружина. – Що сталося? – сполошився Михайло, – Знову, з мамою посварилися? – Та ні, – схлипнула Катя і притулилася до чоловіка, – Просто вона…не хоче мені допомагати. Катя була схожа на ображену дитину. – Катю, ти дечого не знаєш, про мою маму. Вона ж… життя нормального не бачила. Катя притихла і з сумом подивилася на чоловіка
У Каті були чудові стосунки зі свекрухою. Всім дівчатам, які скаржилися на матерів своїх чоловіків, вона гордо заявляла:
– А моя Антоніна Петрівна найкраща!
– Ну, звичайно, вона ж далеко від вас живе, якби поруч з вами, інакше б ти заспівала, – резонно відповідали їй подружки, – так само скаржилася б на неї разом з нами.
Катя чекала третю дитину, довгоочікувану доньку, і зітхала:
– Краще б вона тут жила, яка б мені була підмога. Вона з першими двома синами мені дуже добре допомагала, брала відпустку і приїжджала, потім без неї важко було… Ми з нею дуже добре ладнаємо.
Антоніна Петрівна жила в селі, була вже на пенсії кілька років, але й досі працювала бухгалтером у місцевій конторі. Діти давно її кликали в місто, але вона ніяк не могла наважитися.
– У мене тут господарство, подруги, влітку онуки приїжджають, ми на річку разом ходимо, у ліс за грибами, а в місті я загублюся, від суму важко мені буде.
– Мамо, ну який сум? – Заперечувала Катя, – там ми, онуки, не дамо тобі сумувати. Крім того, у нас театри, музеї, та багато всього…
Антоніна кивала на знак згоди, але їй було страшно відірватися від налагодженого побуту та й житло в місті купити дуже дорого.
– Ось попрацюю до пенсії трохи, назбираю грошей на квартиру, тоді і подивимося…
Антоніна Петрівна за характером була дуже м’якою і душевною, з Катею одразу порозумілася, з першої ж зустрічі її обняла, заплакала і сказала:
– Ну, нарешті, у мене довгоочікувана дочка з’явилася.
Катя рано втратила маму, тому потяглася до доброї свекрухи всією душею, і одразу вони встали на “ти”, одразу після весілля мамою її назвала. Катя з радістю їздила до неї влітку в гості до села, допомагала по господарству – з курочками, гусями, городом. Із задоволенням купалася в річці, гуляла лісом, збираючи гриби та ягоди і безупинно захоплено вигукувала:
– Як же тут добре! Завжди б тут жила!
Але взимку їй у сільському будинку категорично не подобалося – води принеси з колонки, грубку затопи, а вранці з ліжка не встати – зуб на зуб не попадає, усю свою мужність треба зібрати, щоб швиденько одягнутися. У такі хвилини Катя говорила, тремтячи від холоду:
– Виїжджати тобі, мамо, треба до міста, що за життя тут узимку ! Не те, що у нас – гаряча вода, ванна, туалет у будинку…
Свекруха весело сміялася у відповідь.
І ось, коли після двох онуків народилася довгоочікувана внучка Оля, бабуся нарешті зважилася: продала будинок, зняла свої накопичення, син Михайло трохи додав (у нього своя автомайстерня) та купили матері однокімнатну квартирку у сусідньому будинку.
Бабуся залюбки почала допомагати з онуками – середнього водила в дитячий садок і гуртки, старшого – на шахи та басейн. Часто залишалася з Ольою, щоб Катя могла кудись сходити розвіятися – з подружками посидіти в кафе, зробити манікюр, стрижку, по магазинах пройтися…
Катя навчила свекруху користуватися соцмережами, шукати знайомих, користуватися інтернетом. Кілька разів Михайло зводив матір разом із онуками до театру на дитячу постановку, у музей, зоопарк… І бабусі сподобалося.
Незабаром вона завела собі подруг і почала все частіше проводити час у їхній компанії.
Раніше вона тільки суботу і неділю присвячувала собі, а тепер все частіше почала відпрошуватися у Каті в прості дні:
– Катю, ти не образишся, якщо сама заведеш Андрійка на шахи, заразом і прогуляєтесь з Ольою. А ми з дівчатами на балет зібралися…
Катя насупивши брови, знизала плечима, а наступного дня слухала захоплені вигуки свекрухи:
– Катруся, яке це диво “Лебедине озеро”, яка там чудова музика! Так би й сиділа у себе в селі і ніколи б не побачила балету на сцені!
Далі більше… То у неї виставка якихось там художників із самого Парижа, то катання на лижах, то басейн із сауною… Іноді Катя не могла їй додзвонитися годинами, щоб попросити якусь допомогу – бабуся була поза доступом.
А одного разу Антоніна Петрівна взагалі заявила, що виходить на роботу в газетний кіоск, бо пенсії їй не вистачає на власний розвиток, гарний одяг та розваги, а ще в неї в планах… подорож влітку в Єгипет.
– Уявляєш, Катя, я побачу ті місця, – натхненним голосом говорила свекруха, мрійливо закочуючи очі, – піраміди, фараони!
– А як же ваші онуки? – оторопіла Катя, – хто водитиме їх у садок, у гуртки, допомагатиме мені з Ольою?
– Ну… в садок і Михайло закине по дорозі на роботу, а на шахи ви можете і вдвох з Ольою прогулятися, вона вже велика, – швидко розпорядилася свекруха, наче вже давно продумала всі варіанти, – ну і взагалі, Катю , ти ж сама мені всі принади міського життя розписувала, а я ж і справді, тільки життя тут справжнє дізналася …
– І що мені тепер робити? – жалілася Катя Михайлу ввечері, коли він прийшов з роботи, – твоя мама залишила нас напризволяще, нове життя у неї, розумієш, почалося… А ми як… з дітьми?
І вона заплакала від безсилля.
– А що сталося? – сполошився Михайло, – ви посварилися?
– Та ні, – схлипнула Катя і притулилася до чоловіка, – просто вона… на роботу виходить, це означає, що нікому мені тепер допомагати. А ще подружок завела, проміняла нас на них.
Катя була схожа на ображену дитину.
– Фу-х, дякувати Богу, а я вже злякався, – зітхнув з полегшенням Михайло, – це ж добре, що вона знайшла у місті свій інтерес і подруг, відкрила для себе нові можливості… Чесно кажучи, я так боявся за неї, що вона сумувати почне, а вона, молодець!
Він обійняв дружину міцніше і поцілував:
– Не хвилюйся, впораємося. Ми ж не для бабусі дітей народжували, правда? А мама… вона ж життя нормального не бачила. Нас із братом тягла одна, бо батько гуляв постійно, грошей додому не приносив, та ще й ганяв нас, доводилося в сусідів ночувати. Як згадаю, аж не пособі… А потім і не стало його через постійні гуляння…
Катя притихла і з сумом подивилася на чоловіка:
– А ти мені… нічого не розповідав.
– Та не люблю я це згадувати, – скривився Михайло, – сумно стає. Взагалі не хотів тобі розповідати, але думаю, ти без цього не зрозуміла б і причаїла б на матір образу. А вона ж у мене завжди добра була, безсловесна… Все заради когось жила, тільки не для себе. Тому хоч ображайся, хоч ні, але я на боці матері: хай поживе собі. І роботу вона класну знайшла в газетному кіоску: хоч начитається вдосталь, вона цю справу завжди любила, тільки часу не вистачало за сільськими справами.
Катя вражено мовчала, а в цей момент захникала Оля, що прокинулася. Михайло одразу ж схопився і підхопив доньку на руки:
– А хто це у нас прокинувся? А тато з роботи прийшов…
Він притулив доньку до себе, і та затихла умиротворена. У цей момент, почувши голос сестрички, що прокинулася, зі своєї кімнати вилетіли два брати Андрійко і Миколка і тут же обняли батька, який присів разом з донькою на диван, обліпивши його з усіх боків.
– Що скучили? – усміхнувся Михайло, обіймаючи синів, потім притулив до себе Катю.
– Нічого, люба, прорвемося, я тобі допоможу, викроюватиму час у своєму графіку, викрутимося, не ми одні такі…
Так вони сиділи, обійнявшись якийсь час, поки у двері не подзвонили: прийшла Антоніна Петрівна. Діти радісно оточили її.
– Привіт, мамо, як справи? – привітав її Михайло, який через роботу рідше за інших бачився з матір’ю, – добре виглядаєш: нова зачіска, сукня! Так ти у нас красуня!
– Та добре, синку, дякую, – усміхнулася Антоніна синові і якось винувато подивилася на невістку:
– Катю, ти, мабуть, на мене образилася? Я щось місця собі не знаходжу… Ти не думай, я вас не залишаю, я там тільки два через два працюватиму, а решту часу вам допомагати… У театрі і на виставці я вже побувала, так що можна жити далі… Я на хор записалася, але можу обійтися…
Катя раптом знову розплакалася і гаряче обняла свекруху:
– Ну що ти, мамо, я зовсім не образилася, я просто… трохи розгубилася від несподіванки. Це ти мене вибач…
– Ні, це я була неправа, – заперечила свекруха і теж захлюпала носом, – засмутила тебе, я просто як уявила, що все відразу на тебе навалилося …
Михайло кілька хвилин мовчки дивився на обох жінка, потім теж їх обняв:
– Ну добре, – погладив він їх по плечах, – розвели тут сльози. А ти, мамо, займайся чим планувала, ми навіть дуже раді, що ти цікаве життя тут почала. Правда ж, Катю?
Катя поспішно закивала головою і щиро посміхнулася:
– Правда правда…
– А я у вас на що? – продовжував Михайло, – ви просто з таким захопленням розподілили між собою всі обов’язки, що мені й місця не вистачило…
Жінки засміялися.
– А ти, мамо, молодець, що не занудилася тут, знайшла себе…
Ми тебе ще й заміж видамо, – пожартував Михайло, а мама раптом почервоніла.
– А звідки ви про Івана Петровича дізналися?
Всі здивовано замовкли, дивлячись на неї.
– Я ще сама нічого не вирішила, – опустилася Антоніна Семенівна, – ми в хорі разом співаємо всього два тижні, а він мене додому проводжає, і так ласкаво Тоньою називає… Мене з дитинства так ніхто не називав…