Аліна тихенько пройшлася по квартирі і швидко зазирнула на кухню. Нікого нема. Вона увімкнула світло, поставила чайник, взяла хліб, ковбасу, зробила бутерброди і так само тихо повернулася в кімнату. – Сплять? – запитав її Дмитро. – Тихіше ти! Сплять. На ось, тримай, – Аліна тихенько дала чоловікові тарілку

Аліна тихо йшла квартирою і зазирнула на кухню. Нікого.

Вона увімкнула світло, поставила чайник, взяла хліб і ковбасу, зробила бутерброди і так само тихо повернулася до кімнати.

-Сплять? – запитав Дмитро.

-Тихіше ти! Сплять. На ось, тримай, – Аліна дала чоловікові тарілку.

-Дякую, кохана, – хлопець не відводив погляду від комп’ютера. – Пограю ще трохи в ігри. Добре?

Вранці вони обоє проспали і бігали по квартирі, заважаючи всім.

-Доброго ранку, мамо! А що в нас на сніданок?

-Доброго ранку, синку. Чай? Чи може каву хочеш?

-А поїсти є щось?

-Я вчора ковбасу купувала і сир. Але зараз щось не можу знайти в холодильнику. Тому хіба що можу батон з варенням дати.

-Добре, не треба. Біжу я. Запізнюємося!

-А що з настроєм? – запитав Дмитро у дружини, коли вони спускалися в ліфті.

-А ти нічого не помічаєш? Мама твоя знову мені виговорює…

-Що вже цього разу? – запитав Дмитро.

-Не знаходжу в холодильнику ковбасу… І сиру нема… І все таке, – сказала про свекруху дівчина. – Шкода їй ковбаси, чи що?

-Та не звертай уваги! Мама, вона така – побурчить і заспокоїться.

Дмитро з Аліною одружилися 4 роки тому. Із дітьми не поспішали. Як то кажуть, жили для себе.

Хоча за офіційною версією вони збирали на власну квартиру.

Батьки підтримали, коли одразу після весілля молодята розповіли про свої плани.

Вирішено було, що житимуть вони із ними, щоб не витрачатися на оренду житла.

Ганна Федорівна та Володимир Олександрович прийняли Аліну, як доньку. Підтримували, дбали, допомагали порадою, коли це було доречно. У стосунки молодих не влазили.

Невдовзі Ганна Федорівна вийшла на пенсію. І якось непомітно всі домашні справи перейшли до її рук.

Вона й сама не зрозуміла, як це сталося. Протягом дня вона наводила лад: витирала пил, поливала квіти, прала, прасувала.

Увечері готувала вечерю на всю сім’ю, накривала на стіл, потім прибирала та мила посуд.

Дмитра все влаштовувало: він жив у себе вдома, мама дбала про нього, як це було завжди – нічого дивного та незвичайного.

Він поводився, як школяр, який приходив із занять, сьорбав суп прямо з каструлі, брудний черпак клав у мийку, а потім закривався у своїй кімнаті, щоб пограти в компʼютерні ігри, або подивитися серіали.

Від школяра його відрізняло хіба те, що тепер разом із ним у кімнаті була ще його дружина.

-Ти ж мріяла про доньку, – жартував іноді до жінки Володимир Олександрович.

Хоча, звичайно, він розумів, що сміятися тут нема з чого.

-Якось не так я собі це уявляла, – зітхнула Ганна Федорівна. – Донька мені, напевно, допомагала б. А не жила, як у п’ятизірковому готелі. Добре, що хоч у кімнаті самі порядок наводять. Хоча хто знає, чи там порядок взагалі? Я не зазираю навіть: їхня територія.

-Зручно, звичайно, що ж тут говорити. Але гарне ж дівчисько?

-Гарна. Я ж не сперечаюся. Виглядає добре, Дмитрика любить, на роботі на хорошому рахунку. Але щось я втомилася вже за всіма глядіти і все по дому робити. Гаразд, ходімо чай зробимо.

На кухонному столі лежали брудні ложки і хлібні крихти. З мийки визирала брудна сковорідка. На плиті стояла каструля із залишками макаронів.

-Настав час це закінчувати, – Володимир Олександрович встав з-за столу. – Знахабніли вже в край! Комуналку платити не потрібно. Продукти купувати – навіщо? Мама ж купить. Прибрати за собою складно? Нехай шукають квартиру і з’їжджають.

-Як Дмитрику про це сказати? – сумно запитала Ганна Федорівна. – Це ж мій син. Хіба це добре, коли мати так до рідного сина? А що скажуть люди? А якщо він образиться, зовсім не захоче з нами спілкуватися, як я тоді буду?

-Хай спробує! Час подорослішати. Що одному, що іншій. Створили сім’ю – будьте ласкаві дбати один про одного, створювати затишок, вибудовувати стосунки. Поки вони з нами живуть, нічого путнього не вийде. Та й нам би пора собі пожити в своє задоволення. Що ні?

Ганна Федорівна мовчала. Вона відчувала, що іншого виходу немає. Не могла вона сказати синові:

-Їдь!

Язик не повернеться. Але й усіх обслуговувати теж уже не могла – вік вже не той.

Так і вирішили. Через тиждень Дмитро з Аліною збирали речі.

З дому виходили мовчки. Ні син, ні невістка навіть не попрощалися.

Але ж, як інакше привчити їх до дорослого життя і відповідальності?