Вікторія крутилася перед дзеркалом. Сьогодні вона збиралася гуляти з подружками. Але так вона сказала чоловіку. Гуляти вона збиралася з одним мужчиною. Раптом задзвонив телефон. – Я слухаю, – сказала жінка. Слухавка щось бубоніла чоловічим голосом. – Та, йди ти… – Віка вимкнула телефон. – Що, не буде зустрічі із подругами? А ти до Ірини сходи, – раптом сказав чоловік. – До якої ще Ірини не зрозуміла Вікторія

Вікторія крутилася перед дзеркалом. Сьогодні вона збиралася гуляти з подружками. Але так вона сказала чоловіку. Гуляти вона збиралася з одним мужчиною. Раптом задзвонив телефон. – Я слухаю, – сказала жінка. Слухавка щось бубоніла чоловічим голосом. – Та, йди ти… – Віка вимкнула телефон. – Що, не буде зустрічі із подругами? А ти до Ірини сходи, – раптом сказав чоловік. – До якої ще Ірини не зрозуміла Вікторія

Вікторія критичним поглядом глянула на себе в дзеркалі, покрутила головою і посміхнулася.

-І все-таки, – подумала вона. – Я дуже ще нічого! Для своїх… Трохи більше тридцяти, виглядаєш ти, Віка, цілком пристойно! Воно, звичайно, не на всі сто, але дуже ще нічого!

До речі, вік «трохи більше тридцяти» у Вікі настав уже давно.

І, хоча за паспортом не вистачало зовсім трохи до сорока, але паспорт… Він же, і помилятися може, а ось жінка… Ніколи!

Так, фігура у Вікі була чудова. А ще вона носила корсети і панчохи. Влітку, звичайно, у всьому цьому дуже жарко. Але… Краса – вона, як кажуть, вимагає зусиль.

Ось і сьогодні, Вікторія крутилася перед дзеркалом, збираючись посидіти з подружками в кафе.

Але це так вона сказала чоловікові.

У кафе вона збиралася посидіти трохи з іншою людиною. Останній її залицяльник – головний інженер будівельної фірми. Йому вже за п’ятдесят, але він… Ще дуже нічогенький такий…

Віка наостанок глянула на привабливу даму в білому брючному костюмі в дзеркалі, і з шарфиком на шиї, коли мобільник видав тривожну трель. Віка піднесла слухавку до вуха?

-Я слухаю вас, – сказала вона з легким придихом.

Слухавка щось довго бубоніла чоловічим голосом. Віка слухала, слухала і, не витримавши, прошипіла в трубку:

-Та, йди ти… – і, натиснувши кнопку вимкнення телефону, додала нехороше слово.

Вона сердито кинула телефон на тумбочку і задумалася.

-Що, не буде зустрічі із подружками у кафе? – запитав чоловік, переставляючи шахи на дошці. Він грав із сином, і програвав тому вже третю партію поспіль.

-Так, – згадавши, що конспірацію, буркнула Віка. – Все відмінилося.

-А ти до Ірини сходи. Ви скільки вже… Років п’ятнадцять не бачилися? Ось і поговориш зі старою подругою.

-До якої Ірини? – не зрозуміла Віка.

-Павлючки.

-Павлючки… Це ти про Петренко, чи що?

-Звичайно! Тільки за чоловіком вона Павлюк. Забула?

-Ні, – процідила Віка крізь зуби. – Не забула.

Та й як тут забудеш…

…Віка з Іриною жили в одному селі. Щоправда, навчалися вони у різних школах, що стояли на протилежних кінцях села, тож навіть спільних знайомих у них майже не було.

Так, зустрічалися кілька разів на танцях у клубі.

Але, як кажуть, несповідимі шляхи Господні.

Вступили дівчата до одного вузу й потрапили до однієї групи.

Та ще й у гуртожитку їх поселили в одну кімнату. А вже як з’ясувалося, що вони землячки, то потоваришували так, що стали, вважай, не розлий вода.

На лекціях – разом, у бібліотеці – разом, на вечірки – також разом ходили. Навіть у кавалери собі друзів вибрали.

На третьому курсі познайомилися подружки з Іваном та Артемом. Хлопці знали одне одного з дитинства. Разом у школі навчалися, разом до вузу вступили.

Віка товаришувала з Іваном, а Ірина з Артемом. Поступово випадкове знайомство переросло у ближчі стосунки.

І все складалося добре, поки одного разу…

…Того дня хлопці зранку складали іспит, а увечері всі четверо збиралися до кафе.

Віка звільнилася раніше і чекала на хлопців у коридорі біля їхньої кафедри. Двері на кафедру були прочинені, і вони випадково стали свідком однієї дуже цікавої розмови.

Два професори, як зрозуміла Віка, розподіляли студентів на дипломні роботи.

Раптом Віка почула ім’я Артема і притихла, вслухаючись у розмову викладачів.

-Іване Григоровичу, – казав один. – Артем – дуже, дуже перспективний молодий чоловік, а в мене дисертація на носі. Він би тільки з одними обчисленнями дуже допоміг би мені.

-Павле Андрійовичу, розумію вас, – відповів йому його співрозмовник. – Чудово розумію, але на Невольського вже поклав погляд Олександр Павлович. Планує перспективну молоду людину на кафедру запросити.

-От і прекрасно! Тим більше, що моя робота пов’язана з докторською Олександра Павловича.

-Так, я з вами згоден, ось тільки Артема на диплом бере сам.

-Олександр Павлович?

-Звичайно.

-Так, Іване Григоровичу, порадували ви мене… Ким же мені тепер Артема замінити?

-Павло Андрійовичу, а ви візьміть собі на диплом Івана.

-Та він ледве сесію здав, і то тільки завдяки тому ж Артему. Ні, ні, цього мені на диплом не треба.

-Ну як хочете…

Віка замислилась.

-Це що ж виходить? Мій Іван, виявляється, вчиться так собі, і в майбутньому навряд чи чогось досягне. А ось Ірчиному Артему пророкують гарну кар’єру. Цікаво виходить…

План виник сам собою, і якби хтось зупинив Віку, або просто запитав би:

-Навіщо ти це робиш? – вона, може, й відступила б, але ніхто не зупинив і не запитав.

А далі все було, як кажуть, справою техніки.

Запросити обох друзів на вихідні до села на шашлики, в гості. Та так підгадати, щоб батько був удома.

З цим Віка блискуче впоралася.

Та й звабити Івана виявилося неважко.

А ось Артем виявився до ігристого не слабкий, і ще довго за північ сидів з її батьком у вітальні.

Розмовляли про життя, плани Артема на майбутнє.

Але й тут усе налагодилося.

Чоловіки наговорилися і розбіглися. Артем залишився ночувати у вітальні і заснув, ледве схиливши голову на подушку.

Залізти під ранок до хлопця під ковдру було легко.

Батько, заставши вранці дочку в обіймах Артема, швидко вирішив майбутню долю хлопця. Весілля. А що вже там було після між Іваном та Артемом, Віка не знала, та це її й не цікавило.

На весілля прийшли і Іван, і Ірина, але сиділи вони за гостьовим столом.

Свідком у Артема був зовсім не знайомий Віці хлопчина, а дружкою вона покликала свою шкільну подружку, яка жила по сусідству.

Звичайно, після того, що сталося, дружба між Вікою та Іриною розтанула, ніби й не було її.

Потім був диплом, розподіл, все якось помчало, закружляло, і про весілля Івана з Іриною вона дізналася побіжно.

Артем не залишився на кафедрі, а одержав запрошення на завод майстром. Туди ж, наладчиком, улаштувався й Іван.

Яка вона рада була тоді, ось він – успіх! Артем уже майстер, а Іван так, наладчик.

Потім Іван з Іриною і зовсім кудись далеко переїхали, і вона зовсім не чула про них. Втім, і ніколи не шукала.

Сказати, що життя з Артемом було безхмарним – це збрехати.

Чоловік Віку так і не покохав. Мабуть, тому й гуляла від нього направо й наліво.

Ось тільки плітки та пересуди припиняла одразу.

Але ж голку в мішку не приховаєш.

А Артем… А що Артем? Через рік на розлучення хотів подати, та тут Віка завагітніла.

А потім син народився. Як сина лишити? Так і жили. І якби Віка любила чоловіка, життя може і залагодилося б, але… Чого не було – того не було.

Після телефонної сварки Віці треба було розвіятися, і вона взялася за сказану чоловіком фразу.

«Провідати стару «подругу»?»

І Віка наважилася. Похвалитися, показати, як життя склалося, що її Артем уже начальник зміни. А Іван там, мабуть, ще ніхто…

-А де вони живуть?

-У Івана квартира від матері лишилася, там і живуть.

Артем простяг дружині адресу, написану на папірці.

-В центрі міста, – позаздрила Віка, і пішла відвідати подругу.

Побачивши Віку на порозі Ірина не знітилася. 

Запросила до будинку. Дала чашку чаю.

Віка розглядала стіни, обвішані дитячими малюнками. І не втрималася.

-А що, на репродукції грошей не вистачило?

-Ти про малюнки? Це Марійка малювала, вона в художню школу вступила цього року.

Хтось повернув ключ у замку.

-Мамо, я уроками поки займуся.

У вітальню увійшов хлопчик трохи старший за її сина.

-Ромо, може, поїси?

-Здрастуйте, – привітався Роман, побачивши гостю. – Ні, мамо. Потім.

І пішов у кімнату.

А їх, як зрозуміла Віка, у квартирі аж три. У центрі… Трикімнатна. І як вона тоді, в інституті, жодного разу не напросилася до Івана у гості? Ах, так, він тоді з матір’ю у сварці був. Вона, начебто, в медичний його відправляла, а він не пішов. От і жив у гуртожитку.

Але ж не в мовчанку грати вона сюди прийшла.

-Що, – знову запитала вона. – Набридли чужі краї, повернулися в рідні землі? А в мене Артем уже начальник зміни в цеху, – одразу скинула Віка козир. – А ви як?

-Ми…

Ірина замислилась. Що розповісти цій «подрузі»…

-Ми? По різному. Ось додому повернулись.

Ірина про щось задумалася. Підійшла до шафки. Дістала ігристе. Простягла Віці.

Вони згадали дівчат, з якими навчалися.

Віка знала про багатьох. Розповідала захоплено.

-А пам’ятаєш, Зорянку. Вчетверте під вінець побігла.

-А Кароліна?

-Вдома сидить. Троє дітей. Тут не позаздриш!

-Чому? Діти це добре, це майбутнє.

-Ось ще, пелюшки ці, крики…

-Чому ж пелюшки? Пелюшки проходять, а успіхи дітей, їх досягнення залишаються. Вони дають тобі гордість. Ось у мене Роман у конкурсі скрипалів перше місце посів, а Марійка… Її роботу на обласній виставці спеціальним дипломом відзначено.

І раптом запитала:

-А як твій син – Віктор? Говорили – він у шахах сильний?

-Та, яке там. Сильний. Говорили… А потім з’ясувалося, що треба тричі на тиждень возити його до цього Будинку культури. А коли? Артем на заводі цілий день. Мені ніколи. А його після школи – відвези, а ввечері – прийди, забери. Воно мені потрібне?

Ірина явно не розуміла колишню подругу. Вона сама цілий рік водила Рому тричі на тиждень на музику.

В обід відводила, потім бігла забирала, і він із нею до кінця робочого дня сидів у кабінеті.

Уроки робив. Відлучки з роботи Ірина відпрацьовувала, приходячи до відділу на півгодини раніше.

І це було зручно. Працювали з дев’ятої, а вона відводила сина в перший клас до восьми і якраз приходила о пів на дев’яту на роботу.

Віка раптом сказала.

-Ти пробач мені Іро, я ж нерозумна тоді була. І треба ж мені було тоді Артема в тебе забрати…

-Так, ти просто забрала… – сказала Ірина.

І тут Віку понесло.

-Ти знаєш, мені тоді голову закрутило, коли я викладачів на кафедрі почула. Говорили в Артема голова світла, йому багато дано. А про Іванка?

Про Іванка так, щось говорили, навіть не хочу згадувати. Мені й завидно стало.

Коли з хлопцями познайомилися, адже мені Артем спочатку приглянувся, це я потім на Івана переключилася.

Тихий, будь-які примхи виконував. А Артем, той знав собі ціну. Ось я й провела ніч з ним. А батькові сказала, що дитину чекаю. Ну, він Артему і сказав, мовляв женися.

А коли все сталося, я зрозуміла, що не любий він мені. Але пізно було. А втім, зараз він у начальники цеху мітить. Так що я не помилилася.

Ірина посміхнулася.

-Ти знаєш, Віка, мабуть, я тобі має бути вдячна.

-Мені? Та чим? Я, як дізналася, що вас у цю далечінь несусвітню відправили, то місця собі не знаходила. Я на твоєму місці не поїхала б. Боролася б до останнього, щоб тут лишитися.

-А я якраз боролася… Щоб поїхати. Адже місце це Артему збиралися запропонувати.

-Так, я пам’ятаю. Влітає він, весь такий… Збирайся, каже, їдемо. Там завод невеликий. Але я одразу сказала – «Ні». Не повіриш, довелося наговорити, що дитину чекаю.

-А ми поїхали. Там і Ромко народився. Івана спочатку начальником цеху поставили.

А характер у нього м’який, робітники це швидко зрозуміли. Через скільки сліз я пройшла, поки навчила його бути твердим, добиватися поставленої мети.

А скільки грошей пішло на курси риторики. Я знайшла справжнього викладача, який допоміг Івану навчитися виступати на публіці, приймати рішення.

Іванк, як виявилося вчитися міг не гірше за Артема. От тільки впевненості йому не вистачало.

Ірина взяла із коробки цукерку, покрутила в руках.

-Так часто буває, коли батьки – сильні люди. Дітям у такій сім’ї дуже важко. Їх виховують у ключі «без права на помилку», а у випадку з Іваном ще й без права самостійного ухвалення рішень.

І якби Іван не пішов на противагу матері і вступив до медичного, як вона хотіла, нічого б я не зробила. Але він знайшов сили та вийшов з-під її впливу.

І Віка не витримала.

-Стала б я такі гроші на всякі курси витрачати!

-А я – стала, – поставила на місце гостю Ірина.

І продовжила.

-А за три роки зробили Івана заступником директора з виробництва.

А згодом, коли Ігор Олексійович на пенсію вийшов, поставили директором.

Віка закусила губу. Що це виходить? Іванко директором заводу працював? А її Артем лише начальник зміни?

А Ірина продовжувала.

-Але директором без курсів підвищення кваліфікації та стажування – не взяли б. А курси у Києві.

Ось тоді він у Київ зачастив. Пам’ятаю, йому у відрядження їхати, а мене народжувати.

Іванко полетів, а в мене вдома син-першокласник та Марічка тільки народилася.

Добре Ромку, він тоді вже в музикальній школі вчився, Іванова мама забрала.

Я тоді гроші по сусідах позичала – вдома ні хліба, ні молока, і боргів – півсела.

Ірина зітхнула.

-Потім Івана до райцентру перевели, на стажування. Роботи вистачало…

-До речі, Іван тоді дуже сподівався, що зустріне на курсах Артема. Адже вони друзі з дитинства. Переписувалися іноді.

Ірина подивилася на Віку, чекаючи на її реакцію.

-Пам’ятаю я ці курси! – не втрималася Віка. – Мені тоді Артем усі вуха продзижчав. І що мені – без грошей сидіти? А мені шубку запропонували. Норкову. Я Артема і… вмовила, щоб лишився.

Ірина вислухала «подругу», і лише похитала головою.

-А повернулися навіщо? – не втрималася від запитання Віка.

-Іванка сюди директором заводу призначили, поки місце повище не звільнитися, – не втрималася Ірина. – Так що він тепер у твого Артема начальник.

Віка так і застигла на місці.

-Он воно як… – простягла вона.

-Так, – підвела підсумок розмови Ірина, і додала: – Не пощастило Артему.

А про себе подумала:

-Хто ж знав, що дружина йому така нерозумна дістанеться…