Олександра поралася на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. – Сантехніка викликали? – спитав чоловік у комбінезоні. – Викликала. – Все зробимо, – він пройшов у ванну. Якийсь час чути було кректання і стукіт ключа. – Все готово! – почула Олександра, перевірила роботу і дістала з гаманця 100 гривень. – А я зі своїх грошей не беру. – Яких це своїх? – здивувалась жінка. – А ми знайомі. Вже купу років

Олександра важко піднімалася на свій поверх. Ліфт знову не працював. Зупинилася біля дверей віддихатися. Тільки потім дістала ключі від квартири.

Надворі тепло, незважаючи на те, що кінець жовтня. В одязі ходити магазинами спекотно, тим більше підніматися з важкою сумкою на третій поверх.

Олександра зняла пальто, шапку і перевзулась у м’які капці. У кухні розкладала продукти по шафах і в холодильник, коли пролунав дзвінок у двері.

-Сантехніка викликали? – спитав високий чоловік у синьому брудному комбінезоні та в насунутій на очі кепці.

-Викликала. Але мені сказали, що після трьох прийдете. Добре, що з магазину встигла повернутися, бо не застали б мене. Не стали б чекати, правда? – насторожено спитала Олександра.

-Правда. Викликів багато. Що робити-то потрібно? – сантехнік оглянув коридор, зазирнув у кімнату.

-Мішки під очима. Гульбанить, мабуть. Чоловіки після п’ятдесяти стають на одне обличчя – пом’яті, зім’яті як папір, – думала Олександра, показуючи дорогу у ванну.

-У мене вільний час з’явився. Вирішив прийти раніше, – говорив сантехнік за її спиною.

-Добре, що не роззувся. А то провітрюй квартиру потім півдня, – подумала вона.

Олександра увімкнула світло, відчинила двері у ванну і відійшла вбік.

-Кран тече.

Сантехнік одразу перевірив, присів навпочіпки і почав копатися у своєму ящику з інструментами.

Олександра не стала дивитись, повернулася на кухню. Вона прибрала продукти, що залишилися на столі, і включила конфорку під чайником. Сіла за стіл, поклала руки перед собою. З ванної чути було кректання і стукіт ключа по крану.

-Хазяйко, все готово, перевіряйте! – почула вона, зітхнула і пішла приймати роботу.

-Бачите, все гаразд, не тече більше, – майстер відкрив та закрив воду. – Але у вас всередині там все вже старезне, кран старий. Міняти треба, а то одного разу потече, заллєте сусідам квартиру ще.

-Добре. З пенсії куплю кран, – Олександра повернулася на кухню, де залишила сумочку, дістала з гаманця 100 гривень. Підвела голову і побачила сантехніка у дверях. – Достатньо чи більше треба? – вона простягла гроші.

-Нічого не треба. Я зі своїх не беру. Тим більше роботи на дві хвилини.

-Це з яких таких своїх? – Олександра так і тримала у руці гроші.

-Своїх, знайомих. Ти ж Сашка Воронченко, правильно? – сантехнік спитав трохи невпевнено.

-Правильно. Раніше була Воронченко. – Вона не стала озвучувати своє прізвище по чоловіку. – Я щось не впізнаю вас. Звідки Ви мене знаєте?

-І не дивно. Час нікого не шкодує. Ні мене, ні тебе, – він чомусь перейшов на “ти”.

Олександра придивилася до сантехніка, але не згадала.

-І я тебе не одразу впізнав, – чоловік зітхнув. – Он, у тебе на полиці фотографія стоїть, де ти молода. Адже це ти?

Чайник за спиною Олександри засвистів, і вона повернулася до плити, щоб вимкнути його.

-Чаєм пригостиш? Бо я не обідав сьогодні.

Віктор подивився на бруд, що в’ївся, в грубу шкіру долонь, зніяковів і пішов у ванну мити руки.

Олександра поставила на стіл дві чашки.

-Добре, що вчора шарлотку спекла. Більше половини залишилося, – подумала.

Вона намагалася поменше їсти мучного, не хотіла сильно поправитися.

Сантехнік повернувся, сів за стіл і знову глянув на свої долоні. А Олександра все ніяк не могла згадати його. Чоловік відкусив одразу половину великого шматка шарлотки і з шумом відпив чай. Хотів з’їсти частину пирога, що залишилася, але помітив погляд господині.

-Не згадала. Віктор я, Максимчук, – сказав і продовжив їсти. – Смачно! Можна я ще шматочок з’їм?

Олександра підсунула до нього тарілку з нарізаною шарлоткою. А сама від подиву рота відкрила. Віктор. У школі він здавався їй найкрасивішим хлопчиком. Вона була сильно закохана в нього. Її перше кохання.

-Вікторе. Так, час не оминув ні тебе, ні мене, – Олександра все ніяк не могла повірити, що цей пом’ятий чоловік з мішками під очима – той самий худенький хлопчик, причина її підліткових фантазій та безсонних ночей.

-Ще? – запитала вона, помітивши, що чашка спорожніла.

-Ви, жінки, вмієте старіти гарно, не те, що ми, – Віктор простяг їй свою чашку.

-Ти одружився з Маринкою? – запитала Олександра навмання, налила чай і знову сіла навпроти.

-Угу, – Віктор кивнув з повним ротом. – Усіх від мене відвадила, проходу не давала. Ревнувала, дуже сильно, – сказав, коли дожував пиріг.

-А ти у нашій житловій конторі працюєш?

-Ні, у сусідній. Тут тимчасово, поки ваш сантехнік заслаб. Я інженером був, потім завод закрили, схопився за те, що підвернулося під руку. Перед пенсією влаштуватися важко. Звик. Та й підробітків хоч греблю гати. Живі гроші у кишені.

-Живете поряд десь? Я не зустрічала вас із Мариною, – поцікавилася Олександра.

-Не стало її два роки тому. А тут недалеко жив мій син на сусідній вулиці. Має однокімнатну квартиру. Як Марини не стало, помінялися з ними. Мені одному багато. А їм якраз із дітьми. От живу тепер недалеко. І ти сама, як я подивлюся. Будь-який чоловік такий дрібний ремонт зробив би.

Ти цей, якщо щось потрібно, дзвони, я зроблю. – Він дістав з кишені пом’яту візитку і поклав на стіл. – Я зі своїх грошей не беру, – навіщось повторив він. – Ну гаразд, піду я. Давно так смачно не їв.

-Дякую, – просто сказала Олександра.

-Я радий, що зустрілися, – Віктор зупинився у дверях. – Наших з кожним роком дедалі менше стає. Ти не соромся, дзвони, якщо відремонтувати щось треба.

Віктор попрощався та пішов. Олександра притулилася спиною до дверей і видихнула.

-Ну й зустріч. Навіть не впізнала. Та й як впізнаєш в цьому пом’ятому чоловікові красеня Віктора. Маринка досягла свого все-таки. А щасливою бачу не стала. Ревнувала. Напевно, не на порожньому місці. Не стало завчасно, – Олександра підійшла до вікна і подивилася на подвір’я.

З під’їзду саме вийшов Віктор. Він зробив кілька кроків і озирнувся. Олександра не стала ховатися, як школярка. Вони глянули один на одного. Віктор зверху здавався маленьким на коротких ногах і не таким пом’ятим.

-Кажуть, що перше кохання не забувається. А я забула. Зустріла чоловіка і забула про всіх. Хоча моє життя теж не назвеш щасливим, – подумала.

Віктор давно зник з поля зору, а задумлива Олександра все стояла біля вікна.

На вечорі, у школі, на честь 8 березня Саша запросила танцювати Віктора. А потім, у туалеті, Маринка шипіла на неї, що якщо хоч раз вона ще підійде до Віктора… Хтось увійшов, і Маринка не договорила, що чекає на Олександру, якщо вона ще раз запросить Віктора танцювати.

У суботу перед обідом у квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояв Віктор пристойно одягнений, з квітами та пакетом у руках.

-А я ось кран приніс. Чого чекати на твою пенсію? Крани дорогі. У мене є гроші. А то зламатися може будь-якої миті, – збентежено виправдовувався він.

Олександра не знала, як відмовитись від такого подарунка, не хотілося бути зобов’язаною йому. З іншого боку, людина з добрих спонукань вирішила допомогти. Дякувати та посміхатися? Так не просила купувати кран. Не придумавши, як відреагувати, вона просто схвально кивнула і дістала капці з тумби.

Скромний букет поставила у вазу, доки Віктор знову гуркотів інструментами у ванній.

-Хазяйко, – за багаторічною звичкою покликав він Олександру.

Вона прийшла і стала в дверях.

-Ось поставив. Тепер років десять можна не турбуватися. Чаю завариш? – не дивлячись на Олександру, спитав Віктор, збираючи інструменти.

-Мий руки і проходь у кухню, – відповіла вона.

-Ось причепився. Нехай поїсть і йде. Нема чого припрошувати його, – думала вона, наливаючи чай у чашки.

-Дякую, у тебе і чай якийсь особливий. А може, в кіно сходимо? Чи погуляємо? – Віктор поставив на стіл порожню чашку.

Олександра чекала на щось подібне, коли побачила Віктора з квітами. Їй не сподобалося, який оборот набуває їхнє спілкування. Вона стиснула губи в тонку лінію, ставши схожою на сувору вчительку.

-Ось заради чого він прийшов, купив кран. Нехай я здамся невдячною старенькою, але за кран не продамся, – подумала.

-Вікторе. Я не одна. У мене син, онуки. Вони зараз на півдні відпочивають, приїдуть незабаром. Знов турбот буде повно. Не треба приходити. І в кіно я не піду з тобою. Минув наш час.

-Ну що ж. Я зрозумів. Так, подумалося, що… Але ти, якщо що, дзвони, допоможу з сантехнікою, – він неохоче підвівся з-за столу.

Довго одягався, певне сподівався, що Олександра передумає.

-Ні. Дівчинкою закохана була в нього. За цей час стільки води витекло. Напевно, всім самотнім жінкам пропонує у кіно сходити, квіточки дарує. Бідна Маринка. Чомусь мені здається, були в неї підстави ревнувати Віктора. Начебто у Біблії сказано, що не латають старий одяг новою тканиною. Не буде від цього користі, порвуться. Як не буде користі, якщо намагатися відродити молоді почуття у зрілому віці, – подумала вона.

Коли Віктор пішов, Олександра дістала з шухляди шафи м’яту візитку, розірвала на дрібні шматочки і викинула у відро для сміття.