Андрій та Наталя переїхали у нову квартиру. Жінка вийшла викидати сміття, коли зустрілася з новою сусідкою в коридорі. Наталка аж вигукнула від несподіванки: ‒ Марійка! Ти? Це була її однокурсниця. – Ой, Наталко! Ми що-сусіди? – Виходить так! І жінки домовилися зустрітися у Наталі в неділю. Того дня, коли Марія подзвонила до її дверей, Наталя не забуде ніколи 

Напередодні переїзду в нову квартиру, Андрій та Наталя довго не могли заснути і тихенько шепотілися, щоб не розбудити дворічного синочка.

‒ Нарешті ми будемо самі по собі. Ні, твої батьки чудові, але я так втомилася від постійного контролю, – Наталка міцніше притулилася до чоловіка.

– Що ж. Мені теж порядком набридло бути вічною дитиною, – Андрій обійняв дружину, – тепер усе буде інакше.

– Навіть не віриться, – прошепотіла Наталка.

‒ Тяжко тобі буде з Михайликом. Звикла, що мама на підхваті.

‒ Нічого, впораюся. Ти ж допоможеш, якщо що.

– Звичайно допоможу.

– От би ще з сусідами пощастило, – мрійливо сказала Наталя.

‒ Це точно, ‒ вже засинаючи, відгукнувся Андрій…

За кілька днів Наталка зустрілася з сусідкою прямо в коридорі нової квартири і вигукнула від несподіванки:

‒ Марійка! Ти?

Це була її однокурсниця. Вони навчалися у різних групах, подругами не були, але добре знали одне одного.

– Ой, Наталко! Ми що-сусіди?

– Виходить так!

На радощах жінки обнялися.

– Ось пощастило, так пощастило! Неймовірно! ‒ Наталя була у нестямі від радості.

‒ Зайдеш? – запросила Марія.

‒ Давай завтра зранку. Наговоримося досхочу.

Сусідки спілкувалися багато і часто. Наталя дізналася, що Марія заміжня, дітей немає. Працює не за фахом. Влаштувалася нянькою в дитячий будинок і дуже любить його мешканців.

‒ Не уявляю тебе у подібній ролі! Ти ж найкраща була на курсі! І диплом у тебе червоний, якщо я не помиляюсь.

‒ Так я спочатку у банку і працювала. Потім вийшла заміж. Коли стало ясно, що діток у мене не буде, засмутилася страшно. Адже я так мріяла про малюка! Вмовила чоловіка усиновити дитину. Прийшла до дитячого будинку, побачила дітлахів, і втратила спокій. Не могла забути їх сумні очі. Кинула все і пішла працювати туди. Тепер у мене не один, а аж тридцять дітей. І кожен чекає на свою порцію любові та ласки.

‒ Усиновлювати не передумала?

– Ні звичайно. Є в нас одна дівчинка – просто диво! Розумненька, гарненька, ласкава. Я її одразу помітила. А тепер і душею прикипіла. Вона теж до мене звикла, називає мамою.

‒ Велика?

– Шість років. Оленкою звуть. Ми вже оформляємо документи. Скоро вас познайомлю.

Того дня, коли Марія привела додому Оленку і подзвонила до її дверей, Наталя не забуде ніколи. Побачивши дівчинку, вона застигла. Перед нею стояла точна копія її у шестирічному віці.

– Проходьте, – насилу вимовила Наталка.

‒ Знайомтеся. Це – моя донька Оленка, а це – тітка Наталка – наша сусідка, – не помічаючи нічого навколо, відрапортувала Марія.

Гості розташувалися у залі. Наталка запропонувала чаю з тортиком і, отримавши згоду, вийшла на кухню.

– Не може бути! ‒ пульсувало у неї в голові, ‒ не може бути! Це може бути вона!

Повернувшись до гостей, господиня не зводила очей з дівчинки, намагаючись роздивитись кожну рисочку її обличчя, переконати себе саму, що їй все здалося.

Марія в цей час докладно розповідала, як забирала Оленку з дитячого будинку, як її проводжали діти та вихователі, і як вони щасливі, що нарешті будуть разом.

Коли гості пішли, Наталя машинально підійшла до вікна. Погляд кинувся за обрій. У пам’яті випливли картини минулого, які Наталя намагалася забути.

Після університету вона поїхала працювати у місто. Про те, що вагітна, зрозуміла, відпрацювавши півтора місяця. Не сумнівалася, що батько дитини Ігор, хлопець з яким вона зустрічалася перед від’їздом майже рік, відмовиться від дитини. Та вона й сама не збиралася пов’язувати з ним свою долю.

Наталка звернулася до лікаря, але виявилось, що вже пізно щось робити. Доведеться народжувати.

Усю вагітність дівчина ховала зростаючий животик, не їздила до рідного села, не відвідувала батьків. Що вона могла їм сказати?

Страшне рішення зріло поступово. Оформлялось, спираючись на тисячу виправдань. Вирушаючи до пологового будинку, Наталка вже знала, що робитиме.

У неї народилася дівчинка. Годувати малу Наталя відмовилася одразу. А ще за три дні потай пішла, навіть не підписавши документи.

З того часу вона не цікавилася долею дочки, навпаки: всіляко намагалася забути про її існування.

Навіть поява сина не пом’якшила її серця, з якого протягом кількох років жінка старанно виганяла будь-яку пам’ять про першу дитину.

І ось, будь ласка: дівчинка сама прийшла до її життя. Як сусідська прийомна дочка.

‒ А, може, мені здалося? Може це не вона? – гарячково думала Наталя, чіпляючись за соломинку сумнівів. – Боже мій! Андрій! Він все зрозуміє! Він бачив мої дитячі фотографії! Це кінець. Він покине нас із Михайликом, коли все відкриється. Не пробачить.

Життя Наталі втратило спокій. Щодня вона чекала на викриття. Зустрічаючись з Оленкою, відчувала докори совісті та несвідомий страх. Їй здавалося, що всі довкола вже зрозуміли в чому справа і просто не кажуть їй про це.

Андрій бачив, що з дружиною коїться щось недобре:

– Наталя, ти нічого не хочеш мені сказати? ‒ питав він, але бачачи, як блідне дружина від його запитань, поспішно змінював тему.

Йшов час. Сусіди, здавалося, як і раніше, жили дружно. Марія часто залишала Оленку у Наталі, яка ніяк не могла їй відмовити. Дівчинка охоче гралася з Михайликом, говорила, що мріє про маленького братика. Серце Наталки стискалося від цих слів. Нескінченні переживання тривали. Наталя втомилася бачити Оленку і тремтіти від страху щодня.

Єдине рішення, яке спадало на думку: переїхати, обміняти квартиру. Але як переконати у цьому Андрія?

І Наталя вигадала. Стала демонстративно ревнувати його до Марії. Влаштовувати скандали. А потім взагалі подала на розлучення.

Андрій був в шоці. Він не впізнавав дружину. Розлучатися не хотів, тож погодився переїхати з нею та сином в інший район.

Марія теж нічого не розуміла. Звідки взялася до неї така неприязнь Наталки? Адже вона не давала їй жодного приводу.

Словом, Наталя досягла свого: сім’я переїхала.

Тільки легше Наталі не стало. Вже котрий рік вона їздить у своє старе подвір’я, і ​​здалеку спостерігає за Оленкою, якій нещодавно виповнилося шістнадцять.

Навіщо? Вона й сама не знає.

Не дарма кажуть: у старих гріхів довгі тіні.