Ніна переїхала в село з міста. Вона посадила розсаду, прибирала в будинку. Її сусідом був дід Семен. Колись він мав родину, але діти роз’їхалися, а дружини не стало. – Доброго дня, Семен Миколайович. Мені б дах перекрити? Допоможете? – Ти що назавжди сюди? – не відповів на прохання Семен. – Думаю так… Семен кивнув і відвернувся до вікна. Ніна Петрівна не знала, що й думати

Чому Ніна Петрівна вирішила круто змінити своє життя, вийшовши на пенсію?

Вона точно знала тепер, чого хоче. Всі останні роки, доопрацьовуючи стаж, вона мріяла лише про одне: як стане вільна від роботи, то поїде на постійне місце проживання до села!

Тим більше, що їй було куди їхати, не на порожнє місце. Міцний будиночок був куплений ще років десять тому, коли був живий Микола, її чоловік.

Вони втілили в життя давню мрію – проводити літню відпустку, вихідні та свята у своєму «маєтку» в Карпатах, як вони називали його називали.

Будиночок вони купили у знайомих, які збудували свій дім у місті, ближче до дітей та онуків. Тому Ніна та Микола отримали його з рук добрих господарів і за невеликі гроші. Це було зелене село з півтора десятками будинків, зі своїми чистими джерелами та ставками.

Тут тобі і рибалка, і походи в ліс по гриби та ягоди, по трави та просто погуляти. Ніна Петрівна повідомила доньку про своє бажання переїхати.

Валя схвалила рішення матері, допомогла з переїздом і навіть у відпустці вони зробили невеликий ремонт у будинку та привезли дров на зиму, склавши їх у просторий сарай у дворі.

Разом із Ніною Петрівною переїхали кіт та собачка– напевно, не менш щасливі переселенці, ніж їхня господиня.

Такої волі в місті їм не було, а тепер у собачки з’явився просторий вольєр біля ґанку, а кіт постійно гуляв десь у саду або сидів у палісаднику, дивлячись на інших чотириногих сільських мешканців.

-Ой, мамо, здається тобі тут нудно. Спочатку облаштуєшся, а потім засумуєш, – зітхнула Валентина.

-А ти частіше приїжджай до мене з хлопчиками, навіть якщо Віктору ніколи. Я всім вам буду рада. Особливо влітку. Сама знаєш, яка тут благодать.

-Ну, у разі чого – приїдеш на зиму до міста. Твоя квартира на тебе чекатиме.

-Ні, доню, квартиру я домовилася вже здавати. Поки що так, щоб мені вільніше з грошима тут було, пенсія невелика, а дров чимало треба, та й багато чого. Хочеться теплицю нову зробити.

Валя погодилася з матір’ю. А їдучи, обійняла її і сказала:

-І все-таки одна… – але телефонувати будемо. Якщо що – я приїду, недалеко ж.

Стояла рання весна, справ у цей час у селі чимало. Починали приїжджати дачники, Ніна Петрівна була у приятельських стосунках із місцевими постійними жителями, їх було лише шість будинків.

-Тепер я з вами, – посміхалася Ніна Петрівна.

-Ні, тут одна пара теж будиночок купила біля самого ставка. Тож ти вже восьма! І це добре. Відроджуємось потихеньку.

Ніна Петрівна з ранку до вечора працювала в будинку, вона посадила насіння овочів на розсаду, наводила лад після ремонту, виходила погрітися на весняному сонечку, присівши на сходинки ґанку.

Їй здавалося спочатку, що вона в затяжній відпустці, намагалася швидше справлятися зі справами. Але потім почала працювати трохи розміреніше, зупиняючи себе, розуміючи, що тепер вона завжди тут і поспішати не треба.

Сусідом був дід Семен. Жив він у селі довгі роки. Колись мав велику родину, але діти роз’їхалися містами, дружини не стало близько п’яти років тому.

Семен не був старим, він був трохи старший за Ніну Петрівну, але останні роки відпустив бороду, посивів. Семен ремонтував і перебирав печі. Тому Ніна Петрівна і вирушила до нього по допомогу.

-Доброго дня, Семен Миколайович. Прийшла домовитись щодо лазні. Мені б дах накрити. Зможете допомогти?

-Ти що, зовсім сюди перебралася? – не відповів на прохання Семен.

-Думаю що так. Так би хотілося. Тож і вирішила порядок навести. Чоловічі руки у господарстві так потрібні. От і хвіртка покривилася, і паркан зовсім похилився… Роботи багато. Але я вас не кваплю. У міру сил та можливості, Семен Миколайович…

Семен кивнув, нічого не відповів Ніні Петрівні, і відвернувся до вікна.

Ніна Петрівна не знала, що і думати.

До дивацтв діда Семена Ніна Петрівна не могла звикнути. Не зрозуміло, що в нього на думці. Минуло два дні, і він з’явився з рулеткою в неї біля паркану. Зрозумівши, що Семен допомагатиме, Ніна Петрівна зраділа:

-От і добре. Я сьогодні поїду до міста, якраз і матеріали замовлю у будівельному магазині на завтра, – сказала Ніна Петрівна.

Дід простягнув список, написаний простим олівцем.

-Там у сараї дощок багато у тебе. Зайвого не треба брати, даремно витрачати гроші. А ось листи шиферу знадобляться й спеціальні цвяхи до нього. Тут все пораховано точно.

Ніна Петрівна поїхала в місто, і наступного дня повернулася з будматеріалами: вантажники виносили з фургона новенький шифер і складали його у дворі під гавкіт собачки.

Вона прийняла товар і пішла до будинку, як раптом побачила діда Семена, якого не одразу й впізнала. Одягнений він був у чорну болоньову куртку, на голові була кепка замість старої вушанки. Але найголовніше – дід був гладко поголений, і помолодшав на десяток років.

-Ух ти, вас не впізнати… – здивувалася Ніна Петрівна. – Я навіть не одразу й зрозуміла, що це ви.

Семен насупився і відвернувся до машини, щось пояснюючи вантажникам. Потім підійшов до Ніни Петрівни:

-У мене підсобник буде. Коли можна приступати до роботи?

-Коли вам зручно, хоч завтра, – відповіла Ніна Петрівна, і не втрималася:

-Як же ви помолодшали! А всі твердять: дід, дід… А під бородою й не дід.

Семен, приховуючи задоволену усмішку та радість від враження, яке він справив, відвернувся і пішов до будинку.

Наступного ранку, тільки-но розвиднілось, Ніна почула стукіт під своїми вікнами. Виглянувши у вікно, вона побачила, що Семен лагодить хвіртку, замінивши в ній погану дошку. Він побачив Ніну, яка дивилася на нього, і махнув їй рукою.

Сонце розливалося садом, двором і гріло анок. Чоловіки акуратно знімали з даху лазні стару покрівлю, а Ніна готувала обід. Два тижні Семен та його підсобник – хлопець із сусіднього села, працювали у Ніни Петрівни.

Господиня пригощала їх обідом, чаєм із пиріжками. З кожним днем ​​Семен ставав балакучішим і привітнішим. Наче відтало його серце, пом’якшала душа, і разом із теплом увійшла і в його самотнє життя радість спілкування з Ніною.

Вона бачила зміни у сусіді. З сумом згадувала свого чоловіка, думаючи, що ніби було їм добре зараз разом, але так розпорядилася доля. І не хотілося б їй бачити такого самотнього свого чоловіка, якби пішла вона раніше за нього…

Семен полагодив і палісадник Ніни в травні, коли відтала земля. Декілька стовпців довелося замінити. Гроші за послуги Ніна насилу переконувала Семена брати, запихаючи купюри йому в кишені куртки.

Валя, яка приїхала до матері, раділа змінам та гарному настрою мами. А у Семена вже були замовлення на роботи від сусідів. Проте, він часто заглядав тепер до Ніни, розповідаючи їй про свої праці, новини та турботи. Вони стали дружити ненав’язливо, але по-доброму, тепло, часто сидячи на ґанку вечорами і говорячи про події минулого дня.

Ніна Петрівна завжди пригощала Семена своїми пиріжками, а він радий був допомогти придивитися за будинком, котом та собачкою під час від’їзду Ніни до міста.

Якось Валя сказала матері:

-Бачу, як Семен Миколайович до тебе заходить. Хороший чоловік. Тепер я спокійна. Все-таки ти не одна.

-Що ти донечко? Я з усіма тут ладнаю. Він сам якось більше заходить, ми посидимо, поговоримо, чаю поп’ємо і на душі тепліше, таки жива людина поруч. Дружимо.

-Так… Так і треба жити. Тим більше у селі. Та й скрізь… – відповіла Валя.

Якось після посиденьок з Семеном на ґанку після спекотного літнього дня, Ніна Петрівна, попрощавшись з ним, сказала:

-На добраніч, Семен, помічник ти мій, і співрозмовник хороший.

Семен не відвів очі убік як завжди, а, розплакавшись, раптом промовив тихо і проникливо:

-Дякую тобі, Ніно.

-За що? – здивувалася Ніна Петрівна.

-За те, що ти є… Така… Добра і світла. Людяна та проста. Добре, що переїхала сюди. Мені як ковток свіжого повітря. Правда.

Ніна Петрівна посміхнулася і відповіла:

-От і добре. Житимемо і радітимемо, що не одні, не самотні. Що завтра буде комусь доброго дня побажати. Ти заходь, коли зажуришся. Поговоримо.

Семен кивнув і пішов до свого будинку. А Ніна Петрівна, погладила собачку, взяла на руки кота:

-Ходімо, Василю, спати. Без тебе я в домі одна не залишусь, сам знаєш, як я мишей боюся.

Кіт нявкнув у відповідь і світло в будинку Ніни погасло.

А Семен ще довго сидів у своїй кухні і гортав альбом із фотографіями, згадуючи юні роки, всю свою сім’ю та рідних, і зітхав.

А через місяць Ніна Петрівна і Семен Миколайович вирішили жити разом…