Денис з Михайлом пили каву на кухні. – Треба щось вигадати, – сказав Денис. – Треба, – погодився Михайло. Брати хотіли одружитися, але вони обоє жили в маминій квартирі. На кухню зайшла Віра Павлівна. – Про що говорите? – запитала мати. Брати розповіли. – Що робити, мамо? – запитав Михайло. – Ну що ж, – сказала Віра Павлівна. – Є тільки один вихід. – Який? – в один голос запитали брати

Денис з Михайлом пили каву на кухні і розмовляли.

-Треба щось вигадати, Михайле, – сказав Денис. – Бо сил у мене більше немає терпіти все це.

-Треба, – погодився Михайло. – Немає сил терпіти, згоден.

-І далі так продовжуватися не може, – додав Денис.

-Куди вже далі, – погоджувався Михайло. – Далі нікуди.

Завдання, яке вирішували брати, було непростим.

Денис та Михайло хотіли одружитися, але житлові умови їм цього не дозволяли. Вони обоє жили разом із мамою, у двокімнатній квартирі.

-Мені Ганна так прямо й сказала, – скаржився Денис, який був старший за Михайла на рік. – Що якщо я хочу бути її чоловіком, то, як чесна людина, повинен свою квартиру мати. Нехай маленьку і не в центрі, але поряд із метро і свою власну.

-Поряд із метро? – здивувався Михайло і похитав головою. – Невже так і сказала?

-Слово в слово, – тяжко зітхнув Денис.

Михайло замислився.

-Моя Яна, мабуть, буде милосерднішою. Про близькість до метро навіть не говорить. Згодна на перший поверх.

-Вона в тебе просто свята, – Денис подивився кудись у далечінь, згадуючи щось зі свого важкого життя.

-Так, яке там… – махнув рукою Михайло. – Просто любить мене.

-У будь-якому разі, – Денис отямився від своїх тужливих думок. – Навіть якщо любить і згодна на першому поверсі, і далеко від метро, ​​і з видом на смітник, а мільйон викласти треба.

-Це як мінімум, – зітхнув Михайло.

В цей час на кухню вийшла Віра Павлівна.

-Що обговорюєте, хлопці? – запитала вона.

Брати розповіли мамі про свою проблему.

-Мда, – сказала Віра Павлівна. – Проблема. Навіть якщо ми цю квартиру продамо, на дві навряд чи вистачить. Доплачувати багато доведеться. А в нас взагалі нема нічого.

-Що робити, мамо? – Михайло розвів руками. – Одружуватися хочеться, а наші зарплати… Сама знаєш. Тільки на їжу та на одяг.

-Збирати не виходить, – дивлячись у підлогу, пробурчав Денис. – А у борги влазити страшнувато.

-А наречені ваші що? – запитала Віра Павлівна.

-А наречені наші самі в такому становищі, – сказав Михайло.

-Ну що ж, – сказала Віра Павлівна. – Із ситуації я бачу тільки один вихід.

-Який? – в один голос спитали брати.

-Мене вигідно видати заміж, – раптом сказала Віра Павлівна. – Так, щоб мій чоловік і з квартирою був, і вам по-родинному додав би грошей на хороший обмін. Розумієте?

-Розуміємо! Як не зрозуміти, – сказав Денис. – Та тільки де зараз такого знайдеш? Щоб і тебе забрав до себе, і нам допоміг!

-Зрозуміло, що на дорозі не валяється, – погодилася Віра Павлівна. – Такого треба шукати. Добре шукати. Ось ви зі своїми нареченими та й постарайтеся!

-З нареченими? – не зрозумів Михайло.

-Поговоріть з ними, – сказала Віра Павлівна. – Поясніть ситуацію. Думаю, вони зрозуміють. А я, якщо ви мене вигідно заміж видасте, відмовляюся від своєї частки у цій квартирі. Все буде ваше. Обмінюйте її собі на здоров’я, одружуйтеся, з ким хочете, і будьте щасливі. Поговоріть із нареченими. Га? Діло вигідне!
Брати поговорили зі своїми нареченими, і ті одразу все дуже добре зрозуміли. І стали вони по всьому місту своїй майбутній свекрусі чоловіка шукати.

І знайшли ж. І року не минуло, як знайшли.

Валентин Вікторович. Розлучений. Йому лише п’ятдесят три роки, а він уже, можна сказати, казково багатий.

У нього і робота на заводі є високооплачуваною. Він там якийсь майстер на всі руки. І квартира велика в центрі, і живе окремо від дітей та колишньої дружини. А головне, що аліменти вже всі виплачені, бо його діти дорослі.

Загалом наречений хоч куди. Справа за малим. Познайомити Валентина Вікторовича та Віру Павлівну, та так, щоб вони сподобалися один одному.

Ганна та Яна спочатку показали Вірі Павлівні її потенційного нареченого. Він тоді в кафе якомусь вечеряв, ну ось там його Віра Павлівна вперше й побачила.

-Ну, а що… Ніби й нічого, – сказала Віра Павлівна. – Судячи з вибраних страв, одразу видно: серйозний, здоровий, заможний чоловік. Апетит хороший. Котлетки он замовив. На їжі не заощаджує. Його як звуть?

-Валентин, – відповіла Ганна.

-Вікторович, – додала Яна.

-І ім’я цілком хороше, – думаючи про щось своє, сказала Віра Павлівна. – Я згодна.

Ганна та Яна зраділи і стали «працювати» далі.

Тепер їхнім основним завданням було познайомити Валентина Вікторовича зі своєю майбутньою дружиною. Так познайомити, щоб і він, як і Віра Павлівна, залишився б усім задоволений.

Для цього вони зняли для своєї майбутньої свекрухи квартиру поряд із квартирою Валентина Вікторовича.
І не минуло й року, як Валентин Вікторович закохався у свою сусідку. Ну, а як не закохатися. Будь-хто б на його місці закохався.

По-перше, вона на десять років молодша за нього. По-друге, гарна, а по-третє, так чудово готує, що Валентин Вікторович забув дорогу до кафе і ті котлети. Йому тепер це без потреби.

Приходить із заводу додому, а вдома все прибрано, випрано, попрасовано, вечеря готова. Ну, просто, як у раю. А найголовніше, що, як чесна людина, він був зобов’язаний одружитися з Вірою Павлівною. Тому що вона скоро мала стати знову мамою…

Після народження дитини Віра Павлівна переїхала до Валентина Вікторовича. Загалом план майже спрацював.
Чому майже? Бо ніяких грошей Валентин Вікторович своїм новим родичам не дав. Йому гроші й самому тепер потрібні були.

Але Денис з Михайлом анітрохи не засмутилися. Вони були раді тому, що отримали.

А коли вони одружилися, то батьки Ганни та Яни додали їм усе, що потрібно для нормального обміну квартири…