Олексій прокинувся зранку, залишив на тумбочці записку для сина і пішов на автобус. Через кілька хвилин він стояв біля своєї хати. Все було, як і раніше. Ніби й не їхав він нікуди! Олексій сів на лавку і погладив її долонею. Кожна тріщинка в дошці була йому знайома. Раптом на ґанок вийшла хазяйка і застигла від здивування. Вона придивилася до обличчя гостя і ахнула

Все село зібралося проводжати Олексія Сергійовича у місто. Син забирав старенького на якийсь час до себе.

Останній рік Олексій Сергійович часто був слабий.

Лікарі порадили Олексію менше працювати і закінчувати зі своїм городом. Але старий все не погоджувався з ними, твердячи одне й те саме:

-Що ж я, на лавку сяду й сидітиму? Нащо мені таке? Мені рухатися треба!

-От чого ти так тату себе не бережеш, – докоряв йому син. – Якщо кажуть розумні люди менше працювати, значить, так треба. Адже тобі скоро вісімдесят років вже!

-Послухай сина, – вмовляла діда Олексія сусідка баба Зіна. – Відпочинь, рік поживи в місті, з вигодами, а там і повернешся. Дім твій нікуди не подінеться.

Олексій Сергійович нарешті погодився. Невістка дістала йому путівку в санаторій, де Олексію Сергійовичу треба було відпочивати майже місяць.

Після санаторію він повернувся посвіжілим, зміцнілим, але сумним.

-Ой, як я за своєю хатою скучив, синку. Не можу більше. Везіть мене назад у село. Обіцяю більше відпочивати.

Син неохоче погодився. Але в селі батько взявся за своє. Цілим дням в нього то сад, то город, то хазяйство…

От і заслаб знову.

Якось подзвонила баба Зіна і викликала сина в село.

Олексія Сергійовича повезли в лікарню. Він, відпочив і знову попросився додому. Але син категорично був проти:

-Добре, що тебе сусідка побачила біля ґанку. Хто б тебе підняв? Ні, і не просися більше в село. Мені так спокійніше, якщо ти тут у мене. Місця вистачить.

Виявляється, син знайшов і покупця на батькову хату. Він вмовив Олексія продати будинок.

-Що ж зробиш, значить, час мій прийшов… – сумно шепотів Олексій Сергійович. – Що ж вдієш… Добре… Продавай… – сказав тихо він.

Він підписав усі потрібні документи і будинок продали жінці з їхнього міста.

Пенсіонерка Лідія Петрівна давно мріяла про будинок у селі з садом. Вона купила хату і ласкаво сказала сумному Олексію Сергійовичу:

-Дякую вам за такий доглянутий будиночок. І я його берегтиму. А ви, якщо дуже будете сумувати – приїжджайте. Я буду рада.

Запрошення в гості до себе в будинок трохи заспокоїло старого. Він жив у сина, час від часу, їздив у санаторій. Через рік його здоров’я покращилося.

-Бачиш, – казав йому син. – Ось що означає під наглядом.

Олексій Сергійович кивав, посміхався, але звикнути до міського життя так і не зміг. Сумно йому ставало ночами. Вдень він ще спілкувався із сусідками у дворі, сидів біля телевізора, у вихідні приїжджала онука з правнучкою, і вся сім’я сідала пити чай. Було весело.

А потім усі роз’їжджалися і дід Олексій лягав спати. От тільки не спалося йому.

Він бачив свою хату, двір, песика і кішку Муську, які так і були передані новій господині будинку, бо забрати їх не було куди.

Олексій Сергійович повертався, ледве чутно зітхав, і мріяв, що щойно стане впевненіше почуватися, так і поїде в гості до себе в село. Так він часто думав, майже щоночі. Ці думки не давали йому спокою…

Нарешті він сказав синові, що хоче відвідати сусідів у селі.

-Мабуть, і додому зайдеш? – запитав його син. – Не раджу, не воруши минуле. Гірше буде…

-Олексію Сергійовичу, невже вам у нас погано? – підтакнула невістка.

-Отож, у вас… А де моє місце? Ех… Сумую я, не можу як сумую…

Одного суботнього ранку дід залишив на тумбочці записку для Сашка і сказавши, що йде на прогулянку вирушив на автовокзал. Взявши квиток до свого села, він сів у автобус, і вже через сорок хвилин стояв на сільській зупинці.

Пішки він пройшов близько кілометра до свого будинку. Все було, як і раніше. Ніби й не їхав він нікуди.

Підійшовши до своєї хати, він сів на свою лавку і погладив широку дошку долонею. Тут він відпочивав після трудового дня… Кожна тріщинка в дошці була знайома і на око, і на дотик…

Йому стало радісно. Він гладив поглядом рідні вікна, сходи ґанку, старенький паркан. Так дід сидів тихенько близько двадцяти хвилин.

Раптом поруч опинилася Муська.

-Мусенько моя, ти жива? От радість, – сказав старий.

Тут же загавкав і старий песик, почувши голос господаря. Олексій Сергійович не наважувався без зайти на своє подвір’я без дозволу. Він, як хлопчик став навшпиньки і почав заглядати через паркан, намагаючись дістатись до песика, щоб погладити.

Через хвилину на ґанок вийшла Лідія Петрівна і застигла від здивування. Вона придивилася до обличчя гостя і ахнула.

-Це ви? А я не зрозумію, чому песик так гавкає… Заходьте, що ж ви, Олексію Сергійовичу…

Старий зайшов у двір і кивнувши жінці. Олексій Сергійович гладив песика і примовляв, приховуючи сльози:

-Ну все, все. Не забув мене, друже. Не забув. І я тебе пам’ятаю…

Потім він обернувся до жінки і став вибачатися:

-Ви вже вибачте мені, що я без попередження… Не зміг стриматися, ночами не спав, можна сказати, майже втік… Дуже вже скучив. Я тут посиджу, подихаю… А потім поїду.

-Ні, я вас не відпущу. Заходьте. Зараз обідатимемо, потім чай. Потім підемо в сад, подивитеся, які в мене помідори ростуть гарні.

Такого теплого прийому дід не очікував. Він усміхався як дитина, а сльози самі раз у раз котилися з очей.

-Спасибі тобі, люба… – шепотів старий.

-За що? – здивувалася Лідія Петрівна.

-За привітність та доброту. За ласку. А ще за те, що нічого тут не змінила. Не зіпсувала новими ремонтами. Навіть шпалери ті самі…

-Та мені не до ремонтів зараз, Олексію Сергійовичу. Я на останні гроші будинок купила. І у вас він не занедбаний, чистенький. Мене все влаштовує і так.

Вони розмовляли, ходили по саду, дід зазирнув у всі сарайчики, всього торкався долонями, ніби хотів відігріти будинок, що охолонув в очікуваннях свого господаря, ніби сам просив пробачення за зраду, за те, що залишив свій рідний куточок…

Після обходу будинку вони сіли на ґанку.

-Зараз автобус буде до міста. Я вже поїду. Не буду надокучати… І на тому спасибі… – сказав Олексій.

-Як хочете, Олексію Сергійовичу. Але я запросила б вас залишитися. Поживіть, скільки хочете. Хоч тиждень, хоч місяць. Ви мені не завадите. Адже я все одно сама. Донька в іншому районі живе, приїжджає не частіше, аніж раз на місяць. Разом нам веселіше буде.

Дід розплакався.

-Ну, на місяць я не наважусь клопоту завдавати, а ось хоч би на тиждень… От я вам вдячний. Я готуватиму сам, і допоможу, чим можу…

Він поїхав автобусом додому. А наступного дня його привіз син із речами і сумкою з продуктами.

-Ну, Лідіє Петрівно, слів нема. Хороша ви людина. Дякую за батька, – сказав Сашко. – Мабуть, зовсім йому без цього ніяк не можна. Хоч ненадовго хай поживе тут. Ми віддячимо…

Він обійняв батька і поїхав, сказавши дзвонити, якщо що.

Тиждень пройшов непомітно. Олексій Сергійович ожив, він немов помолодшав. Справ ніяких починати йому не давала Лідія Петрівна, а за компанію він завжди був поруч. І на подвір’ї, і на городі.

Навів лад у своїй майстерні, наточив сокиру і косу. Вставив у віконце нове скло замість старого тріснутого.

-Ось що означає господар у домі. Та я вас не відпущу! – сміялася Лідія Петрівна.

-Я б ще паркан підправив трохи, – з посмішкою сказав дід. – А то він трохи похилився. Непорядок. А ще замовлю Сашку фарбу. Як привезе з міста – я його ще й пофарбую.

Коли Сашко приїхав по батька, Лідія Петрівна покликала його в хату, поки дід був у сараї. Вона вмовила Сашка поки не забирати батька у місто.

-Нехай поживе тут зі мною. Ми добре ладнаємо. Мені важко дивитись, як він береться за всяку роботу, щоб бути корисним, розумієте? Нехай собі порається, якщо йому це під силу. За важку роботу я йому не дозволю братися. А так – нехай поживе…

Син опустив голову. Він обійняв Лідію Петрівну і поклав їй у кишеню халата гроші.

-Що ти, Сашко, не треба, – спробувала вона не брати грошей.

-Треба. Це вам з татом на цукерки і смаколики. У магазин щодня ходити треба. А я вам ще багато продуктів привіз. Їжте.

Дід Олексій вийшов із сараю. Він побачив сина і по обличчю його пробігла тінь. Треба б радіти, що син приїхав, а він, як запереживав, що його зараз заберуть.

-Привіт, батьку. Ось не відпускає тебе Лідія Петрівна. Ти як? Залишишся, чи поїдеш зі мною на відпочинок?

-Ні, ні… Я не втомився. Чесне слово. До сусідів щовечора ходжу на посиденьки. У мене тут весело. Поки ще не поїду… Гаразд? – він дивився на Лідію Петрівну.

-Сашко, він тут на своєму ліжку і спить. На своєму. Все буде добре, – сказала Лідія Петрівна.

Сашко попив чаю, пройшовся з батьком по саду, подивився на його роботу, обійняв старого і поїхав.

Увечері Лідія Петрівна з Олексієм Сергійовичем сиділи на сходах ґанку. Поруч біля ніг господаря лежала кішка Муська.

Сонце закочувалося в густу темну хмару.

-Захід сонця який, дивись, Лідо, – сказав старий. – Коли сонечко в хмаринку спати лягає, значить назавтра дощ буде зранку… Погода псується.

-От і добре. Значить, вдома будемо сидіти. Дощ город наш поллє. А ми собі вихідний влаштуємо. Відпочивати обов’язково треба. Усім. Щоб на довше нас вистачило. Щоб довше милуватися такою красою, краєм нашим. Яке ж гарне в нас село, Сергійовичу. Просто чудове.

-Ось і я без нього не можу. Ніяк не можу… Тепер ти мене розумієш…