У двері подзвонили. Марина пішла відкривати. На порозі стояла незнайома жінка. – Я – Наталя, ваша нова сусідка, – сказала вона. – Чим можу допомогти? – запитала Марина. – Хотіла попросити у вас чаю. – Звичайно! – відповіла Марина. – Може, зайдете? У мене й пиріжки є смачні з капустою. Наталя погодилась і зайшла в квартиру. На кухню зайшов чоловік Марини Дмитро і глянув на Наталю. – Ти?! – раптом вигукнув він. Марина здивовано дивилась на них

Марина з чоловіком сиділи на кухні. Раптом у двері подзвонили.

-Ти когось чекаєш? – здивовано поцікавилася Марина у чоловіка.

Дмитро заперечно похитав головою, не відводячи очей від телефону.

Дзвінок у двері повторився. Марина зітхнула і пішла відкривати двері, а Дмитро вийшов у кімнату.

На порозі стояла незнайома жінка.

-Доброго вечора, – мило посміхаючись, промовила вона. – Я – Наталя, ваша нова сусідка!
-Дуже приємно, – сказала Марина. – Чим можу допомогти?

-Ох. Я тільки сьогодні переїхала і самі розумієте, такий безлад! Коробки, валізи… Поїсти ніколи і знайти нічого неможливо в тих сумках. Ось хотіла попросити у вас чаю в пакетиках. Може маєте?

Марина з цікавістю дивилася на гостю. Приємна жінка, молода, але… Якась втомлена.

І справді, сьогодні вдень вантажники заносили речі в квартиру навпроти. Виходить вона таки нова сусідка.

-Звичайно знайдеться! – нарешті відповіла Марина, привітно посміхаючись. – Але, може, зайдете? У мене пиріжки є смачні з капустою.

Наталя з радістю погодилася і зайшла в квартиру.

Жінки сіли на кухні пити чай. Марина розпитувала гостю про життя. Та ввічливо відповідала і нахвалювала пиріжки.

Виявилося, що Наталя приїхала з села. Заміжня ніколи не була, але є син, який зараз у бабусі.

Марина співчутливо кивала і не помітила, як на кухню зайшов чоловік.

-Ти?! – раптом вигукнув він.

Марина здивовано переводила погляд з чоловіка на застиглу в нерішучості сусідку.

-Ви знайомі? – нарешті запитала вона, відчуваючи, що зараз станеться щось нехороше.

Сусідка опустила голову. А Дмитро пробурмотів:

-Так.

-Ну, я, мабуть, піду, – Наталя встала з-за столу. – Дякую за чай, за пиріжки.

Марина, ледве стримуючи себе, мовчки кивнула. Коли Наталя пішла, дружина пильно подивилася на чоловіка.

-Я слухаю, – сказала вона, нервово постукуючи нігтями по столу.
-Та не переживай ти так, – усміхнувся Дмитро, сідаючи за стіл, де ще хвилину тому сиділа сусідка. – Це Наталка, моя однокласниця.

-Так? – не знаючи вірити, чи ні пробурмотіла Марина. – А що тоді ти так розхвилювався? Та й вона побігла звідси, як тільки ти зайшов? Однокласники так не поводяться.

-Так, ми свого часу зустрічалися. А потім розійшлися, не дуже по-хорошому. Так що радості від зустрічі з нею, я не відчуваю, – сказав чоловік. – Але, знаєш, Марино, давай так, щоб ноги її більше в нашому домі не було! Добре?

Марина подивилася в чесні очі чоловіка і кивнула, погоджуючись. Але сумніви міцно оселилися в її душі.

Тим часом, Наталка забігла в свою квартиру і, зачинивши двері, сперлася на них спиною.

-Господи! Дмитро – її сусід! – подумала вона.

Колись вона його любила, а потім… Потім він повірив вигадкам свого приятеля і пішов від неї. А вона була йому вірна і… вагітна. Правда, після тих звинувачень і зауважень на свою адресу, вона не наважилася сказати Дмитру про це. Він так і не дізнався, що в нього народився син…

І ось, через десять років, вони зустрілися. І як їй тепер поводитися? Продавати так важко щойно куплену квартиру? Ігнорувати?

Наталка сіла на ще не розпаковані коробки і розплакалася.

Добре, що Сашка на час переїзду вона залишила у бабусі…

Дмитро повертався з роботи додому. Вийшовши з ліфта, він побачив білявого хлопчика років десяти, що сидів на сходах.

-Привіт. Ти хто? – поцікавився чоловік, крутячи в руках зв’язку ключів.

Хлопчик підняв голову і з цікавістю глянув на нього.

-Сашко, – сказав хлопець. – А ви наш сусід? – запитав він.

Дмитро уважніше подивився на дитину, з подивом відзначаючи в його обличчі знайомі риси та ще щось невловиме.

-Отже, у Наталки є син. Вже великий. Пощастило комусь, – подумав він.

А от у нього вже досить зрілого чоловіка дітей так і немає, а хотілося б. Скільки вони не намагалися з Мариною завести дитину, та нічого й не вийшло. Прикро.

-Так, я – дядько Дмитро, ваш сусід, – нарешті відповів він. – А що ти тут сидиш, де мама?

-Мама на роботі, а я ключі забув, – сумно сказав хлопчик. – Я їй подзвонив, скоро приїде. От сиджу, чекаю.

Дмитру стало шкода хлопчика. Він уже хотів запропонувати йому зайти випити чаю, але тут двері ліфта відчинилися і на сходовий майданчик вийшла Наталка.

-Привіт, – несподівано для себе привітався Дмитро, якось незграбно переступаючи з ноги на ногу.

Жінка здивовано глянула на нього і стримано кивнула замість вітання.

-Сашко, ходімо, – взяла вона сина за руку, прямуючи до своїх дверей.

Вони вже зайшли у квартиру, а Дмитро все стояв і дивився їм услід…

Неймовірна річ раптом спала йому на думку:

-А що якщо… Цей хлопчик – його син?..

…Пройшло пів року.

Марина сиділа сама в порожній квартирі. Останні тижні після розлучення вона була сама не своя. І не дивно – Дмитро пішов від неї. І куди?! До сусідки навпроти!

Найбільше жінку дратувало саме те, що чоловік знайшов своє щастя тут, за стіною.

Якась дивна історія у нього вийшла з цією Наталкою: давня сварка, обман друга, син, про якого він волею долі дізнався тільки недавно, і сама сусідка, яка купила квартиру саме на їхньому сходовому майданчику.

Все це було безглуздо і прикро…

А ще прикро було, що за п’ять років шлюбу вони так і не мали дітей. І тепер Марина залишилася сама – ні дитини, ні чоловіка.

Дзвінок у двері відволік її від сумних думок.

Запахнувши халат, Марина без ентузіазму пішла відкривати двері.

На порозі стояв симпатичний, доглянутий чоловік років тридцяти п’яти з букетом квітів.

-Дуже перепрошую, що турбую, – промовив він і посміхнувся.

Марина здивовано дивилася спочатку на квіти, потім на чоловіка.

-Вам кого? – поцікавилася вона невдоволено.

-Маринко, ти що, мене не впізнала? – тим часом засміявся гість. – Це ж я – Євген.

-Євген? – Марина уважніше придивилася. – О Боже! Яким вітром? – вигукнула вона, впізнавши, нарешті, в незнайомці старшого брата своєї шкільної подруги і… своє давнє кохання.

-Та ось, приїхав у відрядження у рідні краї, – сказав чоловік. – А ти ще довго мене на порозі тримати будеш?

-Ох, вибач! – сплеснула руками Марина. – Звичайно, проходь.

-Гарний, як завжди, – подумала жінка, пропускаючи гостя у коридор.

-А ти не змінилася. Тільки гарнішою стала, – знімаючи взуття, сказав Євген.

-А ти все такий же підлабузник! – в тон йому сказала Марина, розуміючи, що червоніє. – З чого це ти раптом вирішив у гості навідатися? Сто років тебе не було тут.

-Так Світлана сказала, що ти розлучилася. От я й вирішив зазирнути. А то раніше не наважувався, – продовжував жартувати Євген.

-Ну, ну. І часто у тебе сюди відрядження бувають? – поцікавилася Марина.

-Та бувають. Але не про те мова. У мене до тебе серйозна розмова, Марино, – несподівано змінив тему Євген.

Жінка напружилася. Вона пам’ятала цей погляд. Минулого разу, коли Євген сказав, що має до неї серйозну розмову, все закінчилося дуже сумно.

Тоді, десять років тому, він повідомив, що їде у Київ. Обіцяв, що як тільки влаштується, забере Марину до себе.

Та дівчина не повірила. І, влаштувавши сварку, припинила стосунки. З того часу вони не спілкувалися.

-Я слухаю тебе, – повільно промовила Марина, затамувавши подих.

І тут… Євген став на одне коліно!

-Виходь за мене заміж, – сказав він, уважно спостерігаючи за її реакцією…

…Рік по тому.

Марина прокинулася, почувши плач. Обережно, щоб не розбудити чоловіка, вона пройшла в дитячу кімнату.

Вона взяла сина і, співаючи пісеньку, почала його заколисувати.

Щоразу, дивлячись на свою дитину, жінка невтомно дякувала долі за такий розкішний подарунок – сина і… коханого чоловіка Євгена.