Петро вирішив подзвонити матері. Терпіти таку її поведінку й далі він вже не міг. – Мамо, ти чого так поводишся?! – здивовано запитав він у слухавку. – Чому ти досі не прийшла, хоч глянути на своїх внучок?! Вже пару місяців пройшло! – А ви мене що запрошували? – раптом відповіла Ніна Петрівна. – Щось я не пригадую. Петро не знав, що й сказати. І от аж через місяць Ніна Петрівна раптом зʼявилася на порозі

Відносини Марії зі свекрухою складалися непогано. Звичайно, виходячи заміж, дівчина наслухалася безліч історій про сварки невісток з матір’ю чоловіка, тому переживала, яка свекруха буде в неї самої.

Ніна Петрівна виявилася звичайною жінкою. Не святою і не дуже сварливою. До Марії вона ставилася рівно, особливо не чіплялася, але й великої любові до неї не відчувала.

Сестра чоловіка вийшла заміж трохи раніше. У сім’ї вже було двоє синів.

Коли донька народила, Ніна Петрівна літала на крилах, почувала себе найщасливішою бабусею на світі.

Вона проводила у дочки багато часу, допомагала з дітьми.

Свати теж не забували про онуків. Загалом, допомога надходила з обох боків.

Спостерігаючи за цим, Марія раділа. Таке уважне ставлення до дітей вселяло надію, що коли і в них у сім’ї з’являться діти, свекруха не залишить невістку без допомоги.

До того ж Марія чекала двійнят, а значить труднощів попереду було вдвічі більше.

І ось народилися дві дівчинки-красуні. Чоловік Марії Петро спеціально взяв відпустку, щоб спочатку допомогти дружині.

Для молодих батьків усе було вперше: купання, годування, сповивання.

Вони дуже старалися. Якщо і не знали, як і щось робити, консультувалися у знайомих сімейних пар, читали в книгах, Марія дзвонила мамі, яка жила на іншому кінці країни і не могла приїхати прямо зараз: треба було дочекатися відпустки.

А що ж свекруха?

А нічого. У перший місяць народження двох онучок вона жодного разу не відвідала сім’ю сина.

Про допомогу і говорити нічого. Складалося враження, що нічого важливого не сталося. Ну, народилися близнюки, то й що?

Петро вирішив подзвонити матері. Терпіти таку поведінку і далі він вже не міг.

-Мамо, ти чого так поводишся?! – здивовано запитав він у слухавку. – Чому ти досі не прийшла, хоч глянути на своїх внучок?! Вже пару місяців пройшло!

-А ви мене що запрошували? – раптом відповіла Ніна Петрівна. – Щось я не пригадую.

Петро не знав, що й сказати.

І от аж через місяць Ніна Петрівна раптом зʼявилася на порозі.

Вона прийшла, посиділа близько години, поговорила про погоду і пішла. Дівчат навіть на руки не взяла. Тільки подивилася на них сплячих і запитала у Марії:

-Сподіваюся, ти їх хоч на вулицю виносиш?

Та не придумала, що й відповісти, тож промовчала.

Коли Ніна Петрівна пішла, Марія розплакалася:

-Чому? Що я зробила? За що вона не злюбила наших дітей? Наче вони їй нерідні!

-Марійко, заспокойся. Я сам нічого не розумію в чому річ, – чоловік обійняв дружину. – Не хвилюйся, ми впораємося. А вона, якщо не схаменеться, сама пошкодує про свою поведінку.

Минув час.

Ніна Петрівна так і не стала люблячою бабусею для дочок сина. З’являлася вона дуже рідко, на п’ятнадцять-двадцять хвилин.

Тільки для того, щоб розповісти, яких чудових дітей має її донька. Які вони розумні, виховані. Як люблять бабусю. Як вона любить з ними гуляти, читає їм казки та готує їх улюблені вареники.

Внучки в цей час уважно дивилися на Ніну Петрівну, не розуміючи, ким доводиться їм ця жінка.

Коли дівчатка пішли в дитячий садок, трапився неприємний казус.

Марія потрапила в лікарню, а чоловік у цей час повертався з відрядження і був у дорозі. Він зателефонував матері і попросив забрати дітей із садка: сам запізнювався на дві години.

Ніна Петрівна, як не дивно, не відмовила. Прийшла в дитячий садок вчасно: якраз закінчувався полудень.

Вона пояснила ситуацію виховательці та покликала дівчаток.

Ті підбігли, але, коли зрозуміли, що ця тітка збирається із забрати, підняли такий плач, що вихователька засумнівалася:

-Вибачте, а ви правда їхня бабуся? Жодного разу не бачила, щоб діти так реагували на рідну людину.

Ніна Петрівна замовкла і нічого не відповіла. Ні виправдовуватись, ні наполягати не стала. Просто пішла.

Того дня дівчаток забрала сусідка, якій зателефонував тато та попросив виручити. Цю жінку дівчата знали дуже добре і радісно пішли з нею додому.

Сьогодні дочкам Марії по шістнадцять років. Вони розумниці: добре навчаються, займаються музикою. У них багато друзів, які люблять їх за позитивний характер і добру вдачу.

Не задоволена ними тільки бабуся Ніна Петрівна.

Звинувачує невістку, що погано виховала дочок, які не люблять та не поважають рідну бабусю.

Ніколи її не відвідують, не вітають зі святами, відмовляються допомогти, якщо вона їх про це просить. І взагалі – всіляко уникають.

Що тут скажеш? Що посієш те й пожнеш…