Олена та Андрій приїхали у старий будинок бабусі. Треба тут навести порядок. Вони розклали речі, і в’зялися за роботу. – Йду я траву косити, – сказав Андрій. Олена почала прибирати в будинку. – Олено, можеш вийти? – раптом вигукнув Андрій. – Подивися, тут камінь якийсь дивний лежить. Олена вибігла надвір. – О, Боже! Андрію! Ми ж з тобою все забули! Ми ж обіцяли бабусі, що зробимо, – раптом вигунула вона. Андрій не розумів, що відбувається

Дзвінок у двері пролунав серед ночі. Олена підійшла до дверей:

– Хто там?

– Олено, це я, пусти переночувати!

– Та ну тебе. Сам зі своїм життям розбирайся.

– Ну Олено, куди я піду. На вулиці прохолодно. Я сяду біля твоїх дверей і спатиму тут.

Олена повернулася до дверей. Брат Андрій знову посварився зі своєю! Ну чому треба обов’язково йти до неї?

– Та заходь вже, – Олена відчинила двері, – всіх дістав. Нормально жити не можеш? Що знову в тебе?

Її старший брат Андрій рік тому одружився. Всі думали, дякувати Богу, одумався. Але не тут було! Дружина його Таня працювала у модельному агентстві. І Андрій її дуже ревнував.

– Знайшов би собі тиху, скромну, – навчала брата Олена, – вона б тобі борщі варила, котлетки смажила, млинці. А Таня цього робити не буде, у неї покази!

– Олено, вона мене кохає. От побачиш, буде і готувати, і дітей народжувати!  – говорив Андрій. Але, схоже, він помилявся. Вже втретє після весілля Тетяна виставляла його з дому. Типу: “ти знав, де я працюю, і знав, що не збираюся це міняти”!.

– Перекуси і йди спати, мені на роботу завтра. І тобі теж, – сказала Олена і пішла до себе в кімнату.

Олена працювала на заводі у бухгалтерії. А Андрій у цеху, на тому самому заводі. І як тільки його попало в Таню закохатися?

Увечері після роботи Олена поїхала на дачу. Дача була стара, бабусина. Батьки дачу не любили. Мама любила подорожі, театри, концерти. А тато любив маму.

Олена й сама не була фанатом грядок і квітів. Але їй треба було виїхати та побути одній. Щоб ніхто її не діставав.

Дача була холодна та недоглянута. Ще б пак, тут років п’ятнадцять, як бабусі не стало, толком ніхто і не з’являвся.

Олена закрила хвіртку на засувку – саме це їй і треба побути одній. Там, де її ніхто не знайде. Вона ввімкнула обігрівачі, дістала з шафи в’язану бабусину кофту і поставила чайник.

Років двадцять тому тут вирувало життя. Бабуся з дідом були живі, Олена з Андрієм все літо проводили в селі.

Бабуся була завжди така добра, тепла!

Навіть зараз її кофта, в’язана її руками, гріє не лише тіло, а й душу зігріває. Олена налила чай і дістала плед. І тут задзвонив телефон:

– Олена, ти що, не вдома?, – це знову був Андрій.

– Тобі яке діло? Дай відпочити?, – фиркнула Олена.

– Слухай, тут таке! Таня знову виставила, я хотів до тебе, а ти що, не вдома?

– Я на дачі, лягаю спати, два дні з тобою – це занадто, – Таня хотіла відключити телефон, але Андрій вигукнув:

– Олено, я ловлю таксі і їду до тебе. Мені треба поговорити з тобою. За сорок хвилин буду!

Андрій приїхав швидше, ніж сказав, за півгодини. І з порога повідомив:

– Прикинь, моя Таня вагітна! Сказала, що сама дитину виховуватиме, бо я їй не вірю. А я їй вірю! Ну, просто я ревнивий!

– Слухай, ти набрид зі своїми італійськими пристрастями, – Олена любила старшого брата, але в неї самої були проблеми в особистому житті. Вона зустрічалася з хлопцем, і тут з’ясувалося, що він одружений. Вона сама не знала, що робити. Приїхала на дачу, щоб розібратися. А тут ще Андрій зі своїми проблемами!

– Андрій, давай спати, я так втомилася. Лягай на дивані, там плед і подушка. А я в бабусиній кімнаті ляжу. Давай, добраніч, пізно вже, завтра поговоримо!, – І Олена зачинила двері.

На бабусиному ліжку було м’яко та затишно. Олена задрімала. Їй наснилася усміхнена бабуся.

– Дітки, приїхали, нарешті, як добре. Давно ви тут не були. Ну нічого, все добре буде, відпочиньте, сил наберіться. Як раніше. Тільки не забудь, Оленко, онучко, про нашу домовленість, про секрет наш. Пора вже, пора, не забудь…

Олена прокинулася, і одразу не зрозуміла, де вона.

– Який ще секрет? Про що говорила бабуся?, – Олена солодко потяглася. Як же добре вона виспалася на бабусиному ліжку.

Олена вийшла на веранду, але Андрія ніде не було. Ось невгамовний, вже кудись пішов. Вона вмилася і почала готувати сніданок з того, що було. Зробила гарячі бутерброди з привезеною ковбасою та сиром, зварила каву. І тільки-но зібралася кликати Андрія, як двері відчинилися, і старший брат сам забмг на веранду:

– Доброго ранку, Оленко! Які аромати, їсти хочу, апетит нагуляв! Я вже на річку збігав. Мммм, які бутербродики! Навчиш? А то Таня на сніданок лише мюслі дає і варені яйця. А я вже покосив траву, чула? Завелася дідова електрична косарка. Стара, а працює!, – Андрій з повним ротом торохтів без упину.

– Я дивлюся, дача тобі на користь, – усміхнулася Олена, – вчора весь сірий приїхав, а сьогодні – як огірочок! 

– Олено, а давай нашу дачу відновимо? Подивися, яка тут краса. Будинок цілий, прибратися тільки. Все для життя тут є. На подвір’ї заросло все правда, але це я беру на себе.

“Не вдалося пожити тут одній”, – подумки усміхнулася Олена, – “Хоча, у бабусі з дідусем тут усім місця вистачало”.

Андрій наче підхопив її думки:

– Я батут старий у сараї бачив, наче цілий. Якщо що – полагоджу. І кільце баскетбольне так і висить. М’яч треба купити.

– Ну треба ж, як ти захопився, – Олена здивувалася, давно вона не бачила Андрія в такому піднесеному настрої.

– А що! Уяви, Таня народить мені синочка, і ми будемо літо на дачі проводити, – засміявся від задоволення Андрій, – Таня грядки посадить, ну там цибулька, редисочка! Малюка буде на свіжому повітрі рости. А я звідси на роботу їздитиму, не так і далеко.

– Ну ти і фантазер, ти свою Таню на грядках можеш уявити? – Не втрималася від сміху Олена.

– Та ну тебе, – Андрій допив кави, – я косити пішов, там на півдня ще роботи точно.

– Іди вже, – Олена легко підштовхнула Андрія до дверей, – йди, коси свою траву, а я в хаті порядок наведу. Та й обід приготую – тебе ж годувати треба! Брат пішов, а Олена підмела підлогу, витерла пил і помила вікна.

Олена дістала привезені продукти – два яловичі стейки, спагетті, яйця. Не густо, вона ж тільки на себе розраховувала. І приготувала смачний обід.

– Олена, уявляєш, сусіди приїхали, – Андрій забіг у будинок, – пам’ятаєш, Максима та Соню, брат і сестра, діти тітки Валі? Приїхали, Соня з чоловіком та Максим. Максим височенний, я одразу його й не впізнав. До речі, Максим питав про тебе. Мені завжди здавалося, що він закоханий у тебе з дитинства.

– Ой, а це що у тебе? Це ж смакота, я пішов руки мити!

Андрій прийшов швидко, свіжомитий, у старій майці дідуся і його штанах.

– Як ти на дідусь схожий, не помічала раніше!, – усміхнулася Олена, – сідай, обідати.

– Ось це я розумію!, – Андрій із задоволенням їв і розповідав:

– Соня, сусідка, дитину чекає. Чоловік її Володя наче хлопець непоганий. Соня грядки садить, у неї цибуля залишилася, ще й зелень, кріп-петрушка насіння пропонує. Може, ми посадимо? Я сюди хочу у відпустку приїхати, на рибалку сходити, по гриби. Шашлики посмажити. Може й Таню вмовлю, якщо помиримось. Ти приїдеш? От би було чудово.

– Може і приїду, – Олена задумалася, – а що, квартальний звіт здам, і приїду, гарна думка.

– Ну що, я тоді грядки копаю? Посадимо зелень і цибулю? – Андрій поїв і готовий був знову працювати.

– Ну давай посадимо, – засміялася Олена.

– Ну я пішов копати, дякую за смачний обід, сестричко, – і Андрій пішов надвір.

Олена помила посуд і прилягла. Добре, тихо. Ні, не хоче вона більше з тим негідником зустрічатися. Три місяці він її обманював, і раптом на тобі – він одружений.

Ні, не вийде з ним нічого. З обману життя спільне не варто починати. А хто збрехав одного разу, збреше і ще.

Утихомирена тиша будинку мало не приспала Олену. Але галасливий Андрій не дав заснути.

– Олено, можеш вийти? Подивися, там поряд із грядкою камінь великий лежить. Я начебто пам’ятаю, що ми його спеціально колись сюди поклали, але навіщо?

Камінь лежав між грядкою та малиною. Тяжкий, великий. Олена, побачивши цей камінь, навіть здригнулася від думки:

“Бабуся у сні про секрет говорила! А я і забула зовсім. Та й Андрій забув, схоже!”.

– Ми з тобою все забули, Андрію! Адже ми обіцяли, що зробимо. Ну, хоч це начебто в жарт було. Бабуся нам про послання у пляшках, що в морі знаходили, розповідала. А потім запропонувала нам самим собі у майбутнє листи написати, якими ми хочемо стати.

Ось ми їх і написали, і бабуся теж написала і все, не читаючи, у цю пляшку поклали, закопали та камінь поклали.

– Згадав, мені було дванадцять, а тобі дев’ять. Ми ще домовилися за десять років відкопати і вголос прочитати, співпало чи ні. Але бабусі раніше не стало, та й забувся цей дитячий секрет, – усміхнувся Андрій, – ну що, настав час відкопувати, га?

Андрій та Олена разом зсунули важкий камінь. І Андрій почав копати. Незабаром під лопатою скрегітнуло скло і вони побачили ту саму пляшку.

– Ось він, наш забутий секрет, – Андрій витер пляшку і вийняв корок. З пляшки прямо в руки Олени випали три скручені списані листочки.

– Ну, давай, читай, що там написано, – попросив Андрій.

– Ось мій почерк, – впізнала Олена, взяла один листок, списаний великими рівними літерами, і прочитала:

Я хочу допомагати котикам і песикам. Хочу навчитися плавати. Хочу жити у гарному будинку, щоб було багато квітів. Хочу, щоб у мене був добрий чоловік і любив тільки мене. І щоб усе було гаразд. Олена, 16 червня 2005 року.

– Дев’ять років, а про чоловіка написала, – засміявся Андрій.

– А що такого? Дівчатка взагалі завжди хочуть сім’ю та надійного чоловіка. У всіх казках це написано, – задумливо сказала Олена.

– Щось у тебе нічого не співпало, – підморгнув сестрі Андрій.

Олена взяла другий листок: – Андрію, ну і почерк, нічого не зрозумієш:

Я хочу добре жити. Щоб було багато друзів. Хочу гітару. Хочу, щоб бабуся та дідусь жили довго. 16 червня 2005 року.

– Як ти добре написав, Андрію, – Олена обійняла брата, – давай бабусині бажання прочитаємо.

Милі мої онуки Андрійку та Оленка. Вірю, що всі ваші бажання справдилися, або скоро збудуться. А я бажаю одного – щоб у вас все було добре. Тоді й нам із дідусем спокійно буде. Хоч на цьому світі, хоч на тому. А для вас у нас із дідусем є подарунок. Якщо про наш секрет згадали, значить подорослішали, значить саме час. Поруч із тією пляшкою я збоку жерстяну коробку закопала. Від прабаби мені це добро дісталося. Берегла, не витрачала, а вам скажу – продайте та живіть, і нічого ніколи не відкладайте на потім. Бабуся, що вас любить. 16 червня 2005 року

– Що за бляшана коробка?, – Анжрій взяв лопату і став копати убік від місця, де секретна пляшечка лежала. Він обкопав довкола – немає нічого. Копнув ще убік, і лопата уперлася в щось.

Андрій скинув груди землі і дістав круглу жерстяну коробку з-під печива. Відкрив, і вони з Оленою з подивом подивилися один на одного. У коробці, лежали золоті старовинні монети. Їх було не дуже багато, може двадцять, або трохи більше.

– Оце так, я так хотів, щоб вони з дідом довго-довго жили. А вони ніби звідти нам не лише привіт послали, та ще й допомогли.

А знаєш, Олено, я й справді хочу жити добре. Поїду я завтра додому, мені з Танею треба миритися, життя налагоджувати. А то соромно перед бабусею з дідом, може, й справді вони нас бачать?

Влітку Андрій та Таня разом приїхали на дачу. Вони перестали сваритися, адже Таня справді чекала малюка. За тиждень, здавши квартальний баланс, приїхала й Олена.

Вона розлучилася з одруженим залицяльником, просто переставши відповідати на його дзвінки.

Андрій, як і наказала бабуся, продав через знайомих золоті монети. І вони з Оленою поділили гроші навпіл. Частину грошей обидва вклали в ремонт та перебудову будинку та оновлення саду.

Олена завела собачку і відновила всі бабусині квітники на ділянці.

– Ти дивися, а ти майже все з того послання виконала, – якось зауважив Андрій, – собачка у тебе є, будинок і квіти теж. Чоловіка тільки хорошого не вистачає, але ось він, здається, вже йде, – і Андрій, усміхаючись, вказав на хвіртку, в яку заходив Максим.

– Завжди знав, що ти йому подобаєшся, дивно, що ти цього не помічала, – Андрій обійняв дружину, – йдемо, Таня, не заважатимемо моїй сестрі влаштовувати особисте життя! Максим зайшов запросити всіх на шашлики – у його сестри Соні був день народження.

Він казав Олені, що вони запрошують їх усіх до третьої години, але Олена бачила, як Максим на неї дивиться, і ніби чула зовсім інше: “Олено, я так радий, що ми зустрілися знову, і я більше не хочу з тобою розлучатися” . І вона дуже сподівалася, що це їй не здається, бо Максим їй дуже подобався.

Увечері, після гостей, Андрій та Олена стояли на ганку будинку. Таня вже лягла відпочивати, вона втомилася.

– Ну що, схоже завдяки бабусі, ми взяли вірний курс, згадали про те, як жити хотіли, – пожартував Андрій.

– А що ти смієшся? Мені й справді іноді здається, що бабуся навіть звідти нас спрямовує і допомагає нам, тобі так не здається?, – Олена підморгнула братові, натякаючи не тільки на листи, а й на монети, – ти Тетяну з роботи забрав, скоро татом станеш. До речі, кого УЗД показало?

– Доньку, – Андрій щасливо засміявся.

– Ти ж хлопця хотів

– Ти що! Як уявлю, що така мала у мене буде, на Таню схожа, серце тане. А сина вона мені потім народить. Таня більше в моделі не повернеться. Це вона на зло своєму батькові туди пішла. А як у тебе з ….. До речі, а ось і він …..

За хвірткою стояв Максим:

– Олено, погода хороша, не спиться, може погуляємо?

– Іди, – шепнув сестрі Андрій, – цей хлопець точно буде надійним чоловіком!

У літньому вечірньому небі сяяли яскраві зірки. Вони освітлювали своїм лагідним, приглушеним світлом усе довкола.

Немов хтось дивився з любов’ю звідти, зверху, і тішився, що у їхніх онуків нарешті все добре.