Павло відкрив двері своїм ключем і зайшов у квартиру. – Ой, Павлику, ти сьогодні щось рано! – здивовано сказала Ліда. Дружина стояла з ложкою, якою щойно помішувала щось у каструлі. – А що це тебе так дивує? – запитав Павло і якось дивно глянув на Ліду. – А ти давно додому прийшла? – Ну так як і завжди, – відповіла Ліда. – А пару днів тому ти ж десь допізна затрималася, так? – раптом запитав Павло. Ліда ніяково застигла з ложкою в руках

Павло підʼїхав машиною за потрібною адресою і став біля підʼїзду великого будинку.

До його авто, весело сміючись, підійшли чоловік із жінкою і сіли на заднє сидіння.

-Куди їдемо? – запитав Павло.

-Та тут не далеко, – сказав чоловік. – Ви їдьте поки що прямо по цій вулиці, а там я скажу, де зупинитися.

Пасажир Павла, кремезний брюнет, посміхнувся своїй супутниці, жінці років тридцяти п’яти, обійняв її за плечі, а вона грайливо подивилася на нього.

Павло глянув на задоволену парочку у дзеркало і без жодних емоцій рушив з місця.

-Прямо, значить прямо, – схвально сказав він, більше, сам собі, бо чоловік з жінкою, обійнявшись, воркували про щось своє.

Для сорокарічного Павла, який працював у таксі, кожен пасажир був на рахунку, і підробіток цей, був дуже йому потрібний.

На роботі зарплата була і так невелика, а то ще й із затримками.

Три місяці тому начальник зібрав увесь колектив і, глянувши на співробітників, зітхнув і оголосив про скорочений робочий тиждень.

Керівництву, чи людей звільняти, чи скорочувати робочі години – однаково.

Вирішили, нікого не звільняти, а скоротити робочий тиждень і дочекатися кращих часів.

Чоловіки побурчали трохи і розійшлися. У Павла вдома дружина, вихователька у дитячому садку, і двоє дітей-школярів.

Він допізна крутився в гаражі, натирав до блиску свою машину, а вдома заявив Ліді, що таксуватиме по вечорах і по вихідних. Жити ж якось треба!

За ці місяці Павлу вдалося втягнутися у колектив таксистів, які збиралися біля вокзалу.

Павло, іноді, коли не було замовлень, як і інші таксисти заходив у будівлю вокзалу, придивляючись до черг і пропонуючи довезти до швидше, ніж маршруткою.

Касирка Ганнуся, миловидна дівчина, тепло дивилася на Павла своїми карими очима і мовчки кивала на знак вітання.

Він підходив до віконця, якщо не було пасажирів, запитував банально:

-Як справи?

Вона грайливо поправляла зачіску і щебетала про гарну погоду.

Так і тягнулися дні – вдень на роботі, а ввечері і на вихідних – на вокзалі і в дорозі.

На задньому сидінні почулася якась метушня. Брюнет обійняв пасажирку і поцілував.

-Ну, Костику, тримай себе в руках, – зашепотіла пані, посміюючись.

-Та я ж скучив, тиждень не бачилися з тобою.

-Ну, ти ж знаєш, не могла я відлучитися, інакше чоловік міг щось подумати…

Брюнет сперся на спинку сидіння з незадоволеним виразом обличчя.

-Маринко, не починай… – сказав він.

-Добре, Костику, заспокойся, їдемо ж до тебе… – казала Маринка.

Павло звик до різних пасажирів, і вже виробив звичку ні на що не звертати увагу.

Але цього разу пасажирка чимось зовні нагадала його дружину Ліду. Таке ж світле хвилясте волосся, трохи кирпатий носик.

Щось у Павла в середині змінилося від вигляду цієї пари, до якої йому не повинно було б бути ніякого діла.

Він згадав, що три місяці не відпочивав, жодного дня, приїжджаючи додому пізно.

Згадав, як вчора дружина втомлено сиділа перед дзеркалом, знімаючи макіяж.

Розпустила пишне волосся… Така… Якась інша, красива…

-А хто її знає, чим вона займається без мене, коли приходить додому, – раптом подумав Павло. – Вчора і син проговорився, що пізно Ліда прийшла…

-Ви щось сказали, чоловіче? – пасажир на задньому сидінні почув бурчання Павла.

-Та це я так, про своє… – відповів Павло.

Він швидко знайшов названу вулицю, під’їхав до будинку.

Пасажирка випурхнула з машини, брюнет розрахувався і парочка зникла за брамою гарного приватного будинку.

А Павло переживав дедалі більше. Думки про дружину не давали спокою. Вперше в житті він про таке задумався.

-Ну й невдаха її чоловік, – пробурчав він, згадавши пасажирку. – Невже ж він не бачить, що дружина йому зраджує з цим брюнетом…
Їхати на вокзал, чи шукати пасажирів чомусь розхотілося і він попрямував додому.

Павло відкрив двері своїм ключем і зайшов у квартиру.

-Ой, Павлику, а ти сьогодні щось рано! – здивовано сказала Ліда, коли він раптом зʼявився на порозі.

Дружина стояла з ложкою, якою щойно помішувала щось у каструлі.

-А що тебе так дивує? – похмуро сказав Павло і якось дивно глянув на дружину. – Ти давно прийшла додому?

-Ну та як завжди приходжу з роботи, – відповіла Ліда.

-А пару днів тому ти ж десь допізна затрималася, так? – раптом запитав Павло.

-Де це я затрималася? – Ліда застигла від здивування.

-Ну не знаю, де. Тобі краще знати. Навіть Дмитрик он мені казав про це.

Ліда раптом застигла з ложкою в руках і якось ніяково дивилася на чоловіка.

-Ааа, так це я на ювілеї у подруги була! – якось ніяково відповіла Ліда. Я ж тобі говорила ще два тижні тому, що нас разом запрошували, а ти відмовився.

-Так? Невже казала? Не пам’ятаю, – Павло сів за стіл і уважно глянув на дружину.
Ліда підійшла до чоловіка, обняла його.

-Павлику, що з тобою? Що за такі запитання?

-Та які запитання. Просто має ж право чоловік знати, де буває дружина, коли його нема вдома?

-На роботі буваю, вдома прибираю, перу, варю, уроки перевіряю в Дмитра. Ти ж за ці місяці взагалі зник, один підробіток тебе цікавив.

-То ти мені дорікаєш, що я підробляю? А як жити? Дмитрик наступного року в інститут вступатиме. Безкоштовно не пройде, гроші потрібні на навчання.

-Павлику, я не дорікаю, і про інститут думаю весь час…

-Агов, мамо, тату! А чого ви за мене вирішуєте? Я ще не вирішив, вступати в інститут, чи не вступати? Може, я працювати піду, – раптом зайшов на кухню їх син Дмитро.

-Я тобі піду! Спочатку професію отримай, а потім іди, – сказав Павло.

-Так, іди до себе, не бачиш, у нас із батьком серйозна розмова, – Ліда вказала на двері. – Йди до себе і перевір в Лізи уроки.

-Ну, зрозуміло, у вас розмова, а зі мною коли говорити будете?

Дмитро неохоче вийшов з кухні.

Павло стомлено зітхнув. Ліда сіла навпроти чоловіка.

-Невже ти мене ревнуєш? – запитала дружина.

Легка усмішка з’явилася на обличчі.

-А я останній місяць все стараюсь, то підфарбуюсь, то зачіску зроблю, думаю, може, помітиш.

-Та вже помітив… – буркнув Павло.

-І що? Думаєш, не для тебе? Тоді для кого, Павлику? Сам подумай. Я також важко працюю… І думаю… Думаю про тебе, переживаю за тебе…

-Залишив би ти цей підробіток, га? – вона продовжувала тихо плакати.

Павло нарешті відчув всю безглуздість своїх думок про дружину і засоромився своїх слів. Лідині сльози були щирими, і переживала вона за нього по-справжньому.

-Ну, перестань, я ж обережний, придивляюсь до пасажирів та й далеко стараюся не їздити. І ревнувати не збирався, знаю, нісенітниці це…

-Павлику, ну тоді хоч відпочинок собі зроби, ти ж із роботи і одразу таксувати. Їси он, навіть, через раз…

-Звик я, Лідо. Хоча, розумію, довго так не вийде працювати.

-Ну, так і лиши, вистачить нам твоєї зарплати, і я ж отримую, проживемо якось.

-Давай так – спочатку я вихідний зроблю, хоча б один день на тиждень, і в райони їздити не буду, тільки по місту, а там видно буде, – запропонував Павло.

Ліда витерла сльози і кивнула.

-Добре, нехай поки що так.

Павло взяв дружину за руку.

-І зовсім вона не схожа на ту пасажирку, яка зраджує чоловікові, – подумав він про дружину. – Та й яке мені діло, хто кому зраджує?

-Ну що, кохана, чим годувати чоловіка будеш? Пахне смачно! – бадьоро запитав Павло.

У сусідній кімнаті почулася метушня.

-Ну, ви чого там? – гукнула Ліда.

Дмитро з Лізою прибігли на кухню.

-Я казав їй, що батьки розмовляють, а вона все одно біжить.

-Тату, тату, – дівчинка обняла батька. – А я найкраще за всіх у школі твір написала! Віра Василівна вголос читала перед усім класом!

-Ох, ти моя розумниця! А мені прочитаєш?

-Прямо зараз?

-Прямо зараз! – весело сказав Павло.

Цього разу сімейна вечеря почалася з твору Лізи, який вона всім гордо прочитала…

На наступний день Павло за звичкою зазирнув на вокзал, порівнявся з віконцем касирки Ганнусі, привітався.

-Здрастуйте, Павло Євгенович! Погода така хороша. Ви хоч іноді відпочиваєте? – вона дивилася на нього з усмішкою, чекаючи на якесь запрошення прогулятися, або ще щось.

-Чудова ідея! Погода якраз для відпочинку, отож треба їхати з сім’єю на природу! Візьму дітей, дружину і поїдемо кудись на озер! – сказав Павло.

Ганнуся закліпала темними віями.

-А тобі, Ганнусю, нареченого хорошого бажаю! – сказав Павло і поквапився до машини.

Незабаром його фірма отримала велике замовлення, і колектив вийшов на повний робочий тиждень.

Павло скоротив свій підробіток до мінімуму, а потім і взагалі перестав таксувати, чим дуже порадував свою дружину Ліду…