В Ірини Павлівни був ювілей. Вона запросила всю рідню. Прийшов і її старший внук Степан. І прийшов на сам, а з дівчиною! Ірина Павлівна, як її побачила, то весь вечір місця собі не знаходила! Вона награно усміхалася, розмовляла так, наче дівчини і не було поряд. А наприкінці вечора іменинниця раптом встала з-за столу. – Ти якщо одружитися зібрався, – сказала вона до внука. – То на мою квартирку не розраховуй! Квартирку свою я на церкву відписала! Гості роти повідкривали від здивування

Коли Павло з Мариною одружилися, вони розраховували, що свекруха Ірина Павлівна пустить їх жити в порожню квартиру.

Але не тут було, свекруха сказала:

-Живіть, але платіть мені орендну плату!

Сказати, що молодята були здивовані – нічого не сказати… Але таки заселилися.

Прожили вони в квартирі свекрухи недовго, місяців зо два і зняли іншу квартиру. Ініціатором переїзду була Марина.

Все тому, що свекруха щодня приходила до них, щоб перевірити, в якому стані її квартира. Чи не забруднили шпалери, чи щось не зіпсували.

Останньою краплею стало висловлювання свекрухи:

-Поки не придбаєте своє житло, дітей не народжуйте. Вони ж за усю мою квартирку забруднять!

Тепер було зрозуміло, чому у цій квартирі квартиранти не затримуються – поживуть місяць-два та й з’їжджають.

От і Павло з Мариною знайшли іншу квартиру.

Ображена на свекруху Марина зовсім не їздила в гості до свекрухи, Павло іноді відвідував матір, але частіше просто зідзвонювалися.

Павло з Мариною працювали не покладаючи рук, накопичили на початковий внесок, взяли іпотеку і переїхали у свою квартиру.

Свекруха щиро не розуміла, чому на неї ображається невістка.

-Якби пустила жити у свою квартиру, то ніколи б вони не купили свою. Це ж чудово, жити у своїй, заробленій власною працею квартирі. Я ж їм тільки добра бажаю! Не можна жити за чужий рахунок. А невістка ще й перебирає! – жалілася свекруха подружкам.

Квартира, як і раніше, не приносила доходів, і свекруха вирішила, що її квартиру хтось зурочив.

А так як вона була дуже віруючою, то квартиру вона продала, а гроші віддала на церкву.

Вона потім все життя розповідала, яка вона жаліслива, щедра й побожна…

…Час минав, образи забулися. У Павла з Мариною виросли діти.

На ювілей бабусі старший внук Степан прийшов із дівчиною. І ця подія не давала спокою свекрусі. Це було видно по тому, як вона награно усміхалася, розмовляла так, наче дівчини і немає поряд.

А наприкінці вечора свекруха раптом встала з-за столу.

-Ти якщо одружитися зібрався, то на мою квартиру не розраховуй, навіть якщо мене не стане. Я заповіт написала і квартирка моя піде на храм! Так краще буде, аніж ви тут розкошуватимете! – заявила вона.

Гості роти повідкривали від здивування. Вечір був зіпсований і родичі почали збиратися додому.

А свекруха щиро не розуміла, чого образилися родичі.

-Я ж вам добра бажаю. Не можна жити за чужий рахунок! – казала вона.

А потім свекруха заслабла і злягла. Марина одразу заявила, що доглядатиме свекруху тільки за окрему плату. Як вона так робить, то чому вона має задарма за нею ходити.

-Ну давай я тобі платитиму за догляд, – запропонував Павло.

-Ти мені? Із сімейного бюджету? Дивна оплата. Нехай твоя мати і платить. Не можна ж жити за чужий рахунок!

Свекруха платити невістці категорично відмовилася.

Наймали доглядальниць, які довго не затримувалися, пояснюючи тим, що дивну бабусю не можна витерпіти.

Свекруха влаштовувала сварки родичам, які приходили її відвідати.

-Стільки рідні, а горщики виносить чужа людина. Хочеться турботи від рідних! – казала вона.

Так і не стало її на самоті, і в порожній квартирі… Поки доглядальниця бігала по щось в магазин…