Ольга з двома валізами стояла на порозі квартири доньки. Інші її речі Поліна сказала викинути. Поселили Ольгу Петрівну на розкладному кріслі. – Мамо, та ти не хвилюйся – це тимчасово! – заспокоювала її Поліна. – Твою квартиру ми продали і зараз купимо тобі нову. Ще й діда якогось тут собі знайдеш! Так минуло два місяці. – Поліно, ну що там з квартирою? – запитала Ольга Петрівна. – Мамо, тут таке діло. Василь твої гроші в бізнес вклав. Ольга Петрівна так і присіла на крісло

У своїй однокімнатній квартирі Ольга Петрівна прожила все життя.

Спочатку з чоловіком та донькою, а в останні роки зовсім одна.

Чоловік кілька років тому пішов у засвіти, а донька вийшла заміж і переїхала з сім’єю у велике місто.

Але Ольга Петрівна не сумувала, на пенсії займалася тим, на що не вистачило довгого робочого життя.

Гуляла у парку, зустрічалася з подругами, в’язала макраме, а останнім часом захопилася створенням мила ручної роботи.

-Мамо, ну тобі зайнятися нічим, чи що? – здивовано підняла брови донька. – Мило якесь вигадала. Ще й гроші витрачаєш на всі ці штуковини. Могла б онукам дати на іграшки, користі було б більше.

Ольга Петрівна тільки зітхала. Знаючи доньку, вона не очікувала, що Поліна сприйме її захоплення з радістю, але хоч б повагу можна було виявити!

-Поліно, не хвилюйся. Приїдете, я з онуками в магазин схожу, запланувала вже, – почала виправдовуватися Ольга Петрівна.

Їй справді стало незручно, що вона, доросла жінка, займається такими нісенітницями.

-Так, приїдемо. Через тиждень, у Василя відпустка якраз.

Ольга Петрівна аж стрепенулася від несподіванки. Сім’я доньки у повному складі приїде до неї на цілий тиждень!

Таке траплялося нечасто, хіба двічі на рік, і щоразу Ользі Петрівні було сумно від передчуття зустрічі гостей.

Засмучуватися було через що.

У її невеликій квартирі зручно могла розташуватися тільки одна людина – вона сама.

Але Поліна з Василем цього зовсім не розуміли.

Приїжджаючи, вони займали єдину кімнату й улюблений диван Ольги Петрівни, до пів ночі дивилися телевізор і сперечалися вранці.

Внуки, Денис і Петро, у цей час спали на кухні на надувному матраці.

А Ользі Петрівні треба було тулитися в коридорчику на розкладному ліжку.

Якщо до всього іншого додати, що гості ще й не надто витрачалися на продукти, а Поліна не поспішала допомагати матері по господарству, то ставало зрозумілим, чому Ольга Петрівна не дуже бажала зустрічі з дочкою.
Напередодні прибуття гостей Ольга Петрівна зібрала у велику картонну коробку всі свої мильні речі.

Вона вирішила залишити їх на зберіганні у сусідки Людмили, щоб уникнути неприємних пояснень Поліні. Тим більше що Люда теж таким займалася.

-Залишайте, звісно, ​​- радісно погодилася та, заглядаючи в коробку. – Ой, а що це? Півонії у вас такі гарні… Ольга Петрівно, у вас талант, таку красу робите!

-Та облиш, Людочко, – махнула рукою Ольга Петрівна, але їй було дуже приємно, що хоч хтось цінує її творчість. – Поліна, он, каже, пустощі це все. Не хочу її нервувати вкотре, ось до тебе і принесла.

-Дуже красиво. І ось ці, іриси, теж гарні, – дістаючи з коробки шматки ручного мила, захоплювалася сусідка. – Вам їх продавати треба, тоді ще й дохід буде. До пенсії прибавка. Давайте я вам в сторінку зроблю і покажу, як фотографії виставляти. Навчу вас, поки не переїхала до батька. Самі знаєте, він у мене заслаб…

-Можна спробувати, – у Ольги Петрівни засяяли очі. – Тільки Полінці ні слова…

Сім’я доньки приїхала в спокійне і розмірене життя Ольги Петрівни, як завжди, шумно.

Залишалося сподіватися, що тиждень із гостями пролетить швидко.

-Мамо, а що це в тебе, каструлька нова? Ох яка гарна! Я собі заберу.

Дочка прискіпливо оглядала мамину квартиру, розмірковуючи, щоб таке ще їй знадобилося.

-Бери, – понуро погоджувалась Ольга Петрівна. – Це мені тітка Зіна подарувала на день народження. Та мені вона ні до чого, бери…

Після приїзду доньки вона завжди недораховувалася то ложок, то чашок, і тепер ось – каструлька їй знадобилася…

-Знаєш, мамо… Ми тут подумали і вирішили, що тобі треба переїжджати звідси. Адже тут ніяких умов. І від нас далеко, – ховаючи очі, почала Поліна неприємну розмову, запихаючи сотейник у валізу.

Ця розмова починалася раз у раз, коли приїжджала донька.

Поліна вмовляла продати квартиру у невеликому районному центрі і переїхати до неї у велике місто. У великому місті всі умови. І найголовніше, родина дочки поряд.

-Сидиш тут одна, з п’ятого поверху поглядаєш. А мені потрібна допомога з онуками. Петра з тренування зустріти хоча б. А у Дениса репетитори, до іспитів готується дитина, – говорила Поліна. – Ти маєш совість взагалі? Я там нічого не встигаю. Зі мною до ладу не займалася свого часу, тепер на онуків не звертаєш уваги…

Зазвичай Ольга Петрівна категорично відмовлялася. Їй було непогано у своєму місті, у своєму будинку, серед знайомих та сусідів.

За понад п’ятдесят років у цьому районі вона встигла познайомитися з багатьма і почувала себе тут у своїй тарілці.

Брати і їхати на старості років куди б там не було хотілося найменше.

Але зараз Поліна говорила правду. Коли дочка була маленькою, Ольга Петрівна справді приділяла їй мало часу, будучи на роботі. Маленьку Полю довелося навіть влаштувати в цілодобовий дитячий садок, адже і Ольга Петрівна, і її чоловік працювали на заводі в одну зміну.

-Поліно, ну що ти таке кажеш! – почала слабо обурюватися жінка. Але Поліну вже було не зупинити.

-А що не так? Поки сили є, допомогла б мені з хлопцями. З продажу твоєї квартири можна щось поруч із нами купити.

Цілу ніч Ольга Петрівна не спала. Її не залишали думки про те, як краще вчинити, щоб не образити дочку. Переїжджати, як і раніше, не хотілося: було шкода нажитих речей, а ще шкода дорогих серцю спогадів, пов’язаних із цими стінами. Але розумом вона розуміла – дочка права, до старості треба бути ближче один до одного…

…На ранок Ольга Петрівна дала згоду на переїзд. Новина помітно втішила Поліну, і вони з чоловіком негайно взялися до справи.

Спочатку було вирішено зібрати речі Ольги Петрівни і написати у нотаріуса довіреність на Поліну.

-Поживеш поки що в нас, а я тут сама займуся продажем, – діловито повідомила Поліна матері.

Через два тижні Ольга Петрівна вже стояла на порозі квартири дочки. Все її життя вмістилося в парі валіз, інші речі Поліна наполягла залишити вдома і викинути на смітник.

Мовляв, нема чого у нове життя старий мотлох везти. Місце Ользі Петрівні визначили у дитячій кімнаті, на розкладному кріслі.

-Мамо, ти не хвилюйся – це тимчасово, – заспокоювала Поліна Ольгу Петрівну.

Та вже встигла пошкодувати, що погодилася.

-Зараз підберемо тобі що-небудь, обставишся і заживеш не гірше аніж раніше. Ще й діда якогось собі знайдеш міського.

От саме діда Ольга Петрівна хотіла найменше…
Зараз вона мріяла про свій куточок, де буде тихо й спокійно, де знову можна буде зайнятися своїми мильними справами. Так минув місяць, потім другий.

-Поліно, ну що там? Як просувається справа з покупкою? – несміливо випитувала Ольга Петрівна доньку.

-Мамо, тут розумієш, таке діло. Загалом грошей від продажу ні на що не вистачає, – театрально закотивши очі, почала зітхати Поліна. – Щоб хоч якось збільшити суму, Василь ці гроші в бізнес вклав, зараз чекати треба, поки товар продасться. Але ти не хвилюйся, все буде добре…

Ольга Петрівна так і присіла на крісло.

Найгірший варіант, якого вона не могла допустити навіть у думках – це вкласти всі гроші від продажу її квартири у бізнес зятя.

Василь, якщо казати відверто, бізнесменом був ніяким.

Будь-яку прибуткову справу він міг легко зробити збитковою.

Але при цьому не сумував і регулярно брався за нові бізнес-ідеї.

До сорока п’яти років Василь вже встиг покерувати швейною майстернею, попрацювати на базарі, мав досвід роботи з сантехнікою та фасуванням насіння соняшника. Загалом за плечима був грандіозний багаж знань, який ніяк не міг привести Василя хоч до якогось прибутку.

-Поліна, як ти могла дати всі мої гроші на бізнес?! – у Ольги Петрівни це просто не вкладалося в голові.

-Ну, загалом гроші не такі вже й твої, – нахабно хмикнула Поліна, дивлячись матері прямо в очі. – Ти ж довіреність підписала.

Заперечити Ользі Петрівні не було чого. Мовчки вона повернулася на своє розсувне крісло і лягла обличчям до стіни.

В очах стояли сльози від образи на дочку. Тепер ніхто не міг їй сказати, скільки часу мине, перш ніж вона переїде до своєї квартири. І чи переїде взагалі…

Минув ще місяць, а потім ще один. Дочка більше не починала розмов про купівлю квартири для матері, і Ольга Петрівна розуміла – грошей просто немає.

У сімейному житті Поліна виявилася жорсткою і постійно командувала домашніми, включаючи Ольгу Петрівну.

То вона води багато ллє, то в туалеті довго сидить, то багато по телефону розмовляє. Зрештою Ольга Петрівна зрозуміла, що більше вона такого життя не
хоче.

-Людочко, привіт, – зателефонувала жінка колишній сусідці по будинку. – Ти могла б знайти якусь кімнату, чи квартирку для оренди? Хочу ближче до нашої оселі, на батьківщину поїду на старість…

-Ольго Петрівно, що трапилося? – здивувалася сусідка. – Ви ж там із донькою поряд, в окремій квартирі?!

-Якби ж то, – гірко зітхнула Ольга Петрівна, прикриваючи слухавку рукою, щоб Поліна не почула її розмову. – Я порахувала, моєї пенсії якраз на куточок і так-сяк прожити вистачить, підняли он ще недавно…

-Так, – голос Людмили став серйозним. – Приїжджайте до мене. Я до батька на тиждень їду, він у мене на дачі живе. Поживете, квіти поливатимете, і Барсика годуватимете. А там побачимо.

На тому й вирішили.

Поки Поліна була на роботі, Ольга Петрівна швидко зібрала речі та поїхала на вокзал. Образа на дочку була така, що вона навіть не хотіла говорити їй, що поїхала.

Рідне містечко зустріло літньою зливою, і Ольга Петрівна вирішила, що це добрий знак. Людочка зустріла її, мов рідну, напоїла чаєм з пирогами і поселила у велику кімнату.

-Ось тут і ваша коробка з милом, я нічого не чіпала навіть. Думаю, навіщо вам щось знімати живіть у мене. І мені спокійніше, і вам добре у своїй хаті, – запропонувала Людмила. – У мене ж мами давно немає, будете мені, як рідна.

Ольга Петрівна навіть розплакалася. Дівчину вона знала змалку і дружила з її матір’ю, тому й сама Людмила була їй, як донька. І хоча Поліна дзвонила і кликала мати повернутися, робила вона це ніби через силу.

Ольга Петрівна відчувала – дочка навіть рада, що вона кудись поїхала і не набридає своєю присутністю.

Людмила, як і обіцяла, допомогла Ользі Петрівні почати продавати свої вироби.

І хоча жінці було незручно просити гроші за своє захоплення, вона була рада, що може заплатити за своє проживання.

Найцікавіше, що основним покупцем мильних квітів виявився чоловік із сусіднього під’їзду.

Залишається тільки здогадуватись, як він знайшов Ольгу Петрівну в інтернеті.

Спочатку він купував щодня, і Ольга Петрівна, сміючись, продавала йому нову порцію мила.

А потім наважився і нарешті запросив її на побачення.

Ольга Петрівна відмовлятися не стала – хто знає, може слова Поліни, що вона влаштує своє щастя, виявляться пророчими…

І так і сталося! Невдовзі Ольга Петрівна одружилася з Сергієм. Вона налагодила бізнес і тепер вони з чоловіком заробляли достатньо, щоб купити собі велику гарну квартиру.

З донькою вона майже не спілкується. Пробачити їй таке вона не змогла. А от внукам таки старається допомагати…