Ліда вирішила зробити ремонт на дачі. Вона найняла для цього сусіда Олександра. Чоловік ремонтував паркан, коли Ліді подзвонив син. – Як ти? Що їв? – запитала вона. – Піцу і картоплю фрі, – сказав той. – Я ж казала, що в морозилці є котлети! – сказала Ліда. – Ну, мамо, не хочу я котлет! – відповів син. – Добре, може, приїдеш на вихідні? – запитала Ліда. – На вихідних ми з татом хотіли зустрітися, я обіцяв йому допомогти шафу зібрати. – Яку ще шафу? – здивувалася жінка. Коли вони договорили, Ліда раптом розплакалася. Вона забула, що тут був Олександр. – Лідо, що з вами?! – чоловік не розумів, що відбувається
– Ми з вами не зустрічалися раніше?
Ліда вже кілька днів придивлялася до Олександра, намагаючись зрозуміти, де вона раніше бачила ці яскраво-пронизливі очі. Сам він був непоказний: засмаглий, з глибокими зморшками, вузлуватими пальцями на великих руках. Але очі Олександра були гарні, з довгими віями, ніби намальовані, настільки незвичайний колір.
Той похитав головою.
– Навряд чи. Я взимку сюди приїхав.
– А раніше де жили?
– Далеко звідси. Наврядчи ми бачилися.
Олександра Ліді точно подарували небеса. Восени Ліда з чоловіком купили дачу, розвалюху із заростями. Ліда про дачу мріяла багато років, але ніяк не виходило виділити гроші. А тут вона отримала невеликий спадок і вирішила: зараз або ніколи.
Дачу вони купили, але взимку, прямо напередодні Нового року, чоловік пішов від неї до своєї студентки Аліси. Ліда не надто здивувалася, давно вже підозрювала, що не просто так він став на роботі так засиджуватися. Було гірко, прикро, але розкисати Ліда ніколи не любила, загартувалась ще в дитинстві, коли росла без батька на околиці міста, з мамою, яка вічно працювала, коли нікому було за неї заступитися. Тому погорювавши кілька місяців, вона вирішила перенаправити свою енергію в інше русло і зайнялася дачею.
Але чоловічої роботи там було купа, а чоловіка в неї тепер не було.
Син же ж, коли вона просила допомогти, округлював свої сині, як море, очі і обіцяв, що ось того тижня обов’язково, тільки розбереться з навчанням, хоча ніякого особливого в навчанні вона в нього не спостерігала. Ну хоч із коледжу не відраховують, та й то добре.
Довелося Ліді шукати працівників. Два перші рази, прямо як у казці, їй не щастило: перші попросили аванс і зникли, другий робив будь-що і казав, що «ви, жінки, все одно нічого в цьому не розумієте, то мовчіть». Ліда від такого нахабства не витримала і виставила його, причому не з першого разу, довелося сусіда на допомогу кликати.
Сусіда звали Іван. Сама Ліда не стала б з ним знайомитися: він і трохи молодший за неї, і красень такий, з рудою бородою і довгим волоссям, зібраним у хвіст. Що може бути спільного? Але йому, мабуть, було нудно, і час від часу він підходив до спільного паркану, щоб поговорити. Він і порадив їй Олександра, той сусіду дах лагодив.
Олександр виявився просто золотим працівником: грошей багато не брав, робив усе на совість, зайвих питань не ставив, а коли треба, то й розмову міг підтримати. Його у селі любили, довіряли ключі і навіть придивитися за дітьми. Ліда раніше таких людей не зустрічала і намагалася зрозуміти, що за цим усім стоїть. Не те, що вона не вірила, що на світі існують ось такі прекрасні люди, просто життєвий досвід показував, що якщо зустрічаєш щось ідеальне, чекай на підступ.
– А сім’я у вас є, Олександре? – запитала якось Ліда.
– Немає, – просто відповів він. – Жив із однією дівчиною, але вона від мене пішла.
– Невже кращого когось змогла знайти? – спробувала пожартувати вона.
Олександр широко посміхнувся.
– Ні-і. Просто мені дали пару років. А вона не захотіла чекати.
– Ось і каверза, – вирішила Ліда і заспокоїлася.
До кінця літа Олександр майже все полагодив і побудував на її подвірʼї. Паралельно він працював і в інших, у того ж Івана, але Ліді ніколи не відмовляв. Казав, що не можна жінці самій усе це робити, і нарікав, що її син ніяк не приїде допомагати.
Ліда, звичайно, і сама була б рада побачити тут сина, але на літо він влаштувався працювати, і тепер вона зовсім не бачила його. Хоч дзвонив раз на тиждень, і то добре.
Того дня син зателефонував, як завжди, надвечір.
– Як ти там? Що їв?
– Піцу та картоплю фрі.
– Я ж казала, що в морозилці є котлети. Зварив би макарони, розігрів.
– Ну, мамо, не хочу я котлет.
– Добре. Може, приїдеш на вихідні?
– На вихідних ми з татом хотіли зустрітися, я обіцяв йому допомогти шафу зібрати.
– Шафу?
– Ну так. Аліса дитину чекає, вони дитячу кімнату роблять.
Ліда застигла.
– Вагітна?
– А ти не знала?
– Ні.
– Пробач…
Коли вони договорили, Ліда перестала стримувати себе і розплакалася. Вона забула, що Олександр тут.
– Лідо, що з вами?! – чоловік не розумів, що відбувається.
Вона швидко витерла сльози.
– Нормально все. Ви закінчили з парканом?
– Закінчив. Приймайте роботу.
– Та добре, я й так знаю, що ви добре все зробили. Зараз перекажу вам гроші.
Вона переказала більше, аніж вони домовлялися.
– Навіщо, Лідо? – засмутився він.
– Потім, – сказала вона. – Рідний батько краще не зробив би, аніж ви.
Олександр хотів щось відповісти, але раптом закашлявся. Та так, що Ліді довелося постукати по спині і принести води. Від цього у Олександра виступили сльози.
– Знаєте, що? – раптом сказав він. – А давайте картоплю в багатті запечемо?
– Картоплю? – здивувалася Ліда. – Я востаннє в дитинстві таку картоплю їла.
– Ну ось і згадаємо дитинство, – відповів Олександр і знову закашлявся.
Він розвів багаття, Ліда помила картоплю. В очікуванні, поки прогорять дрова, вони вели неспішну розмову.
– Привезли б сина сюди, – вкотре запропонував Олександр. – Що за літо у цьому місті.
– А у вас діти є? – поцікавилася вона.
Олександр підняв на неї свої сині волошкові очі і відповів:
– Є. Дочка.
– Доросла?
– Доросла.
– Тут живе?
Олександр відповів не відразу – дивився на руді язики багаття, задумався.
– Ми не спілкуємось, – нарешті сказав він.
– Чому?
– Ну… Може, ви мені підкажете. Я покинув її, коли вона була зовсім маленькою. Розсварилися з її матір’ю, я розсердився, зібрав речі й поїхав. І більше її ніколи не бачив. Жив далеко, турботи інші були, навіть не замислювався. А потім, поки сидів, усе переосмислив. Але тільки пізно вже, все життя пройшло, навряд чи воно мені пробачить. Ось ви пробачили б?
– Ні, – різко відповіла Ліда. – Я сама без батька росла, а тепер і не потрібний він мені…
– Ну ось, – зітхнув Олександр. – Тому я й не лізу.
Насправді Ліда збрехала: їй завжди було цікаво подивитися на свого батька. Так, навряд чи вони дуже подружилися б, але вона все одно була б не проти, якби він раптово з’явився.
– Ну, це я про себе говорю, – поспішно додала вона. – Може, ваша дочка зовсім інша.
Олександр нічого не відповів. Вони мовчки сиділи біля вогнища, світ навкруги поринав у сутінки.
– Це що у вас за посиденьки?
Ліда здригнулася від несподіванки, але швидко зрозуміла, що то сусід.
– Та ось, картоплю вирішили спекти, – відповів за Ліду Олександр. – Не хочете приєднатися?
Їй зовсім не хотілося, щоб Іван до них приєднався, він її сильно бентежив, і Ліда зробила великі очі, щоб показати це Олександру, але він або не зрозумів, або вдав, що не зрозумів.
– О, я тоді сосиски зараз принесу! – зрадів Іван.
Коли він пішов, Олександр ніби ненароком сказав:
– Хороший мужик. Неодружений, між іншим.
У Ліді почервоніли щоки.
– Я поганого не пораджу, – підморгнув Олександр.
Іван і справді приніс сосиски. Попри очікування вечір вийшов чудовий. Олександр заповнював незграбні паузи, вигадував теми для розмови, а потім раптом пішов, коли картопля була майже готова, а на темному небі з’явилися цятки зірок. Ліді було добре. І зовсім не сумно.
– Лідіє Олександрівно, – сказав Іван, зіпсувавши всю чарівність моменту. – Треба нам частіше багаття розпалювати, як вважаєте?
– Невже я настільки стара, щоб мене так називати? – образилася вона.
Іван засміявся.
– Це я спеціально, щоб був привід перейти на ти. Пропоную на брудершафт і перейти на «ти».
Ліда трохи відтанула.
– Добре. Але цілуватися не будемо!
– Не будемо, – погодився той.
Але коли його губи торкнулися її губ, він прошепотів:
– Я обманув.
І Ліда була зовсім не проти…