Ніна зайшла в магазин. Вона взяла свіжих еклерів, які колись любив її покійний чоловік Микола. Рука сама потяглася до них… Купила трохи фаршу, овочів – треба приготувати їжі на тиждень, а то з роботою нічого не хочеться робити. Прийшла ото й спати. Ніна зупинилася в роздумах. Аж тут її візок з продуктами хтось зачепив… – Ой, вибачте! – почула Ніна чоловічий голос. – Я трохи замислився і от… – Це ви мені вибачте, я теж розмріялася, – сказала Ніна. Чоловік глянув на неї і раптом вигукнув: – Ніна?! Вона дивилася на того чоловіка і не розуміла, що відбувається
П’ятниця. Нарешті Ніна Іванівна йшла додому. Набридли їй сварки та службові перестановки на роботі. З приходом нового начальника їхнього відділу багато хто вважав за краще звільнитися, а молоді не затримувалися. Багато роботи лягало на її плечі, а вірніше стіл. Документи, звіти, перевірки… А робота була дуже потрібна.
Вона три роки тому поховала чоловіка, діти ще тільки–но починали своє доросле життя і допомоги від них було мало. Самим би хтось допоміг. Тільки моральна підтримка, нечасті приїзди, дзвінки вечорами. Діти у неї хороші, дві доньки й син.
Усі проблеми на роботі вона вважала тимчасовими. Може, вище керівництво замислиться про плинність кадрів і перегляне кандидатуру начальника. Це був би найкращий варіант.
Хотілося провести у тиші усі вихідні, щоб поряд нікого. Ніна зайшла у магазин. Свіжі еклери, як колись любив її Миколка. Рука сама потяглася до них. Трохи фаршу, овочів треба приготувати на тиждень, а то з роботою нічого не хочеться робити, прийшла і спати. І тут вона згадала, що історія повторюється вже не вперше. Раніше це було рідко, але останній місяць кожних вихідних. Хотіла їжі на тиждень, але вистачало лише на вихідні.
Вже не вперше, без жодного попередження приходила сестра її покійного чоловіка.
Добре, якщо в суботу, але іноді і в п’ятницю ввечері. Залишалася до неділі.
Діти в неї вже дорослі, чоловік із друзями у загул, а вона знайшла вихід – до Ніни. Ігристого з собою і все.
Ніна не гульбанила, а Світлані було цього мало. Потім вона бігала по добавку, щось розповідала і з’їдала все, що було на тиждень.
Вона не соромилася зазирати у холодильник. Іноді Ніна вже спала, а Світлана все їла.
Ніна зупинилася у роздумах – а чи варто купувати продукти. І тут її візок з продуктами хтось зачепив…
– Ой, вибачте! – почула Ніна чоловічий голос. – Я трохи замислився і от…
– Це ви мені вибачте, я теж розмріялася, – сказала Ніна.
Чоловік глянув на неї і раптом вигукнув:
– Ніна?!
Жінка не розуміла, що відбувається.
– Оце не очікував. Оце так зустріч! Не впізнала? Я ж Леонід. Ну? Сусід твоїх батьків. Точніше наші батьки були сусідами. А ти давно не була в селі?
– Звичайно, впізнала тебе, тільки несподівано все. Давно не була в селі. Вся робота. Вихідні, щоб відпочити, а не їхати.
– А я там відпочиваю. Дружина від мене пішла, набридли їй мої поїздки у село. Вона ж хотіла, щоб я будинок продав, і на морі відпочити. А я не погодився на це. Разова акція, а тут я щотижня відпочиваю. Діти виросли, у мене їх троє. Ось скуповуюся на вихідний. Один їду. Багато не треба. А як ти? Не хочеш у село на вихідний?
– Та в мене там казна що. Я ж пів року вже не була. Та й добиратися тепер автобусом. Чоловіка не стало, машину синові віддала.
– Так поїхали зі мною.
– Несподівано якось це все…
– Я можу кожні вихідні тебе забирати. І мені від тебе зиск буде. Понадилася до мене там панянка одна. Така набридлива вже.
І тут Ніна згадала про свою «набридливу жінку». А це ж вихід!
– А давай. Я згодна. Заодно подивлюся, що там у мене робиться. Продавати хату шкода. Тільки треба мені додому по речі, переодягнутися, не так же ж їхати.
– Без питань!
Візки поїхали поряд. Леонід наповнив свій, Ніна теж взяла більше, аніж передбачала. Через годину вони вже їхали до їхнього рідного села. Там майже нічого не змінилося, тільки трава вимахала. Майже осінь, а вона нескошена.
– Я тобі завтра все покошу, – Леонід наче прочитав її думки. – А траву дід Грицько козам занесе. Він навіть молока за неї принесе, не відмовляйся, у нього молоко хороше.
Поки Ніна все прибирала в хаті, стало темно. Вона згадала, що так нічого й не їла. А тут і Леонід постукав у вікно.
– Заходь. Тільки мені пригостити тебе ще нема чим. Не думала ще про їжу. Чай хіба.
– Ходімо до мене. Я приготував м’ясце.
– Тоді тістечка до чаю візьму…
Вони сіли вечеряти пізно. Раптом у вікно постукали.
– Що я казав? Ось вона. Ти не йди поки…
– Льоню… Ой! А ти не один? А я хотіла тебе запросити на чай із пирогом. З наливочкою…
– Ні. Дякую. Ми вже поїли й попили.
– Ну, вибачте, – невдоволено сказала жінка і вийшла.
Ніна почала сміятися. Гостя була схожа на сестру її чоловіка, звичайно, не зовсім, але щось у ній було таке. Пізніше Ніна зрозуміла, що то зачіска. Пучок волосся на маківці, а з боків локони. Тільки ось у Світлани справжні, а тут явно навкручені спеціально. І яскравий макіяж.
Сміх жінки зупинив телефонний дзвінок.
– Ніно, ти де? Я дзвоню, стукаю. Ти на час дивишся? Де тебе носить?
– А ти на час дивишся? Вже майже одинадцята.
– Ну вибач, спізнилася сьогодні. Відкривай.
– Мене немає вдома.
– Як це нема?
– А ось так. На вихідних мене тепер не буде.
– Чоловіка собі знайшла? А як же ж мій брат?! Забула вже?
– Недолуга ти, Світланко. У мене своє життя, – Ніна поклала слухавку. – Пішла я, Леоніде, пізно вже. Дякую за вечерю, за компанію.
– Тобі дякую. До завтра.
Вихідні пролетіли непомітно. Нав’язлива жінка заходила до Леоніда ще кілька разів, але так і йшла ні з чим.
– Ніколи мені, справ у нас своїх багато, – відповів він їй.
Літо, осінь минула. Взимку в село їздили рідко, а коли снігу стало багато, то й до весни поїздки відклали. Ніна з нетерпінням чекала тепла. Леонід теж, його не так хвилювала весна, як майбутня зустріч з Ніною.
Світлана Ніні докучала вже менше. Їй набридло приходити до зачинених дверей. Та й набридлива жінка Леоніда зникла, мабуть, знайшла собі когось іншого. Життя налагоджувалося у всіх планах. На роботі у Ніни також відбулися зміни. Начальника перевели, а його місце запропонували їй. Вона звичайно не очікувала, але дуже зраділа. Адже до пенсії ще далеко, а зарплата набагато більша.
– Ось і весна.
– Щотижня бачитися будемо. Я так чекав на це.
– Я теж.
Літо пролетіло непомітно. Ніна та Леонід вирішили тихо, без пишного весілля, розписатися. Їхні діти були тільки раді за батьків. Сім’ї були знайомі – все ж таки сусіди.
Колишня дружина Леоніда раптом передумала і вирішила повернутися, але на жаль, місце вже було зайняте. Ображена була не тільки вона. Світлана дуже обурювалася з приводу заміжжя Ніни. Забула чоловіка, мовляв, вдова не повинна так поводитися. Але в думках, напевно, було інше, адже вона раніше могла приїхати будь-коли, відпочити.
Тепер діти відпочивали на великій дачі. Два будинки, одна ділянка. Усі дуже подружилися і збоку не зрозуміло було, де чиї онуки. Бо всі Леоніда кличуть дідом, а Ніну бабусею. Велика родина вийшла…