Яна прокинулася рано і ще вирішила трохи поніжитися в ліжку. Чоловік вже пішов на роботу, а жінка сьогодні мала займатися пошуками нового місця роботи. Раптом Яна почула дивний шум, який долинав з кухні. – А це ще що? – здивувалася вона. – Невже Матвій додому повернувся? Яна швидко накинула халат, вийшла в коридор, і зрозуміла на кухні точно хтось є. Вона тихенько підійшла до дверей, заглянула на кухню і застигла…, побачивши там свою свекруху Єлизавету Григорівну за несподіваним заняттям
За Матвія Яна вийшла заміж п’ять років тому. Успішний, дорослий, він володів у місті мережею магазинів. Багато років мешкав у столиці, потім повернувся сюди.
Чоловік розповідав їй, що дитинство провів саме у їхньому місті, тож і вирішив вести тут свій бізнес. Та й те, що його мати, Єлизавета Григорівна, відмовлялася переїжджати будь-куди, теж зіграло свою роль.
У мами Матвій був єдиною і дуже пізньою дитиною. Сина вона народила у 37 років, від випадкового заїжджого чоловіка. Тряслася над дитиною, як над скарбом.
Матвій маму не підвів – став успішним бізнесменом. Ось тільки жінок поруч із ним Єлизавета Григорівна не терпіла.
Яну не злюбила з першої секунди. Матвій взагалі довго тягнув із знайомством майбутньої дружини з матір’ю.
Вони вже жили разом. А до мами він так само їздив щодня один. Якби Яна знала тоді, до чого приведе це знайомство, вона б на ньому і не наполягала.
Взагалі їхній шлюб із Матвієм був чимось на кшталт історії про Попелюшку. Яна працювала в головній міській бібліотеці, а Матвій спонсорував один із їхніх просвітницьких проектів.
Вони познайомилися, розмовляли, обмінялися думками щодо творчості деяких сучасних письменників, а потім Матвій, власник мережі магазинів, почав ходити до неї за книгами.
У них виявилися схожі смаки у літературі. Яна навіть читала книги, які відібрала для Матвія перша, а потім ділилася з ним враженнями.
Матвій за жінками доглядати вмів. І Яна теж перед ним не встояла – він запросив її на виставку, куди вже було не дістати квитків. Відвіз на книжковий ярмарок у Львів, де купив нових видань, а він зміг поспілкуватися з улюбленими авторами.
Загалом, цю фортецю Матвій брав за всіма правилами, з залицяннями та іншим. Яна – сирота, випускниця бібліотечного факультету, великого досвіду спілкування із протилежною статтю не мала.
Одягалася скромно, але мала класично правильні риси обличчя і гарні пропорції. В її обличчі Матвій набув справжнього діаманта.
– Яно, давай одружимося? – якось запропонував він. – Ясно ж, що ми пара, один для одного створені просто!
– Без знайомства з твоєю мамою нічого не буде, – наполягала Яна. – Гаразд я без батьків. Але твоя мама тут, навіть живе поряд. Невже мене соромно показувати їй?
– Не в тому річ, – відповів Матвій. – Мама старенька вже, складна людина. Навіщо нам її турбувати та засмучувати?
– Чим засмучувати, весіллям? – Здивувалася Яна. – Ти що, розраховуєш провести весілля без неї?
– Ні, – зітхнув Матвій. – На весілля доведеться покликати, вона мені не пробачить. Але знайомство тобі навіщо?
– Ну, так годиться, – розгублено промовила Яна. – Та що там за таємниці в тебе?
Через тиждень Матвій попередив її, що на вечерю прийде його мати, Єлизавета Григорівна. Яна кинулася готувати свою фірмову страву. Але вечір перевершив усі її очікування.
Мати Матвія виявилася не просто літньою – дуже старою на погляд двадцятитрирічної дівчини. Звісно, жінці вже виповнилося 75 років.
Одягнена Єлизавета Григорівна була у теплу спідницю до п’ят, пухову кофту та затишні капці. Зовні теж виглядала цілком пристойно, мила бабуся в окулярах.
Але промови вона вимовляла зовсім не відповідні образу.
– Кого знову до хати привів? – накинулася жінка на сина. – У цієї на обличчі все написано, бачу, що вона, що гуляє, жодних штанів не пропустить!
– Мамо, це Яна, – представив кохану Матвій. – Дуже гарна, скромна дівчина.
– І ім’я погане, у твоїх батьків розуму не було для дівчинки ім’я підібрати? – вигукнула до Яни Єлизавета Григорівна. – Ну відповідай, чого тобі треба від мого сина?
– Мамо, ми одружитися хочемо, – терпляче, як маленькій дитині, пояснив Матвій. – Ось вирішили тобі розповісти.
– Аааа. Ну, все ясно, молоду дружину до хати, а мене надвір? – вигукнула Єлизавета Григорівна. – Вирішили залишити на старості років без кута, без даху над головою?
Ой, що робиться, рідний син з світу зживає, а справи до цього нікому і немає!
– Мамо, ну ти що, ніхто тебе не зживає. Яна гарна, мене любить. Внуків тобі народимо.
– А скільки їх? – пожвавішала старенька.
– Кого, мамо?
– То онуків скільки? Ти кажеш, діти позашлюбні в неї. Скільки. Я ж говорю, гуляща, ти подивися, встигла народити. А така молода.
Вечір знайомства для Яни перетворився на гру у зіпсований телефон.
Єлизавета Григорівна будь-яку думку трактувала по-своєму. Коли Матвій відвіз матір додому і повернувся, Яна якраз накривала рушником, страви на столі, щоб не завітрилися. За стіл цього вечора ніхто так і не сів.
– Ну що, задоволена? – роздратовано кинув дівчині Матвій. – Познайомилися зі свекрухою майбутньою? Як враження?
– Я звісно все розумію. Але такого точно не очікувала. Слухай, може, її спеціалістам показати. Ну повинно ж бути що, що покращить її стан.
– Та не погоджується мама на це. І взагалі, воно все життя така, просто з віком це погіршилося. Що, вже передумала за мене заміж йти при такій спадковості?
***
Але Яна не передумала. Через три місяці вони одружилися. Яна продовжувала працювати у бібліотеці, Матвій займався бізнесом.
Свекруха весілля проігнорувала. Як визнала Яна – на щастя. Невідомо, який перформанс був заготовлений у Єлизавети Григорівни цього чудового дня.
Свої таланти свекруха їй дуже скоро продемонструвала і дуже яскраво – з’явившись до невістки на роботу.
– Де ця негідниця, – лунали вигуки від входу до бібліотеки. – Нехай дасть спокій моєму сину. Нам такі не потрібні.
Бач, на багатство моє позарилася. Нема чого тут рота роззявляти на чужий коровай. Матвій матусю любить, а не цих дівок.
По спині поповз холодний піт. Яна кинулась у вестибюль. А там вже зібрався народ.
У центрі уваги була її свекруха, Єлизавета Григорівна, чомусь із кошиком і в літній панамці та сандалях пізньої осені.
– Ви до мене, ходімо, чаєм пригощу, – спробувала згладити ситуацію Яна і обняла свекруху за плечі.
– Не чіпай мене! Син розповідав, які ти недуги собі нагуляла за молодістю. Не хочу щоб ти мені щось передала, – вигукнула Єлизавета Григорівна. – Люди добрі, і вона ж у сина мого просить, щоб матір рідну він з дому вигнав.
Ось, ходжу, в чому є. Дві доби не вечеряла вже.
Яна, червона від сорому, тремтячими руками набрала номер Матвія. Той приїхав швидко, і матір забрав.
Але колектив після тієї події до неї помітно охолонув. А за місяць завідувачка повідомила, що Яну звільняють.
Вдома молода жінка, не приховуючи роздратування, висловила все чоловікові:
– Ну, дякую твоїй матері! І як я тепер? Улюбленої роботи немає. Та я впевнена, що в жодну бібліотеку мене не візьмуть після цього.
– Я тобі приватну відкрию, особисто твою, – втішав дружину Матвій, – хочеш?
– Твоя мати і в неї заявиться, щоб все зруйнувати, – стомлено відповіла Яна, – Можна мені побути однією?
З цього дня Яна стала домогосподаркою. І тут виявилося те, що вона раніше не помічала.
Свекруха була в їхньому домі щодня. Вперше зустрівши її на кухні дівчина здивувалася. У друге обурилася.
– Єлизавето Григорівно, ви б хоч попереджали, – попросила вона. – Вискакуєте раптово, лякаєте.
— А що, з бібліотеки тебе поперли? – цілком розумним голосом замість вітання відповіла її свекруха. – Не сподобалися їм мої слова? Запам’яталися?
— Так, настільки, що мене звільнили, — сердито відповіла Яна.
– А це ще квіточки. Що, думаєш, ти перша? Третя ти дружина в нього, і всіх я відвадила, – похвалилась свекруха. – Це може бути вас багато. А мама у синочка мого одна.
Ти, напевно, розраховуєш, що чоловіка багатого отримала, і сама з цього щось хочеш мати. Так от, нічого не буде тобі.
Бізнес сина та майно все на мене записано. Не стане мами, він успадкує. А поки що все я тримаю, міцно так. І не пікне Матвій проти мами.
– Ви спеціально все це робите? – ахнула Яна. – Ну звичайно, як же я одразу не здогадалася!
— Ось зараз подзвоню, скажу Матвію, що ти стареньку нещасну з дому виставила, він і повірить. Тобі не скаже, не такий він, мій син, але запам’ятає це. А крапля камінь точить!
Яна лише зітхнула. Вона зрозуміла, що життя їй у цьому будинку не буде. Але протрималася ще п’ять років.
За ці роки Єлизавета Григорівна встигла звинуватити її у всіх гріхах.
Але останньою краплею став момент, коли вона кинулась на Яну. Сталося це на ювілеї чоловіка, Матвій відзначав сорокаріччя.
Поки Яна говорила тост на його честь, побажала спокою та миру в сім’ї, Єлизавета Георгіївна дивилася на неї з неприхованою неприязню.
А потім підскочила і вчепилася у невістку.
– Мій це син, і тільки мій, – вигукувала жінка, – не отримаєш ти його, як не намагайся. І нема чого тут воду баламутити. Миру їй треба у сім’ї. Не буде тобі миру, доки я жива.
– Та забирайте, – раптом втомлено сказала Яна. – З днем народження Матвій, будь щасливий.
Вона розвернулась і вийшла із зали. Чоловік очікувано залишився заспокоювати матір. За Яною він не побіг.
А вона зібрала свої речі і поїхала до дошлюбної квартири.
Наступного дня Яна подала на розлучення. Від чоловіка вона нічого не просила. Умовляти Яну залишитися з ним Матвій не став.
Свекруха продовжувала дивувати, її вже вважали кимось на кшталт міської дивачки.
Довіра партнерів та знайомих до Матвія поступово падала. Після чергової зустрічі зі свекрухою на ринку Яна була впевнена, зовсім скоро той втратить останні крихти поваги оточуючих.
Але тепер їй не було до цього діла.