Віктор з Вірою запрацювалися допізна. – Давай, додому тебе відвезу, – запропонував він. Їхали вони довго. – Ти за містом живеш, чи що? – дивувався Віктор. – Не зовсім. Он мій дім, – раптом показала рукою дівчина. Віктор застиг від здивування. Перед ним був старезний, обшарпаний будинок. – Це твій дім? – здивовано запитав він. – Так, – спокійно сказала Віра. – Ми з бабусею тут жили. Її торік не стало. Вони піднялися на другий поверх. Віра відчинила двері. Віктор став на порозі і ахнув

Віктор зранку прийшов на роботу, переодягнувся і зайшов на кухню ресторану, де він працював шеф-кухарем.

Він глянув на працівників і застиг від здивування.

-Ти хто? – здивувався Віктор, коли побачив перед собою юну дівчину у довгому фартушку і майже до плечей рукавичками.

-Я Віра, – тихо сказала дівчина. – Я у вас тут працювати буду, посуд митиму…

Віктор здивовано дивився на цю невисоку дівчинку з висоти свого під два метри зросту.

Він щось буркнув собі під ніс і швидко пішов до Олега, керуючого рестораном.

-Ти кого на роботу взяв?! – почав він з порога. – Та вона мені весь посуд попсує! Вона ж зовсім юна!

Олег зітхнув.

-Сядь, Вікторе, і заспокойся. По-перше, їй уже двадцять п’ять років. А по-друге – хто піде за такі копійки працювати? Сам знаєш, що ресторан збитковий. Кажуть, – пошепки додав він. – Керівництво зміниться… Так що йди і працюй, а мене не відволікай від справ!

Цілий день Віктор придивлявся до новенької працівниці. Було видно, що їй важко з незвички. Та й зріст підкачав. Вона ледь діставала до мийки.

Віктор глянув на це все і не витерпів, дістав ящик зі складу і поставив їй під ноги.

-Дякую – несміливо сказала вона.

-Нема за що, – буркнув він і продовжив нарізати овочі.

Коли потік відвідувачів трохи стих, він подав їй тарілку супу.

-Сідай, пообідай. З ранку, напевно, нічого не їла? Он ти яка тендітна… Тебе вдома не годують, чи що?

Вона квапливо проковтнула суп і гордо відповіла:

-Я сама себе годую!

Віктор скептично примружив очі.

-Ну-ну… – буркнув він.

Раптом на кухню майже забіг Олег.

-Вікторе, на завтра банкет замовили, впораєшся?!

Той насупився.

-А скільки людей?

Олег нервово сказав:

-Сто з лишком. Кажуть там і вирішувати будуть, до кого наш ресторан перейде. І хто залишиться працювати. Тож не підведи. На тебе вся надія!

-Я то не підведу, а як інші? – хмикнув Віктор. – Твоя, он Катруся зовсім сорому не має. На кухні безлад. Витяжка вся в бруді, холодильники не миті, підлога липка. Все в кабінеті твоєму сидить або каву пʼє.

Скажи їй хай теж попрацює. А то на кухню хтось зайде, буде тобі і Катрусі твоїй тоді! І треба було б ще одну посудомийку найняти. Де та Віра все перемити зможе?

Віра гордо підвела голову.

-А я впораюсь!

Віктор закотив очі.

-Впорається вона! А хто дві тарілки впустив? Думаєш я не знаю і не бачу?

Віра почервоніла і відвернулася. Тільки руки запрацювали ще швидше…

Катерина хоч і з небажанням, але прийшла мити кухню. Віктор, не соромлячись, все їй підказував:

-Павутина он лишилася. Витяжку краще натирай, щоб блищала. Засобу для підлоги більше налий, не економ. Ти його вже додому напевно весь занесла!

Катерина кокетливо з ним загравала:

-Ну що ти, Вікторе, на бідну жінку наговорюєш? Допоміг би краще, бачиш не дістаю…

-Олега поклич! Він і потримає і підтримає! – бурчав Віктор.

Катерина реготала яскраво нафарбованим ротом:

-З таким характером, ти, Вікторе, ніколи не одружишся.

-На такій як ти, та нізащо на світі! – сказав він. – Мені вертихвістки і задарма не потрібні!

Катерина хмикнула і ображено відвернулася від нього.

Знову з’явився Олег:

-Ну що? Все гаразд?

-Віктор твій на мене тут наговорює, – сказала Катерина.

Олег відмахнувся:

-Значить за діло. Ти працюй краще! – і знову побіг.

Віра побачила, що в Катерини зʼявилися сльози на віях. Їй стало шкода її і вона підійшла до неї.

-Я з посудом закінчила, давай допоможу тобі, – сказала вона.

Катерина зиркнула на неї і пробурчала:

-Іди, без тебе впораюсь…

…Настав вечір бенкету. Віктор тільки й й встигав крутитися. Офіціанти бігали туди сюди. А Вірі здавалося, що це ніколи не закінчиться…

Банкет закінчився рано-вранці. З останніх сил Віра домила рештки посуду. А коли закінчила, просто сіла на ящик і заплющила очі.

-Втомилася? – пролунав над головою голос Віктора.

Вона посміхнулася.

-Як ніколи в житті…

А Віктор нарешті роздивився її. Так, не красуня, але шарм є… А коли посміхнеться, така мила здається. Раптом у нього зʼявилася несподівана думка. Після розлучення з дружиною, він так не реагував на жодну жінку!

-Гаразд, вставай, додому тебе відвезу, – пробурмотів він.

Вона вдячно кивнула.

Їхали вони довго.

-Ти за містом живеш, чи що? – дивувався Віктор.

-Не зовсім. Он мій дім, – показала рукою дівчина.

Віктор застиг від здивування. Перед ним був старезний обшарпаний будинок з кривими стінами і напівзакритими фанерою вікнами.

-Ти тут живеш? – здивовано запитав він.

-Так, – спокійно сказала Віра. – Ми з бабусею тут жили. Дім розселили давно, а в нас документів якихось не вистачило. Бабусі торік не стало, я одна і залишилася.

Вони піднялися на другий поверх. Віра відчинила двері.

Віктор став на порозі і ахнув. Одна кімната. Стоїть ліжко, обшарпане крісло та столик із трьома ніжками. Четверту підпирали книжки.

-Чай будеш? – запитала Віра.

-А чашки? – розгубився він.

Вона засміялася.

-А в мене маленький секрет є.

Підійшла до стіни, кудись натиснула і відчинилися двері в маленьку комірчину. Там лежали речі Віри, кухонне начиння.

-Це дідусь бабусі сюрприз колись зробив. А мені ось нагоді, – похвалилася Віра.

Віктор нарешті отямився.

-Збирайся! – рішуче сказав він. – Ми їдемо до мене! У мене там дві кімнати. Одна твоя буде. Не можна у такому помешканні жити.

Віктор рішуче почав діставати її речі.

-Якщо я дізнаюся, що з тобою щось трапилося, все життя картати себе буду, що не допоміг…

Віра сумно обвела кімнату очима.

-А я тут народилася. Жаль їхати. Але ти напевно правий. Тільки одна умова, жодних романтичних стосунків!

Виктор пирхнув.

-І в думках не було!

Віра промовчала. Вони зібрали нехитрий скарб і поїхали до Віктора…

Квартира хоч і двокімнатна, була невелика. Але в ній було чисто і затишно.

-А ти молодець, – похвалила його Віра. – Більшість чоловіків у безладі живуть.

-А я виняток, – посміхнувся він. – Чистюля. Мама привчила…

Він поселив Віру у своїй спальні, а сам перебрався у залу, хоч вона й відмовлялася.

Так і стали жити вони, як сусіди. Хоча на роботі про них чутки ходили, одні краще за інших.

Олег спробував якось розпитати, а Віктор на нього так подивився, що той сказав:

-Зрозумів. Не моя справа…

Через місяць нарешті з’явилися нові власники ресторану. Чоловік із дружиною, які вирішили вкластися у збитковий ресторан і зробити з нього кафе з бургерами.

На загальних зборах Віктор підвівся і сказав, що звільняється.

Булки з котлетами нехай інший робить, це не його профіль!

-Ну, хто ще відмовляється працювати у новому закладі? – запитав новий господар.

Усі промовчали. Тільки Віра встала і несміливо сказала, опустивши очі:

-Я теж іду…

Коли вони з Віктором вдома сиділи за столом і відзначали звільнення ігристим, Віктор запитав:

-А ти чого пішла? Чула ж, що посудомийку нову поставлять…

Віра раптом почервоніла…

Я без тебе нікуди більше не піду…

Віктор закохано глянув на неї.

-Я тебе правильно зрозумів? – запитав він. – Ти теж мені дуже подобаєшся… Вже давно…

Віра сором’язливо кивнула.

Віктор встав, підійшов до неї і обійняв дівчину…

…Невдовзі Віктор влаштувався працювати в інший ресторан кухарем. Незабаром його підвищили до шефа. Він з Вірою майже назбирав грошей, щоб разом відкрити свій власний ресторан.

А Віра? Вона на третьому місяці вагітності і Віктор не дозволяє їй працювати.

-Ось твоя майбутня робота, – каже він, цілуючи її животик…