Ніна Андріївна взяла в руки телефон і, глибоко зітхнувши, натиснула кнопку виклику. Їй вже було за вісімдесят і вона частенько була слаба. Син якраз повинен бути вільний. У цей час у нього обід. – Так, мамо, щось трапилося? – почула вона голос Сергія. – Сергійку, приїдь до мене… Дуже хочу тебе побачити… – Мамо, я передзвоню, зайнятий зараз! В слухавці почулися гудки
Ніна Андріївна взяла в руки телефон і, глибоко зітхнувши, натиснула пальцем кнопку виклику. Їй вже було за вісімдесят і вона частенько була слаба
Жінці було важко пересуватися, вона швидко втомлювалася…
Старість взяла жінку у свої міцні обійми і не відпускала ні на хвилину.
Син якраз повинен був бути вільний у цей час – обід.
-Так, мамо, щось трапилося? – почула Ніна Андріївна голос Сергія.
-Сергійку, у мене пігулки закінчуються, хочу тебе попросити привезти.
-Мамо, ти мені фотографію надішли упаковки, скільки потрібно, все організую, доставлять додому тобі.
-Ні, Сергійку, може ти сам привезеш.
-Мамо, ну роботи багато, мені до тебе поїздом їхати ж.
-Синку, пігулки дорогі. Один раз мені ще й не ті привезли, що треба… Чужим людям все одно до мене…
-Мамо, я подивлюся, що можна зробити, чуєш? Передзвоню, зайнятий зараз…
Син поклав слухавку.
Ніна Андріївна ще довго слухала гудки. Наче вони продовжували говорити замість сина. Вона зажурилася.
Сергій купив матері смартфон, оплачував зв’язок, але використовувати його повною мірою старенька побоювалася. Думала, щоб не зламалось там щось в ньому.
Коли приходила помічниця Юля, дочка сусідки, Ніна Андріївна кликала її до себе, сідала з нею поряд на диван і просила показати фотографії дітей, онуків чи надіслати щось.
Зв’язок у маленькому селі був поганий, і Ніна Андріївна лише за розповідями Юлі знала, що є можливість дзвонити по відеозв’язку іншій людині, і це реально.
Дочка не відповіла на перший дзвінок. Ніна Андріївна з нетерпінням поглядала на годинник. За десять хвилин передзвонила. Дочка відхилила виклик.
Ніна Андріївна лягла на диван і заплющила очі. Душевні переживання теж забирали сили, яких і так з кожним днем залишалося дедалі менше.
Дочка приїжджала до матері перед самими пологами, майже півроку тому. Після сорока років наважилася на дитину, чи Бог послав, тут у кожного своя думка.
-За мною повторити захотілося тобі, – усміхалась до неї матір.
Вона й сама народила Оксанку пізно – в сорок два.
-Не до мене зараз, – скрушно похитала головою старенька і відклала телефон.
Ніна Андріївна глянула на стіну. Годинник показував майже другу годину дня. Незабаром мала прийти Юля.
Глибоко зітхнувши, Ніна Андріївна раптом відчула дивний запах. Запах старості. Цей запах давно покривав все, одяг, меблі і раніше не був таким помітним. А зараз відчутний, явно зрозумілий…
Оксана передзвонила сама.
-Привіт. Ми до педіатра з Марічкою ходили, у тебе все гаразд?
-Так, Оксаночко, все добре. Тільки пігулки закінчуються…
-Я зателефоную, уточню, чи можна замовити, а Юля сходить.
-Оксано, а ти не можеш?
-Мамо, ну знову те саме. Не починай. Я зараз не можу приїхати. На кого я залишу доньку.
-А ви разом приїжджайте. Погостюєте в мене трохи.
-Не можу я зараз, мамо. Та й Володька мій весь час на роботі. А може, ти до нас, га?
-Ні, люба, не доїду я, важко…
-От, говорила я тобі три роки назад, давай переїжджай до нас. Та й Сергій тебе кличе постійно. Тобі догляд потрібний…
-У мене Юля є.
-Ага. Юля – чужа людина, працює за гроші, а ми ж діти!
-У вас чудово все, навіщо я вам? Плутатися під ногами?
-Слухай, – дочка на мить замовкла і змінила ображений тон на лагідний. – Сергій тобі пропонував окрему квартиру поряд, але ти відмовляєшся від усього.
-Де народився, там і… Доню, не приїдеш, значить?
-Я щодня дзвонитиму. Давай в обід. Рівно о другій. Чуєш?
-О другій приходить Юля. Дзвони раніше, чи пізніше.
-Гаразд, бувай, цілую…
Ніна Андріївна заплющила очі. Вона все розуміла. Діти виросли та роз’їхалися. Виїхали туди, де краще, де перспектива.
Вона засумувала. Особливо самотньо стало після того, як не стало її чоловіка. Тоді вона відчула не просто порожнечу довкола, а усвідомила, що зв’язок із дітьми втрачено і вона тепер одна…
Син і дочка наполягали на переїзді, а їй хотілося спокою, але й не сумувати водночас. Надто довго Ніна Андріївна жила на одному місці. Знала кожен кущик, кожну будівлю, кожну стежку за віконцем.
І коли Юля, схвильована поверталася з магазину і розповідала про щось, то так здавалося це реалістично, немов вона сама щойно була там.
Останнім часом Ніна Андріївна перестала виходити на вулицю, сідала на табуретку, присунуту до заскленого вікна на балконі, і спостерігала. У хорошу погоду відчиняла вікно навстіж і дихала повітрям та життям…
Суботній ранок почався несподівано приємно. Приїхав син. Привіз пігулки, довго сидів на дивані і мовчав. Мати відмовлялася їхати з ним.
Аргументи не приймалися, нічого не допомагало.
Ніна Андріївна непомітно ввімкнула кнопку запису на старенькому магнітофоні та намагалася розговорити сина, щоб записати його голос. Вона кожен приїзд сина чи доньки це робила, а потім вмикала і слухала, слухала рідні голоси.
Сергій говорив неохоче, взявши її руки у свої. Просто сидів поряд і дивився.
-Не забувай приймати, Юля контролюватиме, – давав вказівки вже на порозі син, їдучи додому ввечері.
-Ти і Оксанка даєте мені сил, онуки ще, а ці пігулки тільки так – для підтримки, – відповіла мати.
Сергій міцно обняв її і довго не випускав з обіймів, розумів – ця зустріч може стати останньою.
Тяглися дні, тижні, час невблаганно поспішав…
Клацнувши двічі вхідним замком і перевіривши чи відкриті двері, старенька повернулася в кімнату і без сил опустилася на диван.
До ліжка у спальні треба було пройти ще кроків п’ятнадцять. Але сил уже не лишилося. Ніна Андріївна докоряла собі, що не відчинила двері раніше.
Адже відчувала ще вранці. Юля забула вчора ключі у коридорі, Ніна Андріївна побачила їх випадково, виходячи із ванної кімнати.
Старенька лягла на диван. Що вже. Нехай так. Нехай негарно, не так, як вона хотіла. Не так уявляла ці останні місяці…
Ніна Андріївна лежала на дивані з розплющеними очима і дивилася у вікно. З прочиненої кватирки в кімнату наполегливо проникали звуки життя.
Звуки руху та радісної метушні. Бабуся глибоко зітхнула і натиснула кнопку на магнітофоні, що стояв на столику.
-Холодно тобі Ніночко, хочеш ковдру дам? – пролунав у голові голос чоловіка, якого давно не стало.
-Холодно, вкрий…
-Мамо, ну ти скажеш… Навіщо тобі тут лишатися? – голос доньки зупинив діалог у голові. – Ну, і що, що ти все життя тут прожила. Давай краще до нас.
-Я до батька, дякую, доню, Сергійку привіт…