Михайло сидів біля під’їзду. Дуже хотілося їсти, та в квартиру заходити він не хотів – дружина репетує так, що неможливо витримати. Вирішив він піти хоч пиріжка якого купити. А по дорозі назад, несподівано зустрів тещу, Марію Петрівну. – Ну, привіт, герою! Не соромно з дружиною так? – одразу почала вона
Ірина зранку поверталася з магазину, як раптом побачила свою сусідку, яка швидко вибігла з дверей підʼїзду.
-Привіт, Марія. Куди квапишся? – запитала Ірина.
-Привіт, привіт, Ірочко, – розсіяно відповіла Марія. Вона явно була чимось дуже засмучена.
-Та я от іду, хочу зятька свого навідати, та насварити! Свєтка моя щойно подзвонила, реве в слухавку, каже:
-Мамочко, приїдь, бо він на мене свариться…
-Ти, Маріє, присядь на лавку, заспокойся, не можна нам у такому віці так сильно хвилюватися. Ось посидь зі мною десять хвилин і поїдеш.
-Та як це? Він там кричить на неї, а я сидіти на лавці тут буду з тобою?
-Нічого страшного, вгамуйся. Знаю я вашого Мішу, добрий він. А Світлана твоя завжди була дівкою сварливою. От на емоціях, видно, і наговорила тобі в слухавку, а не подумала, що тобі недобре може бути.
Обидві жінки дійшли до лавки, присіли і продовжили говорити.
-От уявляєш, ти вся на нервах, біжиш мирити молодих, а в тебе, до речі, теж здоровʼя вже не дуже. А якщо раптом щось? І кому ти допоможеш? Тільки гірше буде всім. Так що посидь трохи, а потім спокійно поїдеш до Свєтки своєї, розбиратися.
-Права ти, Ірино. Але я як почула її плач, то аж присіла! Донька ж моя, кохана.
-От, Маша, дивись. В тебе ж синок, Андрій є.
-От за сина я не хвилююся, Іринко. У нього сім’я міцна, дружину свою до порядку привчив, і дітки його усі виховані.
-Маша, ти сама кажеш, дружину до порядку привчив. А Свєтка твоя, сама знаєш яка нервова, от і взявся, мабуть, Михайло за її виховання. Ти, перш ніж у сварки молодих лізти, спочатку дізнайся через що те все сталося. Ось я чомусь навіть впевнена, що Світлана сама винна, але все одно вислухай їх обох. Та й не раджу тобі лізти в сім’ю – потім винною залишишся в усьому…
-Ой, Іро… Ну, у тебе ж і думка про мою дочку.
-У мене нормальна думка про неї, просто я тобі правду в очі говорю. І ти знаєш цю правду, тільки прийняти не хочеш. І Світлана твоя, вже доросла, як не як їй 25 років, не дитина вже давно. Якби не зять твій, Михайло, хто б ще її заміж узяв?
-Добре, Ірино, поїду я. Дізнаюся, через що сварка сталася. Я тебе почула, дякую за пораду.
-Їдь, Маша. Бережи себе…
Михайло сидів біля під’їзду вже тридцять хвилин. Дуже хотілося їсти, на роботі ж не встиг пообідати, а в квартиру заходити не хоче, дружина репетує так, що неможливо витримати.
Вирішив він піти до найближчої крамнички, хоч перекусити чогось.
А на зворотньому шляху він, відкушуючи соковитий пиріжок з лівером, несподівано зустрів тещу, Марію Петрівну.
-Ну, привіт, герой! Не соромно з дружиною так? – одразу почала жінка, але глянувши, що зять несе в руках і їсть, замовкла.
-Ходімо, сядемо під деревом, поговоримо, стара я вже стала, щоб бігати за вами. Давай розповідай, що у вас трапилося.
Михайло спочатку помовчав, а потім, як почав!
-Марія Петрівна, я правда, не хотів з нею сваритися, саме так вийшло, не стримався.
-Це я зрозуміла, хотів би – не сидів би тут і не їв пиріжок із харчівні придорожньої. Говори.
-От уявіть, Маріє Петрівно, приходжу я з роботи в понеділок, мене дружина зустрічає борщем своїм фірмовим, сметанка свіжа, салат зі свіжих овочів, смакота! Ви ж знаєте, як Світлана готує борщ? Такої смакоти я ніде не їв!
Ну і похвалив я її, вона ж це любить…
Наступного вечора приходжу – той самий борщ, тільки розігрітий, ні другого, ні салату. Каже мені:
-Міша, багато наварила, не викидати ж…
Ну добре, думаю я теж проти того, щоб продукти переводити. З’їв.
У середу знову така сама пісня, багато зварила, треба доїдати. А борщ уже не борщ, і капуста не хрумтить, картоплю не видно, колір зник ще вчора.
Через силу – з’їв…
Сьогодні приходжу, а борщ уже пахне кислятиною. Я в неї питаю:
-Ти що, більше нічого не готувала?
-Ні, борщ доїсти треба, – каже.
А нічого, що вона зварила його каструлю на літрів 10?! Де вона її взяла, не знаю. Але хіба я заслужив на те, щоб мене годувати кислим чотириденним борщем?
Я ж один працюю, забезпечую її, подарунки часто хороші роблю, невже я не вартий трішки кращої їжі?
Вона вдома сидить весь день, ну можна щось приготувати? Я ж не прошу у неї делікатесів, але погодувати мене можна нормально? Ну і не стримався… Накричав… Ось і вийшов на вулицю, освіжитися та і їй час дав, щоб подумала про свою поведінку. А вона он, вас викликала, наговорила про мене напевно, гидот всяких.
-Так, затю, оце так ситуація. Гаразд, годі сидіти, підемо до Світлани. Ходімо-ходімо, розбиратися будемо.
-Може не треба, Марія Петрівна? Я сам як-небудь вибачусь, подаруночок куплю їй, пробачить може…
-Ага, пробачить, а завтра тобі того ж борщу у тарілку плюхне! Треба це на корені припиняти. Світлана, звичайно, дочка моя кохана, але так із чоловіком робити не можна.
Світлана зустріла свою маму із заплаканими очима.
Марія пройшла до квартири, а за нею зайшов Михайло.
Світлана, побачивши його, одразу втекла мовчки в кімнату.
-Михайло, постав свої покупки на стіл і звільни кухню, я тут зі Світланою поговорю. Світлано, йди сюди! – суворо сказала Марія.
Вони сіли за стіл. Марія дивилася на дочку, а та дивилася в підлогу.
-Мамо, хіба тобі мене не шкода?
-Зараз ні, не шкода. Сама ж знаєш, що Міша правий. Ти взагалі дивишся, чим годуєш чоловіка на вечерю? Ти навіщо зварила цю величезну каструлю? Вас двоє, ти весь день вдома, невже важко приготувати хорошу вечерю? Ти взагалі мене ганьбиш!
-Думала, багато приготую, три дні потім готувати не треба. А він, дивись, борщ мій йому набрид. Делікатесів йому подавай…
-Помовч! Діставай каструлю, швидко!
Світлана кинулася до холодильника, дістала десятилітрову каструлю з супом, поставила на стіл.
-Ти сама його їла сьогодні?
-Ні не хочу.
-А чому ти думаєш, що твій чоловік буде їсти його четвертий день поспіль? Понюхай суп.
Світлана понюхала, але нічого підозрілого не відчула.
-Постав розігріти його на плиту.
Світлана зробила все, як сказала мама, хвилин через п’ять по кухні поплив неприємний кислий запах.
-Тепер чуєш?
Світлана кивнула головою.
-Мені б твій батько таке за цю каструлю б наговорив. І зауваж, я навіть не сперечалася б! А тепер, ось це диво кулінарії вилий, помий каструлю і сховай її подалі.
На новий рік у ній овочі для салатів варитимеш, багато поміститься. І готуй для чоловіка нормальну вечерю, перше, друге і салат.
І годі вже ганьбити мою сиву голову, берись за розум. Ти шукаєш роботу? Два місяці вже вдома сидиш! Довго будеш свій характер і вибрики показувати? Адже начальство таких не любить. Ніс свій опусти нижче, а там дивись і роботу знайдеш нормальну і затримаєшся там довше.
А за Михайла тримайся! Він один тебе й витерпить тільки. Але знай – терпець він не безмежний.
А він у тебе великий молодець, з ним будеш як за кам’яною стіною, тільки годуй його добре, щоб не було бажання по кафе бігати, щоб поїсти. Там же можна зустріти будь-кого. Знайому стару якусь…
Марія кивнула на куплені пиріжки на столі.
З того випадку минуло вже сім років.
У Світлани та Михайла ростуть синок Сергій та донька Мариночка. Мала вже вчиться робити перші кроки.
У заміському будинку, в який вони переїхали буквально місяць тому, завжди смачно пахне їжею, ніжністю та затишком, який створюють Світлана з Мишком для себе та своїх діток.
Цінуйте та поважайте своїх близьких, слухайте своє серце і любіть, не просячи нічого на заміну. Адже кохання – вже подарунок…