Микола стояв і дивився на свіжий горбочок. Він ще не міг повірити, що це не сон! Що її більше нема. Його Наталки… Залишився Микола один. Лише, коли дзвонив син Михайло – він оживав. Єдина радість. А якось Михайло приїхав сам. – Діло у мене до тебе є. Вирішили ми з жінкою будинок мамин продати. Так що збирай речі. Микола нічого не зрозумів. – А куди ж мені їхати, синку? – Ну, у тебе ж сестра є… Миколи так і присів на стілець
У день поминок було дуже холодно. Дув пронизливий вітер. Але сивуватий чоловік стояв без шапки і дивився на свіжий горбочок…
Він ще не міг повірити, що це не сон! Що її більше нема. Нема його Наталки…
Микола довго там стояв. Майже всі розійшлися. Хтось потягнув за рукав. Сусідка Дарина Іванівна, подруга Наталки.
-Ходімо, Миколо, всі чекають на вас.
Приїхали додому. Рідня у його дружини невелика. Син з дружиною приїхав із сусіднього містечка, та ще її сестра з чоловіком, та ще кілька далеких родичів…
Усіх він знає, хороші доброзичливі люди. Всі прийшли проводити Наталю… Сусіди прийшли…
Із сусідами вони дружили, допомагали один одному. А як же інакше? Вже двадцять п’ять років живуть поруч, всі знають один про одного, діти разом виросли на їхніх очах! Сіли за стіл, згадали…
Добра була його дружина. Ніколи слова поганого від неї ніхто не почув, усіх готова була підтримати, всім допомогти. І всі любили її…
Вона рідко скаржилася на слабкість. Полежить трохи, дивись, а вона знову вже на кухні щось куховарить або миє.
Микола сварився на неї, що все метушиться, відпочила б!
А вона посміхнеться:
-Все добре!
І ось, всього за десять хвилин, її не стало… Микола почав дзвонити по телефону. Побіг до сусідів.
Але вона тільки встигла прошепотіти слово «Прощавай”.
Швидка не встигла…
Він дуже любив свою дружину. Двадцять п’ять років тому приїхав у відрядження та так і залишився.
Запала в душу йому місцева красуня. Випадково в автобусі познайомилися.
Він побачив її блакитні, веселі очі та милу посмішку і посміхнувся.
А вона посміхнулася йому!
Вийшли на одній зупинці. Якось розмова сама собою і зав’язалася… Так і познайомилися. Він запросив її в парк ввечері.
Дівчина не відразу погодилася, ніколи їй… Але, як потім розповідала йому, дуже їй він теж сподобався, і вона вирішила з ним все ж таки зустрітися.
Ось серце їй підказало, що доля її – це Микола.
Ввечері трохи погуляли, він пригостив дівчину морозивом, поговорили про все на світі.
Хлопець міг гуляти з нею по місту хоч всю ніч, але дівчина попросила викликати таксі – їй пора додому.
Так вони зустрічалися кілька разів. Відрядження закінчувалося, треба було їхати. В останню їхню зустріч дівчина наважилася.
-Ти хочеш знати, чому наші побачення такі короткі? У мене є син. Йому п’ять років. Я вперше його залишала ввечері з бабусею, і поспішала вкласти в постіль, без мене він не засне!
Вибач, що одразу не сказала. Я його виховую без чоловіка. Батько його залишив мене… Так і живемо. Тепер ти знаєш правду. Я не знаю, навіщо я це розповіла .. Адже ти все одно їдеш…
А Микола уже знав, що він повернеться. Без неї він уже не міг жити. Він полюбив цю милу дівчину. І сина її полюбить!
Микола приїхав з відрядження до свого містечка, і відразу побіг до сестри.
Сестра, його улюблена Іринка, була старша на два роки, але до її думки брат завжди прислухався, адже крім неї в нього нікого не було.
Батьків не стало, а своє родини Микола до тридцяти років ще не надбав. Правда, мешкав окремо, у своїй невеликій квартирці. Батьки ще за життя купили йому квартиру, а сестрі з сім’єю дістався будинок.
Сестра посадила брата за стіл, поставила тарілку борщу, котлети, свіжого хліба.
-Їж, мандрівник! Коли ти вже одружишся! Обід приготувати нема кому!
Микола усміхнувся.
-Ну от, якраз прийшов порадитися!
І розповів сестрі про Наталю. Задумав він продати квартиру і поїхати до неї… Не з порожніми ж руками їхати… Ось і буде в нього кохана жінка і сім’я.
Сестра охнула.
-Та ти що! Надумав таке! Це вона тебе надоумила? Ну хай до тебе приїде, поживете, а там буде видно. Або квартиру закрий, я подивлюся, та й їдь! Якщо ти потрібен їй, і так прийме, ти ж роботяга, руки золоті, проживете!
Але Микола уже все вирішив. Продав квартиру і переїхав до Наталі.
І не помилився – жили душа в душу. Гроші дуже знадобилися. Зробили до її будинку прибудову, хороший ремонт, меблі прикупили. Роботу знайшов непогану.
Мати задоволена її була – хороший чоловік її доньці знайшовся!
А п’ятирічний синочок Наталі досить швидко звик до нього і став називати його татом. Микола полюбив його, як рідного… Правда, більше народити Наталя не змогла…
Микола хотів оформити відносини офіційно, але мати її відмовила.
-Навіщо зайвий клопіт, живіть цивільним шлюбом, і допомога на дитину йде, та й добре! Головне, щоб у сім’ї був мир і достаток!
Потім її матері не стало, а вони так і не розписалися.
Ось уже Михайлу тридцять років, як і йому було, коли він познайомився з Наталкою. Роки летять… Ось і старість підходить. Хіба думав Микола, що один залишиться ось так, на старості років…
Минуло півроку. Микола ходив на роботу, увечері щось готував собі, їв і просто дивився у вікно.
В будинку порожньо і тихо… Іноді заходили сусіди, намагалися відвернути його від сумних думок, запрошували на рибалку.
Але він сумував. Ніщо його не тішило. Тепер, як ніколи, він відчував непоправну порожнечу. Лише, коли йому дзвонив Михайло – він оживав. Він готовий був годинами розмовляти з сином. Єдина радість… Тільки все рідше і рідше були дзвінки від нього.
Якось несподівано Михайло приїхав сам.
-Діло у мене до тебе є… Вирішили ми з дружиною будинок мамин продати, гроші потрібні. Адже мама відписала все мені. Ти пробач, з’їхати тобі треба. Я вже й покупця знайшов…
Микола нічого не зрозумів.
-А куди з’їхати, синку?
-Ну, у тебе ж сестра є, тітка Іра, можна і до неї…
Миколи присів на стілець! За стільки років, прожитих у цьому будинку, він звик до думки, що це його рідний дім, адже стільки зроблено його руками, стільки вкладено грошей!
Все життя працював, і допомагав сину, на всьому заощаджували, щоб купити хорошу квартиру, машину! І що? Все мало?
-Ну давай продамо, мені хоч кімнатку яку купимо, мені ж багато не треба!
Михайло скривився.
-Я думав, ти зрозумієш, ми молоді, туди-сюди ще дитина буде, гроші потрібні! Ви ж не розписані, по суті, ти не маєш жодних прав, давай по-доброму розійдемося. Ти ж розумієш, що це все моє!
Микола не очікував такої зради. Ось чому вони не розписувалися. Жили та й жили. Все для сина! А чи любила Наталя його? Адже, напевно, розуміла, що фактично залишає його без житла. Чи сподівалася на благородство сина?
Зібрав Микола пожитки в маленьку валізу, що ж уже… Не сваритися ж із сином. Може, коли-небудь він зрозуміє, що зрадив того, хто його вважав своїм сином. Що ж, нехай користується, це буде його остання батьківська допомога, може, це ощасливить його…
У двері Ірини постукали. У цьому згорбленому та сивому чоловікові вона не одразу визнала Миколу. Але одразу все зрозуміла по обшарпаній валізі.
-Проходь, мандрівник мій.
Микола винувато глянув на сестру. Хотів її запитати, чи можна в неї пожити. Але вона не дала йому нічого сказати.
-Потім, потім… Митися і за стіл! Нагодую тебе! Я рада, що ти нарешті вдома!