Зоя прийшла з робота зла. Дмитро одразу зрозумів – сьогодні прийдеться туго. – Привіт, – ласкаво, сказав він. – Ти чому сьогодні така? – Ще питає. Пішли на кухню. Їсти хочу – не можу. – Пішли, – радісно погодився Дмитро. – Я картоплі посмажив. Знав, що голодна прийдеш. – І все-таки що сталося? – Запитав він знову акуратно. – Сталося, сталося. – Вона нервово постукала пальцем по столу. – І все через тебе
Зоя прийшла з робота зла. Коли вона знімала з себе пальто, здавалося – іскри від неї сипляться на всі боки. І Дмитро одразу зрозумів – сьогодні йому прийдеться туго.
– Привіт, золотце, – якомога ласкавіше, сказав він.
Вона суворо подивилась на нього і промовчала.
– Ти чому сьогодні така? – продовжив підлизуватись чоловік. – Не заслабла?
– Заслабнеш тут, – нарешті хоч щось сказала вона.
– А чому тоді не в настрої?
– Ще питає. Пішли на кухню. Їсти хочу – не можу.
– Пішли, – радісно погодився Дмитро. – Я якраз картоплі посмажив. Знав, що голодна прийдеш.
– Знав він… – вона насупилась ще більше і побрела на кухню. Чоловік потягнувся за нею.
На кухні він швиденько сам розклав картоплю по тарілках, сів на стілець і дивився на дружину.
– І все-таки щось трапилося? – Запитав він знову акуратно. – Так, Зоя?
– Сталося, сталося. – Вона нервово постукала пальцем по столу. – І все через тебе…
– Через мене? – Дмитро завмер. – Як це через мене?
– А так це. Знову накаркав, ти, Діма. Як завжди – накаркав. Ох … – Вона шумно вдихнула.
– Цікаво… – У голосі чоловіка почулося обурення. – Що це я встиг тобі сказати сьогодні такого? Здається, зранку нічого поганого не говорив. Навпаки, підбадьорював тебе.
– А ти пам’ятаєш, що ти сказав, коли я вдягала пальто?! – Голос дружини навіть затремтів від обурення.
– Не пам’ятаю, – чесно зізнався Дмитро. – Начебто, побажав вдалого дня. Як завжди.
– Ні, не як завжди! — гримнула Зоя громовим голосом, та так, що чоловік зненацька здригнувся. – Не як завжди!
– Ах, так, згадав, – винно закивав чоловік. – Я ж сказав, щоб ти парасольку взяла. А ти ще відмахнулася і сказала, що за прогнозом обіцяють суху погоду. Я просто так ляпнув, Зоя. Я ж не знав, що злива зарядить. Ти промокла, так?
– Ні, – замотала вона головою. – Встигла я добігти до контори. Не в зливі справа.
– А у чому?
– Що ти ще мені побажав? Ну, згадуй.
– Я побажав тобі… – Дмитро задумався. – Ніби нічого такого.
– Як – нічого такого? Ти ж мені ще сказав, і весело сказав, щоб я туфлі нові одягла. Сказав, що у майбутнього начальника відділу взуття має бути бездоганним.
– Так ти ж їх не вдягла, – знизав плечима Дмитро. – Сказала, що купила ці туфлі не для роботи. І до того ж – я пожартував, Зоя. У тебе все взуття класне. Я пожартував.
– Ага, пожартував він… – Зоя стомлено сіла на табурет. – Ось і дожартувався… Накаркав…
– Так? – Дмитро смішно заплескав очима. – Невже, на твої старі туфлі теж хтось звернув увагу? Сказали щось про них, так? І через таку дрібницю ти переживаєш?
– Які туфлі, Діма? – Жінка вже мало не плакала. – Мене перевели на іншу посаду. І, до того ж, на найкошмарнішу.
– Як це – перевели? – Завмер чоловік. – За що? У тебе на роботі все було добре. Ти ж любила свій відділ. І тебе там усі люблять.
– А ось так. Директор викликав до себе і сказав, щоб я сьогодні ж приймала керівництво над відділом. Сказав, вистачить сидіти у старших наукових співробітниках, настав час брати відділ повністю у свої руки.
– А ти?
– А я, Діма, сваритися почала. Говорити почала, що я не хочу, не зможу, не бажаю. Що я не люблю начальників. Я ж їх, правда, не люблю. Ти ж мене знаєш.
– А директор що?
– А директор сказав, що або я приймаю відділ, або він мене в прибиральниці переведе. Ось…
– І тепер ти прибиральниця, так? – Дмитро сумно посміхнувся. – Ну і нехай. Не посаду прикрашає людину, а людина посаду. Все одно я тебе люблю, і завжди любитиму. Подумаєш, прибиральниця.
– Яка прибиральниця, Діма? Треба було мені на прибиральницю погодитись. Тепер я – начальник відділу. Ти не уявляєш, який це для мене кошмар!
– То ти тепер начальник? – Дмитро захихотів. – Ого-го… А чого ти засмучуєшся? Це ж прекрасно.
– Прекрасно? – Знову, майже загарчала, Зоя. – Я ж тепер із роботи вилазити не буду. Наради всякі, відрядження та інше. Я ж сім’ю бачити перестану. Як ви тут без мене будете жити?
– Та переживемо якось, Зоя! – вигукнув Дмитро. – Як раніше жили, так і далі будемо.
– А діти? Вони ж з не витримають без маминих котлет.
– Вони що, у нас, маленькі, чи що? Вони вже – старшокласники! А якщо нити будуть, я їх готувати навчу.
– А ти вмієш, чи що?
– Так ось же, картоплю посмажив.
– Але ж ти й сам, здається, працюєш?
– Зоя, ти тут відмовки не шукай. – Дмитро знову весело засміявся. – І нічого не бійся.
– Я не зрозуміла, – спохмурніла дружина. – Ти що, Діма, радий, моєму призначенню?
– Ще й як радий! Я ж знав, що ти на своїй роботі найкраща! Давай, працюй добре, а потім, дивишся, тебе підвищать і до…
– Стоп! – закричала несамовито дружина. – Мовчи! Не смій більше передбачати мою долю. – Вона раптом молитовно склала долоні на грудях. – Діма, вгамуйся. Дай мені, будь ласка, начальником відділу спокійно попрацювати.
– Добре, добре, – сказав задоволений Дмитро. – Мовчу. Давай вечеряти, кохана. Я тобі передбачаю, все в тебе і з твоєю новою посадою буде чудово. І у нас з тобою – теж, все буде чудово.
– Так? – На обличчі у Зої з’явилася невпевнена посмішка. – Точно?
– Сто відсотків.
На цих словах і Зоя нарешті засміялася.