Микола стояв біля могилки матері. Її щойно поховали. Сліз чоловік не приховував… Односельці вже почали розходитися. А Микола все стояв, доки його не торкнувся за руку дід Петро. – Ходімо, Микольцю, ходімо, – сказав той. – Стій не стій – не повернути вже Ганну. Все-таки віджила вона своє – вісімдесят сім років… Микола, важко пережив відхід матері. У великому будинку, який він сам збудував, залишився Микола один. Зовсім один… Пройшов якийсь час. – Сходжу-но я до діда Петра! – якось вирішив Микола. – Може й скаже щось слушне. І чоловік пішов до сусіда з незвичним запитанням
Микола стояв біля могилки матері. Її щойно поховали. Сліз чоловік не приховував. Вони текли самі собою по щоках…
Односельці вже почали розходитися. А Микола усе стояв, доки його не торкнувся за руку дід Петро.
– Ходімо, Микольцю, ходімо. Стій не стій, не повернути вже Ганну. Все-таки віджила вона своє – вісімдесят сім років. Мені теж через рік буде вісімдесят сім. Не знаю, скільки ще поживу на цій землі.
Микола глянув на діда й слухняно пішов з ним у бік села.
Йшли вони повільно, а дід усе говорив.
– Тобі, Микольцю вже майже сорок років, а ти досі не одружений. Не діло це. От, поховав матір… Тепер шукай господиню в дім. Твої дружки вже давно сім’ї завели, дітей. А ти? Ти скромний, Микольцю, скромний… Треба спритнішим бути…
– Так, діду Петре, так. Я й сам уже задумувався про це, ще як мати була жива. Вона теж мені все казала одружуватися. Буду думати, – погоджувався Микола.
Сорокарічний Микола, важко переніс відхід матері.
Він був молодший і пізній. Двох старших братів не стало в різний час. Один був важко заслаб, а другий їхав машиною і сталася біда на дорозі…
У великому будинку, який він вибудував сам, залишився Микола один. Зовсім один…
До цього він жив цілком благополучно, мати готувала, прала, він по господарству порався.
Мати до останніх днів ходила, а потім просто заснула і більше не прокинулася…
Микола завжди повертався в чистий будинок, де пахло смачно, особливо коли мати готувала пиріжки, чи якусь випічку.
З матір’ю Микола жив дуже дружно. Він же ж у неї залишився один.
Хоч і давно вже говорила вона йому, щоб дружину привів у дім, але він не міг визначитися, яка йому потрібна дружина.
Не можна сказати, що він не мав жінок.
Гуляв, зустрічався, але до одруження справа не доходила, хоча жінки й сподівалися.
Микола подобався їм – поступливий і спокійний. Не гульбанив і навіть поганих звичок не мав. Роботящий і хазяйський мужик.
Багато є самотніх чоловіків. І причини у цьому різні. Хтось із них веде поганий спосіб життя, хтось не хоче працювати і утримувати сім’ю, хтось надто сором’язливий, скромний, хтось лінивий і живе на пенсію батьків.
Микола ж до жодної категорії не належав.
Якось так сталося, що не зустрів він у молодості своє кохання.
Були стосунки, але не серйозні. Так і минув час.
Після тридцяти років з молоденькими дівчатами йому спілкуватися стало важче, а його ровесниці були всі заміжні.
Він навіть і гуляти перестав ходити десь на танці. А що там робити? Там одна молодь.
Так і минали дні, роки, так він і залишався неодруженим.
А тепер йому треба було ухвалювати серйозне рішення. Тепер він повністю зрозумів, що таке самотність.
Не може чоловік жити один без дружини, от і замислився.
Перебрав у думці всіх своїх знайомих жінок, з якими колись зустрічався, навіть у сусідньому селі було кілька таких знайомих.
Але на жодній не зупинився.
Щоправда жила у сусідньому селі Галя… Вона виховувала сина, з чоловіком давно розлучена.
Симпатична жінка.
Була ще самотня Ліда. Місцева, але дуже сварлива. Про це Микола знав і остерігався її. Була жінка дуже вже гостра на язик.
Ліда могла все що хочеш сказати, не дивлячись ні на кого.
– Сходжу но я до діда Петра, він мудрий, давно живе на цьому світі. Сходжу по пораду. Може, щось і скаже слушне, – вирішив Микола.
Дід Петро пив чай, сидячи за столом. Він тримав у руках блюдечко і голосно сьорбав з нього чай.
Бабу Марію свою він поховав ще років десять тому, ось і жив один.
– Здоров, Микольцю, проходь! – першим привітався дід, поки чоловік заходив у двері.
– Привіт, діду, – відповів той.
– Давай до столу, чай будемо пити, він у мене на травах корисний. Візьми там на полиці кухоль. Бо ж відчуваю, що не просто так прийшов ти…
Микола налив собі чаю й сказав:
– Так, діду, вгадав ти, не просто так я прийшов. Хочу послухати твоєї поради, як мені жити далі. Вирішив я одружитися, дружину от тільки не можу вибрати… Є в мене в сусідньому селі жінка з дитиною, наче хазяйновита.
Ну от тільки не знаю, чи підійде вона мені для життя. А ще я заходжу до нашої Лідибухгалтерки, ну ти її знаєш.
Але характер у неї не дуже, сварлива вона, хоч сама й гарна. Ось скажи, кого з них мені за дружину взяти?
– Ну щодо Ліди, хто ж її не знає у нас у селі. Вона вже з усіма встигла пересваритися. Повз нікого не пропустить і не поступиться ніколи в житті. Тобі з нею важко буде. Ти мужик спокійний, терплячий, але терпець теж має свій кінець. Не зможеш з нею жити, та й не дай Бог мати таку дружину, – відповів дід і трохи подумавши, продовжив:
– Ну, а ту жінку з дитиною я не знаю, але скажу тобі так.
Вона вже була заміжня, не вийшло у них, по всьому видно. Вона тебе порівнюватиме з тим чоловіком, ну а свою дитину завжди ставитиме наперед.
Це кожна нормальна мати так робить. Одружуватися тобі треба з жінкою самотньою, без дітей. Заведете своїх. Ось тобі моя відповідь…
Микола задумливо дивився на діда Петра.
– Та-а-к. А на кому ж мені одружуватися? Все одно ж потрібна хазяйка в домі. Будинок у мене хороший, великий, для себе старався, господарство маю. Ну, з тим я й сам розберуся.
Виявляється, не так воно вже й просто одружитися…
– А ти одружися з Марією, будеш щасливий все життя! – раптом сказав дід.
– Як з Марією?! Ні, діду! Ну що ти? Вона стара діва, не дуже гарна, руда-руда і з ластовинням. Може, тому й заміж ніхто не взяв… Сама, звісно, працьовита, добра й весела, – сказав Микола.
– А ти придивись, ну отака, зате вона одна така у нас на все село, звикнеш! Вона як усміхнеться, немов сонечко сяє. Значить її дуже сонечко любить, раз такою вродилася. Зате дружина з неї добра й дбайлива вийде. Одружись, Микольцю, не пошкодуєш. А більше не можу я нікого порадити тобі. Ти по пораду прийшов, ось тобі моя відповідь…
…Весь вечір думав Микола над дідовими словами.
– А що? Стара людина поганого не порадить. Придивлюся-но я до Марії…
Став придивлятися до жінки. Зустрів Микола Марію, йшла вона саме з крамниці із сумкою. Наздогнав її чоловік, взяв торбу з рук.
– Здрастуй, Маріє! – усміхнувшись, привітався Микола.
– Доброго дня, – співучим голосом відповіла вона і теж усміхнулася, а Микола аж злякався від її посмішки.
– І яка все ж гарна посмішка! І справді, наче сонечко сяє, – згадав він слова діда Петра. – І волосся гарне…
Марія здогадалася, що Микола не просто так підійшов до неї.
Вона була молодшою за нього на шість років, заміжня ніколи не була і чоловіків у неї не було. Та й не зустрічалася вона ні з ким.
Сама з великої родини, у сім’ї була старшою. Домашні турботи були на ній, мати з батьком працювали.
Вона доглядала молодших і не було в дівчини часу на гулянки.
Так і залишилася самотньою…
Називали їу селі «старою дівою».
– Слухай, Маріє, а давай погуляємо з тобою ввечері, га? Звісно, ми вже далеко не молоді… Ну а що тут такого?! Хочеться мені з тобою поспілкуватися, дізнатися один одного ближче. Якщо ти не проти, звісно…
– А чого ж я проти? Ні не проти! Згодна я! – весело відповіла жінка.
Гуляли вони за селом, на природі біля річечки. Микола дивувався, коли Марія розповідала цікаві історії.
Виявляється вона за своє життя багато прочитала книжок, а він майже жодної.
Все робота, господарство й вечорами телевізор, чи компʼютер.
Коли він говорив щось веселе, вона сміялася, а сміх її лунав, як дзвіночок… І так було радісно йому на душі…
Вночі не спалося Миколі. Правий виявився дід Петро.
– Гарна дівчина ця Марія. А я раніше й не звертав уваги, не придивлявся. Вона й справді може не красуня, але така сонячна з теплим поглядом.
А посмішка… Тільки за одну посмішку можна все віддати! І чого це я повз ходив, навіть не дивився на неї?
Довго Микола не став ходити колами.
Пройшло три місяці після відходу матері, й Микола запропонував Марії вийти за нього заміж.
У селі плітки так крутилися навколо них.
Всі шепотілися, що Микола погуляє з нею, й кине.
І раптом весілля! Правда, як такого весілля на все село не було, тому що старі радили, що мало часу пройшло після поминок. Не варто заводити веселощі на все село.
Прислухалися Микола із Марією. Посиділи в них вдома родичі й деякі друзі, а хто й сам заходив без запрошення.
Поруч із нареченим сидів дід Петро замість батька.
Закінчилися веселощі, настали будні. Село все ще гуло від розмов, але потім усе затихло. З’явилася нова родина.
Чоловік із дружиною з першого дня порозумілися. Тільки-но Микола подумає, а Марія вже знає, що він скаже.
Він часом аж дивувався своїй дружині.
Господиня з Марії була чудова. Поки з самого ранку Микола порався по господарству, дружина вже готувала йому сніданок.
Увечері після роботи на нього чекала гаряча вечеря.
Марія була дбайливою дружиною, розумницею. Микола бачив тепло й турботу і сам старався й допомагав у всьому.
Жили душа в душу, і вона здавалася Миколі найпрекраснішою на світі.
Вони любили один одного вже зрілим коханням, серйозним, не те, що в молодості.
Марія вже ходила по селу з животом і посміхалася всім своєю гарною посмішкою.
Вже односельці й не казали, що вона якась там негарна.
Потім народився син Андрійко, теж руденький. А Микола все говорив:
– Тепер у мене два сонечка вдома! Два милих і лагідних сонечка.
Одне тільки затьмарило щастя Миколи. Не стало діда Петра…
Ховали його всім селом. Приїжджала, звичайно, і його дочка з чоловіком. Вона з родиною жила далеко. Микола їй подзвонив…
…Життя йшло своєю чергою. Народилася донька в Миколи з Марією.
Донечка була схожа на нього, а він аж трохи засмутився, що вона не руденька – було б три сонечка в домі! А сонця чим більше, тим світліше й тепліше.
Микола нізащо не проміняв би свою Марію на когось, навіть на королеву краси! Так він піджартовуючи говорив усім на селі.
Вдячний був чоловік діду Петру. Хорошу пораду він дав тоді Миколі…