До Ніни Степанівни в село приїхали її дорослі діти, допомогти матері посадити картоплю. За день вони впоралися й діти поїхали додому… Наступного дня сусідка Ніни Степанівни, Валентина, не побачила стареньку на городі і щось занепокоїлася. Вона пішла до неї додому, зайшла на подвірʼя. Баби Ніни ніде не було видно. – Хм, дивно все це, – подумала вона й відкрила двері в хату. – Ніно! Ти вдома?! – гукнула на всю хату Валентина. Але їй ніхто не відповів. Тільки якісь дивні звуки чулися з кімнати… Валентина швидко зайшла у спальню й ахнула від побаченого
Ніна Степанівна все поглядала у віконце своєї сільської хатини. Скоро мали приїхати її діти!
Діти – це син Сергій із невісткою і маленьким синочком Андрійком, а ще дочка Люба з чоловіком і двома доньками-погодками.
– Ну, нарешті! – зраділа мати, виходячи на ґанок, як тільки побачила дві машини, які підʼїжджали до брами, – А то я вже хвилюватися почала…
– Все б тобі хвилюватися. Аби привід був, – пробурчав Сергій, обіймаючи матір.
– Та куди ж ми дінемося? – підтвердила Люба. – До тебе спробуй не приїдь, так всіх на вуха поставиш. Командир ти наш.
– Так погода дивись яка чудова, саме пора картоплю садити! Сусідка Валя вже позавчора посадила, – виправдовувалася мати.
– Ну і що? Встигнемо й ми. Вам би хоч і на початку березня посадити, і куди всі поспішаєте?! – знову сказав Сергій.
Компанія посиділа недовго, попили чаю, і всі пішли на город, де ще вчора тракторист прокультивував зоране з осені поле в кілька сотих для Степанівни.
– Мамо, здається, ми ще в тому році домовлялися, що менше садити будемо, – здивувалася Люба. – А ти знову ті ж самі соті вирішила обробляти.
– І куди вам стільки картоплі? – вставила й своє слово невістка.
– Не мені, а НАМ! Хіба мені стільки одній з’їсти? – виправила невістку Ніна Степанівна. – Все для вас, ось самі й садіть, і підгортайте й копайте…
– Та й нам стільки не треба, мамо, – сказав син. – Ми в магазині купимо, хіба ми її стільки їмо?
– Зайва на посадку піде і продати можна взимку. Гроші завжди стануть у пригоді, – доводила мати свою правоту.
– Ми гроші своїм способом заробляємо, мамо. Не продажем картоплі… – пробувала пояснити матері свою думку Люба.
Але Ніна Степанівна вже починала сердитись:
– І що тепер?! Не будемо розоране поле садити? Ось щороку ви починаєте й ту саму суперечку влаштовуєте, а все одно саджаємо і врожай збираємо! Так не тріпайте нерви, годі вже.
Усі почали саджати картоплю, а діти бігали поруч по молодій траві і гралися.
За день впоралися з посадкою.
Баба Ніна в кожну лунку кидала перегній, трохи попелу, шкаралупу з яєць ну й апельсинові сушені кірочки, які вона все сушили взимку.
– Кірочки ці колорадського жука відганяють. Так кажуть, – розповідала бабуся онукам.
І на весь город робили так, того й не швидко йшла робота, але Ніна Степанівна залишилася задоволеною.
– Ну ось. Тепер до підгортання! Якщо трава не виросте велика. А то ще доведеться й прополоти…
…Після вечері діти з онуками поїхали додому, а Ніна Степанівна зайшла до сусідки.
– Ну, ось і ми впоралися всі гуртом, – сказала вона.
– Не шкодуєш ти дітей своїх, – відповіла Валя. – Минулої осені як слаба в тебе спина була й руки? Забула? Божилася, що припиниш із цією картоплею. А зараз знову, як в останній раз!
Баба Ніна мовчала. Валя мала рацію. Але за зиму бабуся відпочила, і звичка взяла своє…
– Ну, не знаю… Подивлюся вже цього року, як здоров’я буде. І діти незадоволені. Так і кажуть, що не потрібна їм моя картопля. А я ж не про себе дбаю, а й про них теж… – з сумом відповіла баба Ніна.
– Та не про них ти більше переживаєш, Ніно… А про прожите життя наше, про полечко наше, яке окрім нас з тобою більше вже нікому не треба буде… – серйозно відповіла Валентина і сіла поряд за стіл.
Вони мовчали. Задумалися. Багато землі зараз пустувало. І навіть картоплю і яйця люди в селі часто купували в магазині…
…Наступного дня Валентина не побачила бабу Ніну на городі й занепокоїлася.
Вона пішла до неї, зайшла на подвірʼя. Старенької ніде не було видно.
– Дивно, – подумала вона й відкрила двері в хату, які були не зачинені.
– Ніно! Ти вдома?! – гукнула на всю хату сусідка.
Але їй ніхто не відповів. Тільки якісь дивні звуки чулися з кімнати…
Валентина зайшла у спальню й ахнула від побаченого.
Ніна лежала на ліжку і щось бурмотіла незрозуміле.
Швидка забрала Ніну Степанівну в лікарню, де її вже зустрічали діти.
Лікарі сказали невтішне. Дуже високий тиск, серце. Почалося лікування.
І Люба, і Сергій робили все, щоб мама одужала, після курсу лікування дочка взяла матір до себе в міську квартиру і там виходжувала і стежила за її станом.
– Ох, що тепер буде? – плакала баба Ніна. – Невже я стану для вас тягарем?
– Не хвилюйся ще, у тебе ще легко все проходить. Ти ходиш, говориш і треба тільки руку розробляти і ходу впевненішою зробити, – заспокоювала маму Люба.
– Як там у мене вдома? – раз у раз питала Ніна Степанівна. – Мабуть весь город заріс, уся наша праця прахом пішла…
– І про що ти хвилюєшся? – дивувалася Люба. – Тобі зараз про себе треба думати, тебе могло б і не стати. А ти про город. От диво так диво!
…Минув місяць. Діти везли матір додому, в село, після довгої відсутності. Ніна Степанівна хвилювалася – як усе там, як справи?
На порозі зустріла її сусідка Валя.
– Приймай хазяйство. Все в повному порядку, Ніночко! Як я рада, що ти жива і тепер здорова!
Баба Ніна пройшлася по хаті. Все було чисто й гарно, ніби вона й не їхала нікуди. Навіть свіжий супчик остигав на плиті, і в холодильнику лежали свіжі продукти.
Вони всією компанією вийшли на город.
Ніна Степанівна так і стала від побаченого. Вона все охала й ахала, ходячи по городу.
Грядки прополоти, все полите, а картопляне поле зеленіло рівними пухнастими рядами.
– Господи, хто ж так картоплю впорядкував? Валечко, повік тобі дякувати буду! – мало не плакала баба Ніна.
– Е-е-е, ні, моя люба, це зовсім не мої заслуги. Це діти твої… Золоті вони в тебе, і люблять наше село, – теж розплакалася Валентина.
Сергій і Люба обійняли матір.
– Не хворій більше, і бережи себе. Ти нам ще дуже потрібна, командир наш…
Коли Люба доглядала маму, у селі з сім’єю жив Сергій. Він із дружиною і дивився за хатою і городом.
Це потім розповіла Валентина бабі Ніні.
З того часу діти не давали матері і близько підходити до картоплі і грядок.
На наступний рік вони трохи зменшили площу посадок за згодою матері і почали їздити до неї кожні вихідні по черзі.
І всім вистачало і в селі погостювати, і у відпустку з’їздити.
А картоплю вони й досі садять трохи. Для радості мами, та й щоб її улюблене поле не зовсім вже заростало…