До Поліни з Романом приїхали погостювати родичі. Вони трохи побули і вирушили додому. Роман поїхав на вокзал проводжати гостей. Поліна швидко зібралася й вийшла з дому. Спочатку була перукарня. Стрижка, фарбування, маска для волосся і нарешті укладання зробили з Поліни ту миловидну жінку, яка притягує погляди! Навіть без косметики її обличчя помолодшало через теплий колір волосся та сучасну стрижку. Поліна знала, що Роман уже повернувся, обід не готовий, вдома не прибрано. Але вона не надто переживала. Мабуть, вперше у житті… Жінка зайшла у квартиру, принюхалася і застигла від здивування
Поліні виповнилося двадцять два роки. Усі пророкували їй щасливе майбутнє, а бабуся казала, що вона народилася під щасливою зіркою! Ну ще б пак, красуня така. І така серйозна, розумна, вихована.
Краса передалася їй саме від бабусі, а якщо ще точніше, то через бабусю. Вона колись працювала покоївкою в будинку якогось багатія. Прибирала, прала, готувала.
– Я ж була гарна, сил було багато, охайна була. Господиня мене дуже вітала, а господаря я бачила мельком. Він усе у справах, у роботі. А якось до них поважний гість приїхав.
І ось тут бабуся переходила на шепіт, згадуючи свою любовну історію. Гість цей був далеким родичем багатія. Теж не бідний.
– Гарний був чоловік, видний. Моє кохання на все життя, внучечко. Але доля розпорядилася інакше. Не стало його, а я зрозуміла, що чекаю дитинку…
Ну а далі Поліна знала, що бабуся покинула той гостинний будинок, поїхала до своїх батьків, де народила її маму.
Але мама була дуже слабою з дитинства. Ледве видужала. І зовнішность була звичайнісінька. Усі гени бабусі й невідомого діда-красеня дісталися їй, Поліні.
Бабуся навчала її життю, наполягаючи на тому, що кохання має бути обов’язково, без нього ніяк. І заміж потрібно вийти тільки з великого кохання. Сама вона так на самоті і прожила, точніше, без чоловіка.
Зберігала вірність тому, на кого любила.
Так її й не стало з напівусмішкою на обличчі. Вродлива, наче молодості їй додав її відхід…
Поліна плакала, проводжаючи бабусю в останню путь і обіцяла виконати все, що вона казала їй.
І ось, справдилося! Інститут позаду, диплом маркетолога в кишені, і на роботу її прийняли прямо відразу в красивий торговий центр у рекламний відділ. Ось тут вона й зустріла того, про кого казала їй бабуся. Покохала одразу!
Роман Олександрович у свої тридцять обіймав уже досить високу посаду заступника директора великої мережі магазинів, був на хорошому рахунку у начальства мав свою квартиру, машину і мав до Полини таке пристрасне кохання, на яке просто неможливо було не відповісти взаємністю.
Жінки не зводили з нього очей, кожна мріяла б опинитися в обіймах цього здорованя, з якого тільки картини писати.
Але він мав серйозний чоловічий характер. І якщо вже полюбив, то все. І заміж відразу взяв, а Поліна і не відмовлялася.
Потекло у них щасливе сімейне життя. Роман робив кар’єру і мріяв про власний бізнес, оптову торгівлю та мережу своїх магазинів. Поліна про такі речі не замислювалася. Її цілком влаштовувала її посада маркетолога і більшого вона прагнула.
Народився синок прямо на початку нового тисячоліття, назвали Славком. Поліна і за сином встигала доглядати, і за чоловіком, і в хаті вести господарство. І побут її не втомлював, і чоловік улюблений із сином тільки в радість.
А от у Романа не все було гладко. Магазини свої він відкривав, а ось справи в них ішли не дуже, точніше, не так, як він очікував.
Товар був дорогий, постачальники солідні, закордонні. А люд не дуже багатий, тому й реалізація товару йшла не дуже жваво. Доводилося знижувати ціни, часом і мати збитки.
Викручувався лише на оптовій торгівлі, тож частину магазинів довелося закрити. Найчастіше Роман приходив додому стомлений, похмурий. Вечорами був небалакучий, проводячи їх біля телевізора. Поліна не чіплялася до чоловіка з розпитуваннями, поралася по дому і займалася сином.
Але й син виріс, вступив на навчання. А закінчивши його, поїхав за кордон. Провівши сина, Поліна заплакала, сіла біля дзеркала і подивилася на себе.
Боже мій! Обличчя змарніло, на скронях сивина почала проступати. І де її краса? Де її щаслива зірка?
Хоча ні, на зірку не треба грішити. Вона одружена, чоловіка любить. Він її теж. Ну, по-своєму, звісно. Той трепет пройшов давно, але не свариться, багато не вимагає. Чисто, ситно й добре.
Амбіцій зменшилося. Тепер займається лише оптовою торгівлею. Ніяких магазинів і проблем. Мільйонером не став, але й не прогорів. А вона всі ці роки на тому ж місці, на тій же посаді із середньою зарплатою…
Все непогано, якби не туга за сином. Якось увечері чоловік сказав їй:
– Племінник мій, Віталік, пам’ятаєш його? У гості хоче з дружиною приїхати на тиждень. Думає до мого бізнесу підключитись. Побалакати треба. Не заперечуєш?
– Та ні. Нехай приїжджають, навпаки, буду рада.
Племінник був красенем, і дружина його, Влада, худенька, бліда, але симпатична, усміхнена. Розмістили їх у спальні Славка.
Вечеря на столі, смаколики. Поліна постаралася. Взяла відгул і зустріла гостей як годиться.
Одного вечора, вже перед від’їздом, Віталік із Владою запросили їх до ресторану. В подяку за гостинність.
– Одягаємось ошатно! – заявила Влада і дістала з валізи шикарне плаття. Воно струмувала по її тоненькій фігурці, надаючи їй витонченості. Волосся вона прибрала вгору, трохи підфарбувалася і стала схожа на якусь артистку.
Поліна відкрила шафу і ахнула. Чотири шикарні костюми чоловіка поважно висіли на вішалках. З десяток сорочок усіх видів, краватки одна одної краща. А її речі були жалюгідним видовищем.
Два офісні костюми, старий і новіший. Сукня з сірого кашеміру років п’ять тому, яка вийшла з моди, штани, спідниці і блузки теж ті ще, без сліз не поглянеш.
– Ти готова? – почула вона голос чоловіка і знітилася.
Він стояв перед нею у всій своїй красі, елегантний, привабливий, діловитий.
– Ти знаєш, Романе, я не піду, мабуть, – сказала Поліна, – Щось голова турбує.
Але тут увійшла Влада і простягла їй якісь пігулки.
– Дуже хороші. Спробуйте, за п’ятнадцять хвилин як рукою зніме.
– Та ні, дякую тобі. Зачекайте на мене, я скоро.
Офісний костюм, той, що новіший, до нього блузка з жабо і брошкою зробили свою справу. Волосся Поліна просто зібрала в пучок, пофарбувала губи малиновим перламутром і вийшла нарешті, одягнувши єдині човники, які, на щастя, ніколи не виходять із моди.
Роман подивився на неї трохи здивовано, а Влада підійшла і сказала:
– Поліна Андріївно, ви така гарна!
Цих слів вона не чула вже давно.
У ресторані Віталік випереджав кожне бажання Влади, підсунув стілець, коли вона сідала, питав, що вона хоче на вечерю і купив їй троянду, коли до їхнього столика підійшла ошатна панночка з кошиком.
Помітивши невелике здивування свого дядька, який з незадоволеним виглядом поліз у кишеню по гаманець, він одразу купив другу – для Поліни.
І все було чудово. Особливо спостерігати за цією парою. Три роки разом, а все як молодята.
– Мені Віталік завжди троянди дарує це мої улюблені квіти, – сказала Влада і поцілувала чоловіка, злегка торкнувшись його щоки.
– Романе, а ти знаєш, які мої улюблені квіти? – сумно спитала Поліна у чоловіка, коли вони лягали спати.
Роман одразу зрозумів, про що вона, і сказав невдоволено:
– Послухай, вони – молодята, розумієш? Їм за віком належить квіточки дарувати і цілуночки робити.
– А я жінка. І мені належить відчувати себе жінкою поруч із коханим чоловіком, – сказала Поліна задумливо, але чоловік лише зітхнув, але все ж таки обійняв її зі словами:
– Давай спати, жінко. Мені завтра рано вставати, їх на вокзал везти.
Зранку вона стояла перед дзеркалом і дивилася на себе.
– Боже мій, мені ще й п’ятдесяти нема, а я вже тітка тіткою. Зморшки, сивина на скронях, дім-робота, дім-робота. Жодного поступу, жодного прогресу. Невже моя щаслива зірка забула про мене?
Була субота, чоловік поїхав проводжати гостей. Поліна швидко зібралася й вийшла з дому. Спочатку перукарня. Їй пощастило, молоденька дівчина, чимось схожа на Владу, посадила її в крісло і почала чаклувати над її трохи запущеним волоссям.
Стрижка, фарбування, маска для волосся і нарешті укладання перетворили Поліну на ту миловидну жінку, яка притягує погляд. Навіть без косметики її обличчя помолодшало через теплий з гарним відливом колір волосся та сучасну стрижку.
Потім був бутик, у якому працювала її давня знайома.
– Хочу гарну бузкову сукню? – усміхнулася вона, згадавши Владу.
Сукня була не бузкова, а срібляста. Але для її фігури й образу важко було б підібрати щось краще за цю красу! Як одягла її Поліна, так і знімати не хотіла!
Але все ж таки сукню, акуратно згорнувши, поклали в пакет, і вона поспішила додому. Поліна знала, що Роман уже повернувся, обід не готовий, вдома не прибрано. Але вона не надто переживала. Мабуть, вперше у житті.
Вона увійшла до квартири, принюхалася і застигла від здивування.
Поліна відчула запах смаженого. Чоловік сидів на кухні за столом і їв яєчню з шинкою власного приготування. Але і виделка, і ніж були відкладені убік, коли він побачив її.
– Оце я розумію! – вигукнув він. – Зачіска вищий клас! Їсти хочеш?
Роман підвівся і підійшов до дружини, взявши її за плечі і ніжно дивлячись у вічі. Вона відмовилася від їжі, зніяковівши від такого жесту чоловіка. Дожилася! Звичайний дотик, як і вчорашні обійми вночі, вже бентежать її.
Роман, так і тримаючи її за плечі, привів у вітальню. Залита сонцем кімната й запах троянд! На столі стояла ваза з її улюбленими білими трояндами! Він знав, він пам’ятав, які її улюблені квіти!
Поліна повернулася до чоловіка й сказала:
– Дякую, Ромчику! Ти просто диво.
– Завтра йдемо в театр. Я купив квитки.
– А я сукню, – сказала вона, і вони міцно обійнялися.
Чоловік і жінка. Чоловік і дружина. Кохання і щастя. Вони завжди повинні бути поряд, не губитися у повсякденній рутині.
І нехай кожна любляча жінка почувається коханою і тією, яка народилася під щасливою зіркою!