Віра Петрівна зварила невелику каструльку запашного борщику. Вона взяла сметанки, поставила тарілку на стіл, дістала куплені в магазині пампушки з часничком. Жінка вже збиралася сідати вечеряти, коли почула, що хтось відчиняє двері її квартири своїм ключем! – Синочок мій, Іванко, приїхав, чи що? – здивовано подумала вона. – Знайшов для мене час, щастя яке! Віра Петрівна пішла в коридор зустрічати сина. Вона відкрила двері й застигла на порозі від несподіванки. Іван був не сам. – Хто це?! – ахнула господиня. Вона дивилася то на Івана, то на його супутницю й не розуміла, що відбувається
Віра Петрівна зварила невелику каструльку запашного борщику.
Вона взяла сметанки, поставила тарілку на стіл, дістала куплені в магазині пампушки з часничком.
Жінка вже збиралася сідати вечеряти, коли почула, що хтось відчиняє двері її квартири своїм ключем!
– Синочок мій, Іванко, приїхав, чи що? – здивовано подумала вона. – Знайшов для мене час, щастя яке!
Віра Петрівна і пішла в коридор зустрічати сина.
Вона відкрила і застигла на порозі від несподіванки.
Іван був не сам.
– Синку, хто це?! – ахнула господиня.
Вона дивилася то на Івана, то на його супутницю й не розуміла, що відбувається.
– Мамо, знайомся, це Карина, вона буде тепер з тобою жити! – не переступаючи порога, сказав син.
– Синку, а чому ця дівчина буде зі мною жити? Я не розумію!
– Тому, мамо, що в тебе порожні дві кімнати, а гроші ніколи не бувають зайвими!
– Синку, та я, начебто грошей дуже не потребую, у мене пенсія і так заощадження… – почала було заперечувати Віра Петрівна.
– Мамо, та я і не збирався ці гроші тобі віддавати! Ти все неправильно зрозуміла! Я вже знайшов для них застосування. Твій онук збирається на новорічні канікули на гірськолижний курорт разом із друзями, ось на його відпочинок я ці грошенята й витрачу! Скажу тобі чесно, їх, звісно, не вистачить і доведеться додавати, але хоч щось! Ти ж хочеш, щоб Олег з користю й весело провів час, а не сидів у квартирі?
– Хочу, звісно, синку, і навіть готова трохи додати, у мене ж кажу заощадження деякі є…
– От і чудово, мамо! Ну, я пішов, а ви тут знайомтеся, бо я взяв передоплату за три місяці і повертати гроші не збираюся!
– Іванку, а давай я тебе борщиком пригощу? Синку, я ж скучила! – почала вмовляти його Віра Петрівна.
– Мамо, ти мене побачила? Живий, здоровий, і навіть досить вгодований. Так що переживати тобі нема про що! А розсиджуватися з тобою в мене часу немає, вибач. Пригости свою квартирантку, а на мене чекають справи!
– Розумію, синку, все розумію. Удачі в справах! А коли ти знову зазирнеш до мене?
– Не знаю, мамо! Можливо, на новий рік, та й то не впевнений. Сама розумієш, річні звіти на носі, корпоративи почнуться, та й сина на відпочинок провести треба…
– Синку, тоді Олегу скажи, щоб до мене заїхав! Адже я вже пів року його не бачила!
– Мамо, він молодий ще чоловік, йому не до тебе! Радуйся, що на твій день народження він знайшов час, щоб до тебе зайти й привітати…
– Я радію, синку, але тільки сумно мені дуже…
– Все, мамо, тепер тобі сумувати буде ніколи. Я знайшов тобі чудову компанію. Карина, між іншим, студентка медичного університету, дуже розумна дівчина, тож тобі буде з ким поговорити. Тільки ти вже дуже їй не дошкуляй, бо я тебе знаю.
– Не буду я дівчині надокучати, синку.
– От і добре, мамо. Я побіг, а ти покажи Карині її кімнату.
Й Іван пішов до ліфта, залишивши Віру Петрівну наодинці з її квартиранткою.
– Віра Петрівна? Я не помиляюсь? – несміливо поцікавилася у власниці квартири дівчина.
– Не помиляєшся. Тільки ось що мені з тобою робити я не знаю, якось не розраховувала я на те, що буду у власній квартирі жити не одна.
– Ой, якщо ви не хочете, то я інше житло собі пошукаю, але не зараз! Самі розумієте, я за три місяці вашому синові гроші заплатила, і він запевнив мене, що проблем не буде…
– У нього, звісно, проблем не буде. Гаразд, що в дверях стояти? Ти проходь, я тобі кімнату покажу, і борщ їсти будемо…
Карина вкрай здивована тим, що Іван Миколайович не вважав за потрібне попередити свою матір про те, що з нею житиме квартирантка, нерішуче зайшла у квартиру.
– Не хвилюйся, дитинко, ти ж не винна в тому, що мій син сам прийняв таке рішення, і зі мною не порадився. І не переживай, я сваритися не буду, якщо ти, звісно, не почнеш тут себе неправильно поводити. Хоча не схожа ти на дівчину, яка може створити мені багато проблем.
– Я не буду вам надокучати, чесне слово.
– Сподіваюся, сподіваюся… Гаразд, ти мий руки, переодягайся і йди їсти борщ, а потім я тобі наш сімейний альбом покажу… Ох, яким мій Іванко ріс така чудова дитина… А внучик мій Олег, якого ми разом з покійним чоловіком виховували до десяти років, поки його батьки по відрядженнях каталися, і зовсім красень.
Так відбулося знайомство Віри Петрівни з її квартиранткою Кариною, яка розповіла про себе, що вона виросла у невеликому містечку, і завжди мріяла стати лікаркою, і ось її мрія збулася… Тільки у гуртожитку їй жити не сподобалось, і батьки вислали їй грошей на те, щоб вона змогла винайняти собі кімнату.
…Минув тиждень, Карина обжилася у квартирі Віри Петрівни і одного разу поцікавилася у господині, чому та не виходить з дому.
– Розумієш, дитинко, я одна гуляти не можу… Я ж нещодавно заслбла була – серце. А раптом мені на вулиці недобре стане? І я там лежатиму…
– Але, Віро Петрівно, Вам тоді обов’язково гуляти треба. Попросіть сина, щоб він вас супроводжував…
– Просила, дитинко, ніколи йому. І внук мій дуже зайнятий! Ось тому й сиджу я в чотирьох стінах, і якщо чесно, то навіть рада, що ти в мене з’явилася…
– Віро Петрівно, збирайтеся, ми з вами гуляти йдемо, – рішуче заявила їй Карина.
– Незручно якось, дитинко…
– Зручно, Віро Петрівно, мені теж дуже корисно вечорами після навчання гуляти!
– Ну, якщо тільки так, дитино…
З того часу щовечора Карина почала виводити на прогулянку свою господиню, яка розказувала їй історії про те, як вона чудово жила зі своїм покійним чоловіком, і як вони виховували спочатку сина в коханні й любові, а потім і онука.
– А зараз вони обидва так зайняті, так зайняті, Кариночка. І я рада за них, адже вони чудово заробляють, і нічого не потребують.
Ми ж їм обом хорошу освіту дали. Розумієш, Іван наш свою фірму має, а Олег у нього заступником працює…
Свого часу, щоб бізнес Іван цей відкрити зміг, ми дачу продали, і кредити ще взяли, але все окупилося, і з того часу синок наш багато чого досяг.
Щоправда, до нас рідко приїжджати став. Але раніше ми вдвох були з чоловіком, а, як його не стало, так я тужити почала…
– Розумію…
– І я розумію, Кариночко. Але ось скоро новий рік, і синок мій разом з онуком до мене обов’язково заїдуть.
І справді Іван Миколайович заїхав до матері, щоб її привітати, правда заходити в квартиру не став, бо поспішав на корпоратив, а Олег, як виявилося, вже поїхав на курорт, тож його чекати не варто.
Наступного разу Іван Миколайович відвідав матір 8 березня… Ще один його візит збігся з днем народження Віри Петрівни.
І щоразу в квартиру матері він проходити відмовлявся через зайнятість.
Карина весь цей час безкорисливо дбала про Віру Петрівну, і, здається, навіть якось привʼязалася до неї, а господиня квартири відповідала їй тим самим… Тож з’їжджати ні через три місяці, ні через пів року, ні через рік дівчині не довелося. ..
Минуло три роки…
– Кариночко, щось я погано почуваюся… Подзвони Іванку, нехай приїде, – попросила свою квартирантку Віра Петрівна.
– Звісно, звісно, Віро Петрівно, тільки давайте я спочатку швидку викличу!
Так Карина і вчинила…
– Іван Миколайович, ваша мама погано почувається, і просила вас приїхати, – сказала Карина синові своєї господині.
– Карино, здається, що це ви – майбутня лікарка, і вам видніше, що в таких випадках робити треба. А я чим допомогти можу?
– Але ви син… А мені здається, що у вашої матері знову серце, їй приємно буде дізнатися, що ви про неї турбуєтеся…
– Я турбуюсь! Якщо будуть потрібні якісь ліки, ви купите, чеки збережете, я потім я ці гроші вирахую в рахунок квартплати! Передавайте матері привіт, нехай одужує… Хоча в її віці було б краще, щоб усе відбулося відразу, мороки менше… Ось у батька серце було, а через три години уже і все.
Дуже зручно, і нікого не турбував… А мама зі своїми проблемами вже вдруге до лікарні потрапляє. Не йметься їй!
Іван Миколайович кинув слухавку, а Карина пішла зустрічати швидку. У Віри Петрівни справді знову було з серцем, і в лікарні літня жінка провела місяць. За цей час до неї один разу прийшов син, і онук забіг двічі. З лікарні Віру Петрівну забирала Карина…
– Дитинко, як же ж мені з тобою пощастило… Що б я робила, якби не ти… Іванко мій дуже зайнятий, та й Олег теж…
– Ну, бізнес, Віро Петрівно, справа така. Але ми з вами засмучуватися не будемо, тим більше, що вам не можна. Я курячий бульйончик приготувала, зараз вас погодують і підемо в парк голубів годувати.
– Дякую тобі, Карино. Велике спасибі.
…Минув місяць, відвідати матір Іван Миколайович не приїхав, і та вирішила йому сама зателефонувати…
– Синочку, я так сумую… Не міг би ти…
– Приїхати до тебе? Ні, мамо, не міг би! Справ повно… І Олега теж не чекай… До речі, скажи своїй квартирантці, щоб вона знову починала платити мені за кімнату. Згідно з чеками, гроші, які вона витратила на ліки для тебе, поки ти в лікарні лежала, вже всі окупилися.
– Синку, ти хочеш сказати, що за ліки платила Карина?
– А хто ж іще, мамо? Але ж я з неї гроші за квартиру не брав! Ти не чуєш, чи що?
– Чую, синку, чую, тільки не зрозумію за що ти зі мною так…
– Як мамо?! Ти ось сама подумай, скільки можна вже мені нагадувати про те, що ви мене з батьком виховали?
– Синку, та я й не нагадую тобі про це…
– Але дзвониш постійно, мамо, заважаєш мені працювати. До речі, за те, що ви Олега виховували я теж тобі вдячний, ти не думай, але мені здається, що це недобре постійно і йому про це нагадувати. Припиняй дзвонити онукові, мамо, у нього справ багато, не до тебе…
– Я все зрозуміла, синку, більше вас турбувати не буду.
– От і добре, мамо. До побачення!
Минуло ще три роки, Карина через місяць мала отримати диплом, дівчина зібралася їхати на свою малу батьківщину, і сказала про це Вірі Петрівні.
– Але, Кариночко, а як же ж я? – поцікавилася в неї літня жінка.
– Віро Петрівно, напевно, ваш син для вас нову квартирантку знайде…
– А я не хочу нову квартирантку, дитинко, мені з тобою жити подобається…
– Але, Віро Петрівно…
– Дітинко, якщо зі мною щось трапиться, мої заощадження в скриньці лежать, ходімо покажу…
– Не варто, Віро Петрівно, мені через місяць їхати вже, а ви, я сподіваюся, житимете ще довго, – почала протестувати Карина, але Віра Петрівна все ж таки показала їй, де потрібно буде взяти гроші, щоб гідно її поховати…
І як у воду дивилася…
Увечері, як завжди, літня жінка лягла спати, а вранці вже не прокинулася…
Заплакана Карина подзвонила Івану Миколайовичу…
– Не стало? Що ж зробиш? Вік уже в матері поважний був… Ви там якось сама займіться поминками, а я на цвинтарі заїду. Де її поховати я вам напишу… – заявив Карині Іван Миколайович.
– Ви тільки на цвинтар приїдете? Але хіба ж так можна?
– Так треба! Я зайнятий…
Іван Миколайович дотримався своєї обіцянки і приїхав попрощатися з матір’ю тільки на цвинтарі, на поминки він не залишився…
Карина, поховавши свою орендодавицю, довго сумувала…
Проте, отримавши диплом, вона як і планувала поїхала на свою малу батьківщину… Минуло п’ять місяців…
– Нахабна яка! – галасував у слухавку Іван Миколайович, який зателефонував Карині. – Як ти так спритно матір мою обкрутила? Ти думаєш, що ця квартира мені самому не потрібна, чи що? Та я в суд піду… Скажу, що мати була не в собі, а ще додам, що ти її заощадження взяла…
– Ви про що, Іване Миколайовичу? Я вас не розумію…
– Не прикидайся… Мати залишила тобі свою квартиру і гроші на рахунку… Спритно ти все це придумала… Але я так просто не здамся…
Іван Миколайович дотримався свого слова, звернувся у суд, але той став на бік Карини, бо заповіт був складений нотаріусом, та ще й у присутності лікаря.
Карина, щоправда, хотіла сама особисто від спадщини відмовитися, але нотаріус передав дівчині листа заповідачки, в якому та дякувала їй за те, що вона допомогла їй в останні роки її життя, і запевняла її в тому, що ні син, ні онук дуже не збідніють від того, що їм не дісталася її квартира, тому що фінансово вони добре забезпечені…
Карина повернулася у квартиру, в якій прожила з Вірою Петрівною шість довгих років…
– За могилкою мами не забувай доглядати, спадкоємиця! Я цього не робитиму, не зобов’язаний! – заявив дівчині Іван Миколайович.
– Добре, як скажете! – тільки й сказала та і пішла додому…