В Олега і його сестри Світлани рано не стало батьків, а потім і бабусі. Усиновив їх друг батька Валерій… Олег і Світлана виросли, вивчилися й переїхали в місто. Олег працював лікарем. Світлана – вихователькою… І тут в лікарню Олега прийшла пацієнтка, якій він зробив процедури. Її щасливий чоловік довго дякував Олегу, а потім запитав: – Вибачте, я навіть не знаю, як вас звуть… – Ми з вами однофамільці, мене звуть Романюк Олег Миколайович… – сказав Олег. І тут чоловік пацієнтки дещо зрозумів! Він глянув на Олега ще раз і не повірив своїм очам
– Синку, ти ще такий молодий і недосвідчений… Ну, навіщо тобі якась Оленка? Знаєш, скільки в тебе таких Оленок ще буде?
– Мамо, мені не потрібні інші Оленки, у мене вже є одна.
– Ну, хочеш, ми тобі машину купимо, га? Хочеш за кордон відправимо вчитися? Проси, що хочеш, тільки зав’язуй ти з цією дівкою без посагу.
– Мамо, тату, ви й досі вважаєте, що щастя в грошах? А як же мої почуття, а як же кохання? Адже ви, напевно, з кохання одружилися, чи я не правий?
– Синку, ти маму зі своєю з безрідною не порівнюй. Твій дід свого часу працював суддею, а мій батько…
– Ну, тоді зрозуміло, чому ти з нею одружився, батьку…
– Що ти маєш на увазі?! Як ти посмів?!
– Ви мої батьки, і я вам вдячний за все те, що ви для мене зробили, але вирішувати з ким жити і з ким одружуватися залиште мені самому.
– Чудово! Якщо так, то маєш вибрати, або ми, або твоя Олена, але врахуй, вибереш її, втратиш нас назавжди!
Микола нічого не відповів. Суперечка була безглуздою, як він міг вибрати, кого він любить сильніше?
Батьки це батьки, їх він дуже любить і готовий заради них на все, але й Олену він дуже любив і тому не збирається від неї відмовлятися.
Однак батьки Миколи не хотіли залишати цю справу, невідомо, що у цієї дівки в голові.
Раптом вона обманом змусить Миколи з нею одружитися, тоді що?
Ні, вони мають втрутитися, і нехай їхній син буде проти, вони все одно виведуть цю вертихвостку на чисту воду.
– Слухай, Ларисо, а що якщо ми цій Оленці грошей запропонуємо? Вона ж, напевно, з нашим сином через гроші.
– Грошей? А що це хороша ідея… У мене ще й прикраси є, і пам’ятаєш, що ми відкладали на покупку машини? Нехай забирає все і йде на всі чотири сторони, а ми нашому Миколці наречену з нашого кола знайдемо.
– Так, тільки не забудь у неї розписку взяти, а то мало що.
– І то правда, а то вона гроші забере, а потім ще й Миколку візьме!
Лариса Вікторівна вже більш як пів години стояла біля гуртожитку, де жила дівчина.
Батько Миколи сидів неподалік у машині, й чекав, коли дружина залагодить проблему з Оленою.
Вони її ще жодного разу не бачили, а вже дуже незлюбили.
Ось і зʼявилися дівчата.
Цікаво, яка з них Олена і чи є взагалі вона серед них?
– Дівчата, вибачте, мені потрібна Олена? – сказала Лариса.
– Здрастуйте, я Олена! – здивувалася дівчина. – Щось трапилося?
– Трапилося, поговорити треба. Справа в тому… Коротше, я мама Миколи – Лариса Вікторівна. Ми тут із чоловіком порадилися і вирішили… Тут уся сума, ви ж заради грошей із нашим сином! От візьміть, тільки дайте нам спокій!
– Ларисо Вікторівно, як ви могли таке подумати?! Я люблю Миколу, і мені не потрібні ваші гроші!
– Подумай добре, тут дуже багато, ти можеш машину купити, а можеш в інше місто переїхати й жити там.
– Ларисо Вікторівно, давайте припинимо нашу безглузду розмову. Я дуже втомилася, та й Микола незабаром має прийти…
Дівчина зникла за дверима гуртожитку, а Лариса Вікторівна обурена пішла до машини чоловіка.
– Ну як все пройшло?
– Ніяк! Вона, бачте, любить нашого сина, і їй, як виявилося, не потрібні гроші.
– Бреше, вона все, гроші всім потрібні!
…Микола прийшов пізно увечері. Він мовчки пройшов у свою кімнату, зібрав у спортивну сумку свої речі і збирався вже йти, як батько гукнув його.
– І куди ти зібрався, синку?
– Я йду, по решту речей зайду пізніше!
– По решту речей?! А нічого, що ми їх купили на наші гроші?!
– Та коли ви вже натішитися своїми грошима?! Спочатку Олені їх пропонували, тепер мене дорікаєте?!
Ви взагалі для чого живете? Заради грошей? У вас що так багато дітей?
У вас один єдиний син, але ви і йому так і хочете життя зіпсувати!
– Ось саме так, у нас один єдиний син, і ми хочемо, щоб у нього було все добре, а ти зв’язався з якоюсь пройдисвіткою!
Це був останній раз, коли Лариса й Петро бачили свого сина. Микола пішов і навіть не сказав, куди і коли повернеться.
У гуртожитку їм теж нічого не сказали, Олена написала заяву за власним бажанням і звільнилася з роботи.
З подружками вона попрощалася, але куди збирається, не сказала, видно не хотіла, щоб її шукали.
– Даремно ви так з нею, Оленка дійсно любить вашого сина, і ще вона чекає від нього дитину.
Від почутого у Лариси Вікторівни потемніло в очах. Не дарма вона переживала, ця дівка справді все продумала!
Зараз розпишуться, потім народить, а потім права почне качати.
Але в Олени такого й на думці не було. Вони з Миколою вирішили поїхати в село, де в Олени була бабуся.
– Ось побачиш, моя бабуся дуже хороша. Ти їй обов’язково сподобаєшся, тільки з роботою там важко, тому я звідти й поїхала, але нічого що-небудь придумаємо.
– Я теж так думаю, нічого впораємося.
…Поступово життя налагоджувалося, Микола й Олена розписалися і почали жити разом. Микола влаштувався на ферму, Олена поралася по-господарству.
У у них народилася дочка, а ще через три роки син.
За весь цей час батьки жодного разу не зателефонували до сина, хоча він навіть не змінив номер свого телефону, та й він не дзвонив їм, не хотів навʼязуватися.
Олена поряд, дітки підростають, а решта не таке важливе…
…А потім сталося несподіване. Микола важко заслаб і його буквально за пару місяців не стало.
Слідом за ним, не витримавши розлуки, пішла й Олена.
Вона лягла спати, а вранці не прокинулася…
Літній жінці – вісімдесятирічній Тамарі Федорівні довелося нелегко.
Її невеликої пенсії ледве вистачало тільки на ліки й харчування, а дітей ще й одягати треба було, й іграшки купувати.
Через кілька років трапилося нове лихо. Не стало Тамари Федорівни.
Діти сиділи пригорнувшись один до одного, спостерігаючи, як сусіди виносять бабусю з дому.
Вони вже знали, що це таке. Їхнього батька й матір теж так винесли, і з того часу вони їх більше не бачили.
І якщо раніше їх називали бідними сирітками, то тепер вони часто стали чути нове для них слово – «дитбудинок».
Олег трохи знав про дитбудинок, він якось бачив його по телевізору, а ось Світланка була ще маленька і навіть не уявляла, що це таке.
– Не діло це дивитися, як дітей у дитбудинок забирають. У них начебто дід із бабою живі є.
– Тоді їм сказати треба, начебто Валерій з Миколою дуже дружив, треба в нього спитати, може він знає, де батьки Миколи живуть, чи хоча б номер їхнього телефону.
Валерій і справді знав, і адресу і номер телефону, але толку?
Він уже дзвонив їм, коли Миколи не стало, а потім, і коли Олени, а вони тоді навіть слухати його не стали, навряд чи вони зараз його послухають.
Але він вирішив спробувати. Валерій взяв двох дітей і поїхав у місто. Чоловік сподівався, що побачивши онуків, вони змінять свою думку, проте Лариса Вікторівна навіть на поріг їх не пустила.
– Через якусь дівку ми втратили єдиного сина, а ці нам не потрібні! Хочте в дитбудинок, хочте собі залиште, але до себе на поріг я їх не пущу! І взагалі, де гарантія, що це діти Миколи? Вони навіть на нього не схожі, нагуляні вони, швидше за все!
Олег до найменших подробиць запам’ятав усю розмову дядька Валерія з цією ошатно вбраною жінкою.
Він же ж думав що його бабуся й дідусь будуть раді приїзду онуків, а виявилося…
– Може воно й на краще, вже краще в дитбудинку жити, аніж із такими родичами, – промайнуло в голові у хлопчика.
Строге обличчя, злий погляд, стиснуті губи його бабусі справили на нього погане враження.
Проте в дитбудинок їх ніхто не відправив. Валерій порадився з дружиною і всиновив їх. Не зміг він допустити, щоб діти його друга поневірялися по світу.
А потім Олег і Світлана виросли, вивчалися, здобули хороші спеціальності й переїхали в місто.
Тепер Олег – лікар, а Світлана – вихователька у дитячому садку.
У них обох вже свої сім’ї, але про своїх прийомних батьків вони не забувають, і на кожне свято приїжджають до них зі своїми сім’ями й подарунками.
А нещодавно в лікарню прийшла пацієнтка, якій Олег успішно зробив процедури.
Щасливий чоловік жінки довго дякував лікарю, а потім запитав:
– Вибачте, я навіть не знаю, як вас звуть…
– Ми з вами однофамільці, мене звуть Романюк Олег Миколайович
І тут до чоловіка дійшло, що ніякий це не однофамілець!
Він глянув на нього ще раз і не повірив своїм очам.
А його рідний онук… Он навіть очі як у Миколи…
– Не однофамільці ми… Я твій дід, Олеже, а ти лікував свою бабусю. Як я радий, що ти у нас є…
– Радий?! А чому ж ви раніше не раділи, коли ми залишилися сиротами?
Ну, звісно, кому були потрібні… А сестрі моїй молодшій, Світлані, ви теж раді? Чи ні? Вона проста вихователька, а не лікар, як я. Чи не панська це справа вихователькою працювати, так?
Олег і Світлана так і не пробачили своїм дідусеві й бабусі.
У скрутний момент вони не простягли їм руку допомоги, а тепер, коли все налагодилося, вони їм теж не потрібні.
Так, Лариса Вікторівна з чоловіком давно розкаялися, що так вчинили, тільки їхнє пізнання покаяння їм уже не допоможе.
Це не поверне Олегу й Світлані їхніх батьків, не поверне їм безтурботне дитинство, якого в них майже не було.
Може, згодом вони все ж таки зможуть їх пробачити, але забути таке вже точно не зможуть…
Все добре, коли зроблене вчасно. Треба вчасно розуміти і вчасно пробачати один одного, щоб надалі не довелося втрачати близьких людей і каятися.
Не всі образи забуваються, не всі можуть пробачити і зрозуміти, й іноді навіть найсильніше каяття може не допомогти тому, що вже надто пізно…