– Костя, мені потрібно тобі дещо сказати, – Настя, подивилася на молодого чоловіка, що сидів навпроти. – Мені теж, потрібно тобі дещо сказати, – відповів Костя. – Тоді давай ти перший,- Настя приготувалася слухати. – Настя, ти тільки зрозумій мене правильно. Я люблю іншу. Ми розлучаємося, – на одному диханні випалив Костя
– Костя, мені потрібно тобі дещо сказати. – Настя, посміхнувшись, подивилася на молодого чоловіка, що сидів навпроти.
– Так, мені теж, потрібно тобі дещо сказати. – Відповів Костя, відвернувшись до вікна. За вікном шуміло вечернє місто. А в кафе, де вони сиділи було тихо і небагатолюдно.
– Тоді давай ти перший. – Настя відсунула кухлик з чаєм і приготувалася слухати.
– Настя, ти тільки зрозумій мене правильно. Так буває. – Збиваючись, почав Костя. – Ти прекрасна дівчина. У тебе все буде добре. – Настя неспокійно насупилася. – Я люблю іншу. Ми розлучаємося. – На одному диханні випалив Костя.
– Але … Я … Я не розумію. – Від хвилювання Настя почала заїкатися. Руки її нервово забігали по столу, то жмакаючи серветку, то рухаючи чашки.
– Заспокойся. Все не так страшно, як тобі здається. Ти теж зустрінеш свою людину. Ми різні, зрозумій. Може, я ніколи і не любив тебе. Я сам не знаю, але зустрів її і зрозумів, що не можу бути з тобою.
Настя мовчала, дивлячись на полірований стіл.
– Ти зла на мене не тримай. І повернути мене не потрібно намагатися. Все вирішено. – Костя став, дістав з кишені гроші, поклав на стіл. – Тут вистачить розплатитися і на таксі. Вибач мене.
Кожну фразу Настя супроводжувала легким кивком голови, але очей від столу не піднімала. Чубчик закривав її сумне обличчя.
– Прощай. – Сказав Костя, перемінюючись з ноги на ногу. Він очікував сліз, може, істерики, докорів. Але Настя мовчала, і він не знав, як піти. Але все ж через кілька секунд розвернувся і попрямував до виходу.
– Ваш рахунок. – Почула Настя через кілька хвилин голос офіціанта. Вона підняла очі. Великі, блакитні, вони здавалися зараз скляними і не живими.
– Так, вибачте. – Настя простягнула гроші. Офіціант пішов. Дівчина притиснула руки до живота і сльози потекли по її обличчю. Вона плакала беззвучно. Великі сльози одна за одною котилися по щоках, капаючи на зчеплені на животі руки. Настя була вагітна. Про це вона і хотіла повідомити сьогодні Кості. Але зрозуміла, що навіть якщо скаже після його слів, навіть якщо Костя з благородства не кине її, то все це буде вже не справжнє. Як би вона змогла засипати поруч з ним щовечора, знаючи, що він з нею з жалості, а не по любові.
Вони зустрілися два роки тому. Настя навчалася в педагогічному, Костя був на шість років старше. Вона відразу закохалася в нього, такого красивого, амбітного. Йому теж сподобалася блакитноока красуня. Почали зустрічатися. Насті здавалося, що все йде добре, своєю чергою. Вона ніяк не очікувала такого розвитку подій. Але сталося, як сталося. Потрібно було думати, що робити далі. На носі були іспити і захист диплому. Настя любила дітей і обрану професію. Вона не хотіла позбуватися цього маюка. Але, щоб виховати і підняти на ноги це життя, як не крути, потрібні гроші. Диплом через 3 місяці. Навіть якщо потім вдасться кудись влаштуватися, хоча вагітних беруть неохоче, то все одно декрет буде не за горами. Думки Насті бігли все вперед. Що чекає її і дитину?
Настя жила з матір’ю і вітчимом. Обидва вони не особливо цікавилися її життям. Скільки себе пам’ятала Настя, після того, як не стало батька, мати весь час намагалася влаштувати своє особисте життя. Кілька років тому в їхній родині з’явився вітчим. Людиною він був стриманою і мало емоційною, і навіть не намагався знайти спільної мови з Настьою. Але все ж ближче матері у Насті нікого не було. Тому прийшовши додому, вона розповіла все. Мати на хвилину задумалась. Потім, дивлячись в розгублені очі дочки, повільно промовила:
– Сучасні способи практично безпечні. Медицина не стоїть на місці. Ти ще молода, ще народиш. А зараз ну зовсім не на часі, сама ж розумієш.
У Насті задзвеніло у вухах.
– Марина, ми запізнюємося. – Пролунав з корилору нетерплячий голос вітчима. Мати розвела руками, винувато посміхнувшись, і поспішила на вихід.
Настя залишилася одна в напівтемряві кімнати. Що ж робити? Пульсувало в голові. Крім матері з рідні у Насті була тільки бабуся. Мати батька. У дитинстві Настя часто їздила до неї з батьком. Потім, коли батька не стало, їздити в село перестали. Мати неохоче підтримувала стосунки зі свекрухою. Настя ж пам’ятала своє сільське дитинство. І в старших класах почала їздити до бабусі сама, на електричці. Часто спілкувалася з нею по телефону. Бабуся завжди була такою доброю, теплою і затишною. Але Насті раптом стало соромно, як вона зізнається їй у всьому?
Настя стала роздумувати до вихідних. А в суботу вранці, сіла на першу електричку.
Бабуся привітно зустріла несподівану гостю:
– Настя, радість моя, що ж не попередила? Я б пиріг твій улюблений спекла.
– А ось тому і не попередила, щоб ти не метушилася зайвий раз. – Обіймаючи бабусю, відповіла Настя.
– Ну як ти? Як навчання? Що нового? – Бабуся за чаєм засипала Настю питаннями.
Настя виклала все на чистоту. Бабуся слухала мовчки і уважно.
– А можна, якщо хлопчик буде, Сергійком назвемо, на честь діда? – запитала бабуся, коли Настя закінчила. Сергієм звали Насті батька. – Навчання закінчиш і до мене перебирайся. В нашій школі з учителями завжди проблеми. У місто молоді їдуть. А місцевих дітлахів вчити нікому. Ти працюй, а я няньчитися буду.
Настя із захопленням підскочила і міцно обняла бабусю.
– Не бійся, виростимо. Не пропадемо. – шепотіла бабуся, погладжуючи по спині внучку.
– Пропоную на весняних канікулах поїздку в обласний музей. Хто «за»? – Анастасія Сергіївна запитливо подивилася на нечисленних батьків своїх другокласників, присутніх на батьківських зборах. З того суботнього ранку пройшло шість років. У Насті, дійсно, народився хлопчик. Копія батька – темноволосий, кароокий. Перший рік, кожен раз дивлячись на сина, Настя згадувала Костю. Іноді їй хотілося, щоб він дізнався, який чудовий синочок у нього підростає. Але вона не піддавалася емоціям. А потім нове життя, повна турбот про Сергійка, і п’ятнадцять її перших учнів, поступово стерли сумні спогади. Життя тривало. Життя вирувало і радувала.
Батьки ідею підтримали. Їм подобалася молода активна вчителька, яка постійно прагнула урізноманітнити дозвілля їх дітей.
– Настю, тобі з вечерею допомогти? – Пролунав з коридору голос Павла.
– Не переживай, майже все готово! Краще Сергійка додому загони, він в садку черв’яків копає, пам’ятає, про вашу риболовлю. – Зі сміхом відгукнулася Настя, знімаючи з плити сковорідку з котлетами. – Руки мийте і за стіл.
З Павлом вони познайомилися, коли Сергійкові було три роки. Простий, добрий, усміхнений Павло швидко завоював вже переболівше серце Насті. З Сергійком вони теж швидко подружилися. Хлопчикові бракувало чоловічої присутності. Через рік Павло і Настя розписалися. Настя з сином переїхали від бабусі в будинок Павла. «Знаєш, Павле, мені іноді страшно стає, як у нас все добре. Хіба ж буває так? » – запитала якось Настя, коли вони теплого літнього вечора сиділи на веранді. «Тільки так і повинно бути. Добре. Тільки так і буде. Навіть краще »- відповів Павло і дзвінко поцілував Настю в ніс.
– Мамо, я для тебе завтра найбільшу щуку зловлю! – Пообіцяв Сергійко, коли сіли вечеряти.
– Я думаю, у тебе неодмінно вийде. – Підморгнула Настя синові. – Ви після риболовлі відразу до бабусі заїжджайте, я там буду. Допоможу по господарству. А вже якщо улов буде, то краще неї рибу все одно ніхто не приготує. – Звернулася Настя до чоловіка. – Та й, до речі, на канікулах вирішили з класом в музей в місто з’їздити. Сергійка з собою візьму.
– А що там в музеї? – Зацікавився маленький непосида.
– Бивні мамонта. – змовницьки прошепотіла Настя.
Після екскурсії до електрички залишалося ще багато часу, і Настя вирішила влаштувати дітям прогулянку по парку. Місто було їй добре знайомий, вона розповідала про нього не гірше екскурсовода. Діти уважно слухали і дивилися по сторонам. Настя не відразу помітила знайоме обличчя. Костя стояв біля машини на виході з парку, нервово поглядаючи на телефон. Він майже не змінився з їх останньої зустрічі. Поки Настя розглядала Костю, до нього квапливо підійшла красива брюнетка.
– Ну скільки можна? Вічно доводиться тебе чекати! – Костя гнівно глянув на неї. – Прекрасно знаєш, що і парковки тут платні, я стою вже півгодини!
– А ти можеш, хоч раз не кричати на мене? – огризнулася брюнетка. – І якби хтось побільше заробляв, то не переймався б щодо платних парковок. А якщо б ще більше, то мені не довелося б ходити на роботу і затримуватися там. – Брюнетка махнула рукою в бік високої офісної будівлі, звідки вона мабуть і прийшла.
– У тебе одні гроші на умі! Я і так пашу як проклятий! Якби ж хтось менше витрачав!
– Ой все! Як же ти набрид! – перебила брюнетка і сіла в машину.
Костя щось буркнув собі під ніс і теж сів у машину. Настю він не помітив.
– Діти, увага, зараз будемо переходити дорогу! – Звернулася Настя до учнів, перераховуючи, чи всі на місці. Сергійко взяв її за руку, і вся група попрямувала до пішохідного переходу. Настя йшла посміхаючись. Її гріла тепла долоня сина в руці і думка про Павла, який чекає їх вдома.