Таких “гумових” котлет Ігор не їв давно. Дружина схожими годувала місяці три тому і ось знову. – Любо, пельменів би купила чи що? Ну не наїдаюся я твоєю капустою з морквою, – відсунув тарілку чоловік
Таких “гумових” котлет Ігор не їв давно. Дружина подібними годувала місяці три тому і ось знову.
-Любо, пельменів би купила чи що? Ну не наїдаюся я твоєю капустою з морквою, – намагаючись перевести тему, відсунув тарілку чоловік.
Ігор Антоненко працював на заводі, в цеху. Робота курна, важка. Але блакитноокий блондин з косою, сажень в плечах на тяжкість не скаржився. Швидко дослужився, став бригадиром і був в пошані у начальства, а з цього мав не тільки похвали, але і в кишеню перепадало чимало. І тут Любка.
За Любкою бігали всі хлопчаки одинадцятого класу. Красуня була. Очей не відвести. Коса русява, брови дугою, очі величезні, як два блискучих ґудзика.
А вона виросла, і в місцевому клубі познайомилася з начальником відділу металургійного заводу, і закрутилося у них, закрутилося. Вийшла заміж Любка за Антоненка Ігоря.
Той вимогливим не був, особливих умов в сімейному житті не ставив. Однак завжди трепетно ставився до чистоти одягу і до того, що на стіл господиня ставить. Їжа повинна бути ситною. Після трудового дня перше, що було треба – добре підкріпитися, а потім вже вирішувати накопичені по дому питання.
І тут як підмінили Любку. Третій рік худне. Правильне харчування. Красуні, бачте, негоже вшир рости, та округлятися. Не сказав ніхто, не навчив, що не підліток вона вже, а жінка. А ті округлості природою накладені з віком.
І дружина Ігоря на такий режим перевела. Готує з овочів, та чути нічого не хоче. Став тоді Ігор все частіше в заводській їдальні добавки просити і наїдатися так в обід, щоб до вечора ситим бути. І все б добре, якщо на їжі все і зупинилося.
Але люди змінюються з віком, змінилася і Любка.
Ігор ніколи з дружиною не розмовляв відверто. Вона сама по собі, він теж сам. Що розмовляти? Не було заведено в його родині розмови розмовляти. Попрацював на роботі батько, прийшов додому, поїв, перевдягнувся і по дому працює.
Так все життя було. Не бачив Ігор особливих трепетних відносин батьків, подарунків. Таким і прийшов в свою сім’ю.
Любка спочатку не розуміла, що відбувається, а потім мати, та подружки напоумили. Раз обділена теплом і ласкою, живи для себе, нехай він тебе утримує, а ти живи – теж варіант. І Любка стала жити по-новому. Правильно харчувалася, жила як хотіла. Але цьому стилю життя одного разу прийшло закінчення і все через конфірмат…
Поїхав якось Ігор в магазин по дошки. Вирішив літню кухню оновити, підлогу перестелити, стіл новий зробити і інше всіляке дрібне.
Походив по магазинах. Руки його до всього звикли, багато роботи знають, нічого не бояться. Купив дощок, вивантажили в машину і вже їхати зібрався, як до нього жінка молода підійшла і питає:
-Чоловіче, а ви сильно поспішаєте? Я бачу вантажити вам довго ще. Подивіться за моїм візком з дошками, мені в той магазин збігати треба. В руках важко дошки нести, коліщатка слабкі.
Ігор подивився на неї, трохи повів плечима, обдумуючи і відповів:
-П’ять хвилин.
Вона кинулася бігти, часто-часто перебираючи ногами.
Ігор знову знизав плечима посміхнувшись. І несподівано порівняв жінку з Любою. Порівняв не зовнішньо, а якось інакше. Його дружині до якихось там дощок діла немає. А ця. Смішна навіть.
Жінка повернулася дуже швидко. Вона потрясла перед Ігорем пакетиком з конфірматом і, вихопивши з сумочки шнурок, почала обв’язувати дошки в візку на коліщатках.
-А де ви живете? – раптом запитав Ігор.
-Я… А тут, за поворотом майстерня. Машина зламалася, довелося ось так бігти за матеріалом. Бракована дошка попалася, я свердло зламала… – почала пояснювати вона і раптом замовкла, розуміючи, що розмовляє з чужою людиною.
-Давайте візок, мені по дорозі, – Ігор простягнув свою велику руку.
Зупинившись за поворотом, він вийшов з машини, допоміг їй витягти візок. Тільки зараз він зрозумів, що так привернуло його в ній – запах! Незвичний для жінки запах дерева, смоли і чогось їдкого. Така мініатюрна і дерево.
-Я донесу, – зупинив він її, коли вона взялася за ручку візка. – А навіщо вам потрібні ці дошки? – поцікавився Ігор.
-Я менеджер в столярній майстерні і допомагаю, в такому, що вимагає жіночих рук.
-Що? – розсміявся Ігор.
Вона мило насупилася і схопила ручку візка.
-Хам.
-Ось так. Замість спасибі – обізвала, – розкинув в сторони свої великі руки Ігор.
-Ось ще, гвинтики свої впустила, – підняв пакет чоловік і простягнув їй.
-Конфірмати називаються! Якщо не знаєте, – вигукнула вона.
-Чому ж знаю, і користуюся, просто перший раз зустрів жінку, яка теж розбирається в столярній справі.
-Ой, вибачте, не хотіла образити, – пом’якшила голос жінка, – зазвичай всі сміються, коли дізнаються, чим я займаюся, хочете подивитися?
-Хочу, – відповів Ігор, і вони увійшли всередину будівлі.
Додому в той день Ігор більше не повернувся. Він залишився з Ірою в столярній майстерні.
Весь день вони розмовляли про щось своє. Він ділився своїм досвідом, вона показувала роботи і креслення. Спільна справа затягнула і поєднала їх.
Через місяць Ігор подав заяву на розлучення. А ще через три одружився на Ірі…