Олена переїхала у власну квартиру, яку нещодавно купила. Вона зробила ремонт, запросила подругу на новосілля. Дівчата трохи посиділи, і Олена вирішила провести Катю. Вони вийшли з квартири, як раптом помітили якусь жінку, яка сиділа на сходах і їла бутерброд. – А Ви хто? – запитали дівчата. – Я? – жінка трохи зам’ялася. – Я Ірина Борисівна. – Ви ж колишня господиня квартири! – здивувалася Олена. – Що ви тут робите? – Розумієте дівчата, – почала Ірина і заплакала. Олена з Катею переглянулися, нічого не розуміючи 

Олена співала від щастя, ще б пак!

У неї є квартира, своя квартира, без господині, що вимикає світло в одинадцять, що стоїть над душею і вимикає газ під киплячою каструлею.

Не дозволяє користуватися феном і випрямлячем для волосся, щоб «не накрутило».

Ванну приймати не можна, тільки душ, щодня, вибирай коли, вранці чи ввечері, все одно Людмила Вікторівна біля дверей стоятиме і гукатиме щоб воду тихіше зробила.

Рік жила з Людмилою, яка уявила себе ментором та наставницею Олени і як тільки виповнилося вісімнадцять, випросила у батьків жити у гуртожитку.

Це теж випробування те ще. Витримала рік, потім пішла на квартиру, після того, як тато приїхав і побачив бардак, що творився в гуртожитку.

Звичайно, їй жодного дня не дозволили там залишитися, і ще п’ять років Олена жила на квартирі, у бабусі Зіни.

Хороша бабуся, з примхами трохи, але хороша.

А потім Олена відучившись пішла працювати, жила так само у бабусі Зіни, збираючи на початковий внесок, була мрія купити власну квартиру, хоч зовсім крихітну, але свою.

У той час, коли інші дівчата бігали по побаченнях і спускали зароблене на гарні шмотки та модні сумки, Олена працювала та складала гроші.

Навіть баба Зіна говорила, щоб відпочила дівчина, але Олена вперто йшла до мрії.

Одного разу приїхали батьки, і тато, хвилюючись, сказав, що вони вирішили допомогти Олені, вони з мамою і бабуся Ніна.

Бабуся Ніна, це далека родичка тата, у неї ніколи не було сім’ї, вона працювала вчителем у школі, викладала до вісімдесяти п’яти років, характер у бабусі був твердий, сварилася з усіма родичами. Єдина людина, до якої вона трохи прислухалася, це тато Олени.

А маму Олени вона просто любила, мама теж працювала вчителем.

Якось бабуся попросила тата Олени, коли вони вкотре з мамою приїхали з продуктами, щоб він допоміг їй влаштуватися до будинку для людей похилого віку.

Нічого не сказав тато тоді, поїхали, подивилися з мамою, куди пропонує оформити її бабуся і не змовляючись приготували кімнату Олени в користування старенької.

Все одно донька в іншому місті живе.

Бабуся Ніна, незважаючи на почесний вік, голову мала ясну, тому й сказала племіннику, що вона чудово знає, що характер має не найкращий, що може зіпсувати те гарне враження про неї, яке створилося за роки дружби.

Але тато з мамою сказали не вигадувати, так і їм буде спокійніше, коли їдуть кудись.

Посумнівалася бабуся Ніна і погодилася жити в мами і тата Олени, радісно їй, що все-таки не одна вона на білому світі.

Пожила кілька років з люблячими людьми, надихалася коханням і пішла тихо, залишивши все майно на користь племінника, тата Олени.

Олені особисто передала кольє, що від бабусі дісталося і старанно зберігалося, навіть у важкі часи не продала його бабуся Ніна.

Олена з радістю та любов’ю прийняла кольє, часто милувалася ним, згадуючи добру бабусю.

Тато запропонував продати бабусину квартиру і купити Олені у тому місті, де вона влаштувалася, раз їй там так подобається.

Так у Оленки з’явилася своя двокімнатна квартирка. Жінка, яка там жила, говорила, що енергетику залишає хорошу, Оленка з радістю почала робити там ремонт, тато з мамою часто проводили час у доньки, допомагали їй з ремонтом.

Оленка пропонувала все нові й нові варіанти, тато терпляче втілював усі її ідеї у життя.

У результаті квартира перетворилася, мама вирішила вдома теж все переробити, Оленка пообіцяла придумати дизайн.

Так Оленка влаштувалась у своїй квартирі, вона звикла до чужого спочатку міста, полюбила його.

На роботі Олена познайомилася з Катею, дівчата потоваришували, Катя часто приходила в гості до Олени.

Якось Олена розповіла, як вона, коли була ще маленькою, бігала на дах їхнього семиповерхового будинку, разом із сусідкою та подружкою Оксаною, і там засмагала.

-Прикольно, – каже Катя, а чому б нам…

Дівчата переглянулись і засміялися.

-Головне щоб нас там не закрили, а то ми з оксаною один раз до вечора просиділи, у нас двірник був дядько Михайло, він якось закрив вхід, ми гукали, гукали, а він не чув і повісив замок.

Якось дочекалися тата з роботи, він раніше прийшов як відчув, відкрив нас.

Ух і натерпілися ми тоді.

-Сильно дісталося? – Співчутливо запитала Катя.

-Ні, – безтурботно відповіла Олена, тато мене балував у дитинстві, мама строга була, так він мене прикривав від мами, вона про багато моїх витівок не знає.

-Пощастило тобі, а мені діставалося в дитинстві, я теж пакостила. Слухай, а може нам краще з двірником поговорити, взяти ключ і спокійно засмагати?

-Давай спробуємо.

Двірник спочатку не піддавався на вмовляння, мовляв, дізнаються йому дістанеться.

-Ми дорослі люди, – сказали дівчата, просто позасмагаємо і спустимося тихенько, ніхто й не дізнається.

-Ну добре, погодився двірник, – тільки без бешкетності, а то…

І дівчата провалялися половину вихідного на даху.

Вони ще кілька разів брали ключі у дядька Івана так звали доброго двірника.

Одного разу дівчаткам здалося що рипнули двері, що ведуть на дах, прислухалися, та ніби нікого, зібравшись додому, вони тихенько обігнули виступ і побачили жінку похилого віку, причесану, вона сиділа притулившись до труби і їла неквапливо бутерброд.

-А Ви хто? – В голос запитали дівчата.

-Я? – Дама впоралася зі збентеженням, прожувала бутерброд, – Я … Я Ірина Борисівна.

Оленці здалося, що вона знає цю жінку.

-Ви … Ви ж колишня господиня квартири? – здивувалася Олена, округливши очі.

-Так, це ж ви, та мила дівчинка, яка купила мою квартиру, – сказала Ірина Борисівна і почервоніла, – розумієте дівчата…

І жінка похилого віку заплакала.

Вона розповіла дивну історію.

-Я Вітю одна ростила. Чоловік пішов, звичайна історія, покохав іншу.

Вітя часто нездужав, заміж я більше не вийшла, все для мого хлопчика робила.

Він учився добре, університет, потім магістратура…

Працював, керівництво його цінувало, він рухався кар’єрними сходами, але з дівчатками, якось не щастило.

П’ять років тому Вітя почав затримуватись на роботі.

А потім познайомив її з Тамарою.

Тамара дівчина виявилася проста, одразу включилася в роботу, мила, прала, готувала, дуже добре доглядала Вітю.

Ірина Борисівна зрозуміла, що може тепер пожити спокійно, для себе.

Вітя купив давно вже велику квартиру, але жив з мамою, так зручно.

Тепер молодята переїхали у своє житло, а Ірина Борисівна почала тихенько жити своїм життям.

Ідилія тривала недовго.

Тамара народила Дмитрика, бабуся душі не чула у онуку, наступного року Івана, на третій рік Соню.

Коли народилася Соня, молоді запропонували мамі продати квартиру, мовляв, все одно у них живе, допомагає, що вона стоятиме.

Отак Ірина Борисівна опинилася в біді, як вона сама сказала.

Тамара зібралася виходити на роботу, а дітей вирішили залишати на Ірину Борисівну.

Але тут раптово виявилося, що Ірина Борисівна занедужала. Викликали швидку.

Пройшовши огляд, їй приписали тишу та спокій, але де її взяти ту тишу, якщо вдома троє енергійних дітлахів.

Тамара хотіла сама займатися вихованням дітей, бабуся мала лише готувати дітям, годувати їх переодягати, якщо вони забрудняться.

Читати казки, ходити гуляти, підтримувати порядок у квартирі, готувати до приходу сина та невістки з роботи.

Виховувати дітей, сварити їх чи чогось вчити, бабусі не дозволялося.

Нагодувавши господарів, прибравши та помивши посуд, уклавши дітей та почитавши їм казку, всі бабусі читають казки, Ірина Борисівна могла розраховувати на свій вільний час.

-Ну що тобі, мамо, – бубонів Вітя, – рух це життя, – коли Ірина Борисівна поскаржилася на втому і сказала що вона вже не в тому віці, щоб цілий день доглядати за трьома дітьми, готувати, прибирати, – матуся – каже Вітя адже ти все це так добре робиш! Я їм їжу, приготовлену твоїми дбайливими руками. Діти під наглядом коханої бабусі, ми можемо більше заробити грошей.

Мамочка, це ж чудово, ми живемо однією сім’єю, хіба хтось може похвалитися цим?

-А на початку літа, діти поїхали відпочити на море, залишивши мене з онуками, я думала, що не витримаю.

Ні, ні, вони мої онуки, і я їх люблю, але я так втомилася. Ось і придумала, кажу Віті, що їду на вихідні, до подруги на дачу.

А сама гуляю містом, ходжу до музеїв на виставку.

-А де ж ви спите? Ночуєте де? – Запитують дівчатка.

Жінка посміхається.

-А я не сплю літо ж. Я сиджу біля річки, на лавці.

А сьогодні прийшла до моєї, тепер уже не моєї хати, піднялася на поверх, знаєте, дивлюся відкрито, Вітя маленький любив ховатися від мене там, на даху, у мене майнула думка залишитися там на ніч.

– Ось це так син з невісткою, – обурилис дівчата.

Якось Олена з Катею переконали Ірину Борисівну піти до Олени в гості.

-Ого, Оленко, ви так все переробили! Яка краса. Ах, як я шкодую, що послухала тоді Вітю і Тамару. Ой, ви не подумайте…

-А Знаєте що! Ви приходьте до мене, – каже Олена.

-Ні ви що, мені незручно.

-Все зручно!

-Зачекайте, – каже Катя, – а ви продали квартиру і куди гроші пішли? Вибачте за запитання

-Катя хороший юрист, – каже Оленка, ви не соромтеся.

-Звичайно віддала дітям, – каже Ірина Борисівна, – Вітя сказав що покладе половину мені під відсотки, а свою половину собі.

-Ви можете купити однокімнатну квартиру, за цю суму – задумливо каже Катя.

-А ми допоможемо зробити ремонт –  додає Олена.

-Але … як же … я …

-А Ви довірте це мені, не переживайте, – сказала Катерина.

Вже через місяць Ірина Борисівна в’їжджала в нову квартиру, в свому старому будинку.

Що вже сказала Катерина, коли прийшла до Віктора на роботу ніхто не знає. Але він довго м’явся, висловлював мамі, що коли їй так важко то треба було сказати їм… Все ж таки рідні люди.

Тамара взагалі пирхнула і відмовилася спілкуватися зі свекрухою.

Онуки розподілили, як ходитимуть ночувати до бабусі, по черзі. Згодом Тамара змирилася, дітей влаштували в садок, куди вони із задоволенням ходили.

А Ірина Борисівна з Оленою ходили в гості один до одного, іноді в музеї та на виставки.

– Ні, – каже Катя, – я коли зістарюся, у своєму житлі житиму, ні на які вмовляння не піду, ну його, від гріха подалі. Чи зможу я ночами не спати, сидячи на лавці і по дахах ходити.

-Це точно, – погоджувалася Олена.