Віра поливала квіти в саду. Вона зрідка поглядала на будинок свого нового сусіда Миколи Степановича, і на його чорний джип біля воріт. Ось сусід вийшов на вулицю, озирнувся і… Пішов у її бік! Віра вдала, що зайнята квітами. Чоловік зупинився біля огорожі. – Віро, продай-но мені квітів! – раптом сказав Микола Степанович. – Вам? Квіти? – розгубилася господиня. – На могилки хочу сходити до батьків, – сказав той. – Ой, Господи, та я вам зараз і так зріжу! – ахнула Віра. – Віро, а може ви зі мною поїдете? – раптом запитав сусід. Віра застигла, не розуміючи, що відбувається

Схоже, все село знало, що до них на постійне місце проживання їде якийсь колишній начальник.

До того ж, ходили чутки, що він місцевий. Найбільше хвилювалася Віра.

По-перше, вона буде його сусідкою, і колишній господар віддав ключі від свого будинку, щоб вона передала цьому начальнику.

Так, і цікаво, хто ж він такий.

А найголовніше вона сама незаміжня, а начальник їде один.

Нерозумно, звісно, про це мріяти. За сорок років ніхто заміж не взяв і…

…Село за останні чверть століття перетворилося на досить велике селище.

Населення наполовину змінилося. Навіть визначити не зможуть, хто він такий цей новий мешканець…

…І ось суботнього ранку біля котеджу зупинився чорний джип. З нього вийшов літній чоловік. Він озирнувся на всі боки, по губах ковзнула посмішка, і обличчя знову стало строгим.

Чоловік подався до сусіднього будинку. Хазяйка вже вибігла йому назустріч.

– Здрастуйте! – сказав він. – Ви Віра?

– Так. А ви Микола Степанович?

– Так, ваш новий сусід. У вас мають бути ключі від мого дому…

– Та ось, – жінка простягла зв’язку.

– Дякую!

– Давайте я вам покажу…

– Сам розберуся, – чоловік повернувся і, навіть не посміхнувшись, подався до свого будинку.

А Віра, надувши губи, пішла до свого, теж непоганого будинку, що залишився їй від батьків:

– Подумаєш який! Йому вже шістдесят десь, на двадцять років старший за мене. Навіть не посміхнувся. Правильно, а хто я така? Він має он який будинок, яка машина…

Але до своєї хвіртки вона дійти не встигла, її подруга Раїса вже бігла навперейми.

Надто вже близькою подругою вона не була, просто вони давно жили на одній вулиці.

– Ну що? – одразу запитала та.

– Якийсь небалакучий, – посміхнулася Віра.

– Нічого, і не таких розговорювали, – Раїса також була незаміжньою, і в сорок п’ять вважала себе чарівною. – А хто він?

– Начальник якийсь великий був, а зараз на пенсії…

– Це зрозуміло. Але ж він місцевий, хтось має у нього тут бути.

– Звідки я знаю? – знизала плечима Віра.

– Так спитала б.

– Він узяв ключі і одразу пішов.

– Гаразд, розберуся! – самовпевнено промовила Раїса.

Але щось впевнений тон подруги, Вірі не сподобався, тим паче, мужиків та міняла досить часто…

…Віра поливала квіти в саду, зрідка поглядаючи на будинок сусіда, і його машину біля воріт.

Ось він вийшов озирнувся і… Пішов у її бік. Жінка опустила очі, вдаючи, що зайнята квітами.

Чоловік зупинився біля її огорожі.

– Віро, а продай-но мені квітів! – раптом сказав Микола Степанович.

– Вам? Квіти? – розгубилася господиня.

– На могилки хочу сходити до батьків і до дідуся з бабусею.

– Ой, Господи, та я вам так зараз зріжу! – ахнула Віра.

– Ні, мені багато треба, – сказав чоловік. – Я тобі заплачу.

– Зараз, зачекайте трохи.

Вона знайшла чотири пластмасові пляшки, зрізала верхньою частину.

У пʼятилітрову баклажку налила води, приготувала чисту ганчірку.

Порахувавши, Віра зрізала шістнадцять червоних троянд.

– Коли приїдете на могилки, протріть надгробки. Наллєте в пляшечки води і поставте по чотири квіточки.

– Віро, а чому ви зрізали саме червоні троянди.

– Вони відображають справжні почуття та скорботу.

– Дякую! – дістав із кишені велику купюру той і дав жінці.

– Навіщо так багато?!

– Не збіднію! – буркнув чоловік у відповідь.

– Могилки знайдете? Я тут сорок років живу і жодного разу вас не бачила. Зараз на нашому цвинтарі й міських ховають.

– А я якраз сорок років тут і не живу, – сказав він, і раптом попросив: – Віро, може ви зі мною поїдете?

Віра на секунду розгубилася, не розуміючи, що відбувається.

– Зараз переодягнуся тільки… – сказала нарешті вона.

…Вони заїхали на цвинтар із центрального входу. Тут могилки були доглянуті з гарними надгробками, і Максим Степанович уявлення не мав, куди далі їхати. Віра взяла подальші пошуки в свої руки.

Незабаром вони приїхали кудись на околицю цвинтаря.

Тут більшість могил були покинуті. Гарні надгробки виднілися лише зрідка.

– Старі могилки тут, – сказала Віра, коли вийшли з машини. – Ви хоч, приблизно, можете визначити, де памʼятники ваших батьків.

– Ні! Я тут сорок років не був, – генерал низько опустив голову.

– Тоді шукатимемо… Як їхнє прізвище?

– Максимець… Як і моє. Вони всі поряд поховані. Батьки надгробки мали звичайні, металеві блакитного кольору. Я тоді залишив сусідам гроші, щоби поставили надгробок, але не знаю…

– Тоді давайте, ви йдете зліва, я – праворуч.

…Добру годину вони ходили між могилками, поки Віра не гукнула:

– Максиме Степановичу, ходіть-но сюди!

Дві пари зарослих горбочків були з невеликим проміжком.

Лише на одному надгробку, що зберігся, можна було ледь прочитати прізвище, на решті трьох замість надгробка стирчали кутки рудого заліза.

– Вони! – чоловік знову опустив голову.

Трохи постоявши, подумки розмовляючи зі своїми батьками та бабусею з дідом, попрямував до машини по квіти. Коли повернувся, жінка прибирала на могилці траву.

– Не треба, Віро! – сумно сказав він.

Вони встановили на могилках пляшечки, налили води й поставили квіти.

– Ходімо, замовити їм надгробки ще треба, зараз подзвоню! – тихо промовив Максим Степанович.

Він замовив надгробки.

Коли вже виходили із цвинтаря, Віра ахнула:

– Федько!

Біля воріт цвинтаря стояв маленький худий хлопчик, якого ще зовсім недавно там не було.

– У нього немає батьків, тільки слаба бабуся. Він по суботах сюди приходить, мабуть цукерки шукає. Я часто заходжу до них, роблю їй процедури. Вона дуже слаба, хоче піти вдома…

– Ходімо, – впевнено промовив чоловік і попрямував у бік хлопця.

– Тітко Віро, – радісно вигукнув хлопчик, кинувшись їй назустріч.

– Сідай у машину, хлопче! – добродушно сказав Максим Степанович!

– Навіщо? – не зрозумів той.

– Сідай, сідай! – Віра поклала йому на плече руку.

Хлопчик уважно подивився на дядечка, потім на гарну машину, проїхатися на якій з’явилася щаслива нагода.

…Вони під’їхали до крамниці.

Із покупками Микола Степанович відвіз їх до будинку, де жив Федько з бабусею.

Допоміг занести пакети й поїхав, а Віра залишилася готувати обід. Сама бабуся ледь вставала з ліжка.

Ближче до вечора вона поверталася у свій будинок і побачила…

Як її подруга, нафарбована і зухвало одягнена, виходила з дому Максима Степановича. Побачивши подругу, та кинулася до неї:

– Віро, він точно дивний!

– Раю, що трапилося?!

– Він мене виставив, – на обличчі подруги читалося обурення та розчарування.

– Як це виставив?

– Отак!

Віра ледь стрималася, щоб не розсміятися. Подруга махнула рукою у бік його будинку і кудись поспішила.

А у Віри майнула думка:

– Якщо він таку красуню, як Раїса, виставив, я для нього вічно тільки сусідкою й буду…

…Почалися робочі дні. Віра працювала медсестрою у місцевій поліклініці. З сусідом зустрічалися лише вечорами. Так й як зустрічалися? Просто перекидалися під час зустрічі парою фраз. Але почала вона помічати, що до Максима Степановича часто заходить у гості Федько.

Того вечора хлопчик біг вулицею і відчайдушно галасував:

– Бабуся!

Віра вискочила надвір, слідом і її сусід.

Кинулися до хати до хлопчика… Вони зайшли в кімнату й застигли від побаченого. Старенької не стало…

– От і все… – сказала Віра.

Хлопчик зрозумів і заплакав. То була його єдина рідна людина.

Потім кинувся до Миколи Степановича, обійняв його, немов шукаючи захисту:

– Дядьку Миколо!

Микола Степанович організував поминки бабусі Федька, а наступного дня після поминок, сам прийшов у будинок до своєї сусідки:

– Привіт, Віро!

– Миколо Степановичу… Що трапилося?

– Поговорити прийшов.

– Проходьте! Сідайте! – заметушилася Віра. – Зараз чай приготую.

Він терпляче почекав, коли та накрила на стіл і сіла навпроти.

Чоловік сьорбнув ковток ароматного напою і заговорив:

– Свого дідуся я погано пам’ятаю. Не стало його, коли мені було п’ять років. За п’ять років не стало і батьків. Я залишився сам із бабусею. Наш будинок стояв на галявині біля колодязя…

Він задумливо похитав головою.

– На місці нашого будинку зараз якийсь котедж…

Максим Степанович задумався, мабуть згадував своє дитинство.

– Закінчив школу, технікум, і пішов працювати на підприємство.

Потім одружився, народилася дочка. Виросла, вийшла заміж за молодого хлопця з моєї роботи. Нині він уже керівник відділу.

І тут він замовк надовго. Віра терпляче чекала.

– Після весілля дочки від мене пішла дружина. Вийшла заміж за якогось депутата і поїхала з ним у інше місто. Після цього я дізнався, що вони вже зустрічалися десять років. Можливо, у цьому й сам винний. Іноді був відсутній вдома часто, але я по-своєму любив, довіряв їй.

Він знов замовк. Не так легко згадувати не найрадісніші моменти в житті.

– Зять отримав посаду в іншому місті, і вони з дочкою поїхали туди. Десять років жив я один.

Вдень навколо люди самотність не відчувається. Вночі часто думав про життя на пенсії.

І ось схотілося туди, де народився. Щоб мене поховали разом із батьками, дідусем та бабусею. Мені знайшли якесь агентство, ті знайшли будинок по сусідству з тобою. Далі ти знаєш…

Раптом на обличчі чоловіка майнула усмішка. Він глянув на Віру такими очима, що в неї стрепенулося серце.

Віра розуміла, що він прийшов не для того, щоб розповідати їй свою біографію.

Відчувала, що зараз почує те, що переверне її життя.

– Віро, тут я зустрів тебе і Федька. У нього життя так схоже на моє…

Віро, давай одружимося, усиновимо Федька і житимемо разом.

Пенсія у мене хороша, та й так гроші є. Я, звичайно, далеко не молодий, але планую пожити ще трохи. Федька ми виростимо.

Довго дивився він на застиглу від його слів Віру, і знову запитав:

– Віро, ну ти згодна?

– Так, – і з очей жінки покотилися сльози радості.

…А через рік у Федька з’явився братик. Тепер щасливі батьки виховували двох гарненьких синочків…