Михайло з Мариною вирішили одружитися. Весілля гуляли восени. Колишня кохана Михайла, Ліда весь місяць плакала від образи, що той від неї до Марини пішов… У день весілля взяла Ліда подарунок, і пішла на вулицю, де гуляли й вітали молодих. Марина одразу ж насторожилася, побачивши її. – Хоч би чого не вийшло, – подумала вона і взяла Михайла за руку. На весілля Ліду вона не запрошувала… – Привітати я тебе прийшла, – підійшовши до столу, сказала Ліда, ніби не помічаючи нареченого. Ось, тримай! Ліда простягла нареченій якийсь паперовий пакунок. Марина заглянула всередину й ахнула

– Іти мені треба, Мишко, – прошепотіла Ліда. – Батько хоч і в нічну, та все одно… Раптом мама дізнається, що я в тебе була.

– А ти не бійся, ти тепер моя наречена, я ще в школі знав, що ми одружимося!

Ліда, сором’язлива і щаслива, ховала усмішку в куточках губ – іншого чоловіка, окрім Михайла, вона собі й не уявляла. І те, що сьогодні сталося, ще більше їх із Михайлом зблизило…

…– Як же так, подружко, як же ти допустила таке? – суворо запитувала Марина.

– Ну, годі, Маринко, ти дивишся на мене строгіше за мою матір.

– Так от і дивлюся, бо ти довірилася. А раптом у вас нічого не вийде?

– Все вже вийшло! – сказала щаслива Ліда. – Одружуємося ми! Уявляєш?! І облиш хмуритись, пригостись краще яблучком.

Ліда дістала з сумки яблуко, зірване вранці, – одне дала Маринці, інше, з хрускотом, надкусила сама.

Марина без жодного ентузіазму відкусила шматочок, а сама ніяк не могла змиритися з думкою, що Мишко все ж таки вибрав Ліду.

Явного суперництва між 19-річними дівчатами ніколи не було. Мишко якось одразу Ліду вибрав, а Марина для нього завжди залишалася просто подругою Ліди…

– Тьху, яке гірке! – Маринка жбурнула яблуко в кропиву біля паркану.

– Та ти, що, Марино, у нас найсмачніші яблука. Ти ж учора ще зʼїла кілька штук, та ще й нахвалювала.

– Вчора нахвалювала, сьогодні незлюбила, – сказала Маринка, а про себе подумала: «Це ми ще подивимося, хто, з ким одружиться».

Як підмінили Маринку, ні про що думати не могла, окрім як про Мишка.

План у неї дозрів швидко. І план був нехитрий, але, виявилося, допоміг темним задумам подружки.

Працював на ділянці у Маринкиного батька Геннадій – 22-річний хлопець, який вважав, що і працює він краще і зарплату заслуговує більшу.

– Зроби, Геночко діло – бригадиром станеш! А я вже тата вмовлю, знайду, що сказати, я в нього улюблениця.

– Не поставить бригадиром, молодий я ще.

– А молодим у нас скрізь дорога, не втрачай такої можливості, будеш щасливий! – хитро поглядаючи на хлопця, вмовляла Маринка.

– Що за діло?

Маринка, як могла, пояснила, що робити:

– Ліді сказати, що на березі її Мишко чекає. А потім слідом піти і обійняти її міцно. А решта – моя справа.

Той рукою махнув, почав відмовлятися:

– Самі розбирайтеся.

– Ну, тоді не бачити тобі бригадирства, а так у тебе карʼєра намічається.

Геннадій торкнувся рукою пересохлих губ – хотілося бригадиром йому стати…

…Ліда здивувалася, що вранці не було такої домовленості на річці зустрітися, але Геннадію вона повірила, і ввечері вийшла до річки.

У сутінках вона побачила чоловічий силует, серце тьохнуло, але не так, як раніше, передвіщаючи радість, а якось тривожно.

Геннадій, нічого не пояснюючи, наблизився до неї і мовчки, взявши за плечі, обійняв. Дівчина не те, що відсунутись не могла, навіть підняти руки.

– Нерозумний. чи що? Відпусти, бо Мишку скажу.

Але Геннадій, ще й поцілував її.

– Ось бачиш, Мишко, а ти мені не вірив, – дивлячись вниз, говорила Маринка здивованому Михайлу.

Мишко, розлючений від побаченого, побіг вниз. Геннадій нарешті відпустив Ліду.

– Не знав, що ти така, не думав, що після мене по руках підеш! – сказав Мишко.

– Мишко, ти що, ти сам мене сюди покликав, Гена ж сам обійняв мене.

– Якби сказали, не повірив, а тут на власні очі бачив, – Мишко швидко пішов додому.

Ліда бігла за ним, плачучи і вмовляючи одуматися. І всього ж треба було їм охолонути й гарненько подумати, але Мишко так швидко йшов, розмахуючи руками, що Ліда майже бігла за ним, уже зневірившись достукатися до нього.

З Лідою Мишко зустрічатися перестав. Але й Маринку ігнорував.

– Говорила я тобі, щоб не поспішала ти з ним, – намагаючись бути співчутливою, примовляла Марина.

– Генка все це, він усе підлаштував, і навіщо тільки йому це треба…

– Ну, може, подобаєшся ти йому.

Ліда тільки скривилася…

…Спокусливі погляди Маринки Михайло ігнорував, він все ще був злий на Ліду. Іноді, правда, хотілося комусь виговоритися, і тут поруч опинилася Маринка.

Мишко уже почав замислюватися:

«А може, Марина, яка не зводить з нього погляду, і буде вірною дружиною»?

А потім відмахувався від цієї думки, хоча кілька разів і провів її додому.

Маринка, зневірившись домогтися уваги Мишки, почула від місцевої бабусі про чари одні, щоб чоловіка в себе закохати.

Це було останнє, на що вона так сподівалася. І надії її справдилися: Мишко став усе більше часу з Маринкою проводити.

У коханні не зізнавався, але обіймав в обіймах міцно, ніби хотів забути про все.

– Стривай, Мишеко, – ласкаво прошепотіла Маринка, прибравши його руку. – Не поспішай. Уся я твоя, але тільки після весілля. Якщо вже вірною бути, то від початку.

Не чекав Мишко, що вона відмовить йому, адже сама за ним бігала. Здивувався, що про весілля згадала, а він на ній одружуватися не збирався. А тут раптом задумався: «Честь береже, отже, вірною дружиною буде»…

…Весілля гуляли глибокої осені. Ліда весь місяць плакала від образи, з Мишком намагалася поговорити, та тільки він як відчужений від усього ходив, інший став Мишко.

У день весілля дістала Ліда останні яблука, що збереглися, і пішла на іншу вулицю, де гуляли і вітали молодих.

Маринка одразу насторожилася, побачивши колишню подругу:

«Хоч би чого не вийшло», – подумала вона і взяла Мишка за руку.

На весілля подружку вона не запрошувала.

– Привітати я тебе прийшла, – підійшовши до столу, сказала Ліда, наче не помічаючи нареченого. – Ти ж подруга мені, і завжди була подругою. Пам’ятаєш, як узимку ледь в степу з тобою не заблукали і хуртовина почалася? Ми тоді, обійнявши один одного, зігрітися хотіли. А потім нас сусід дядько Микола підібрав. І уроки ми разом вчили, і на річку бігали…

Ліда помітила, що гості притихли і намагаються вслухатись у її слова.

– Ось, тримай, – простягла Ліда їй якийсь паперовий пакунок.
Марина заглянула всередину й ахнула.

– Це з нашого саду яблучка, вони у нас завжди солодкі, – сказала Ліда.

Марині нічого не залишалося зробити, як прийняти подарунок, хай навіть і такий дивний…

Але, видно, чи руки затремтіли, чи незручно взяла вона їх, але пакунок вислизнув з рук і яблука полетіли на підлогу.

Гості кинулися збирати. Михайло здригнувся, ніби прийшов до тями, хотів підвестися, але наречена взяла його за руку, зазирнула в очі:

– Все добре, це минеться, ти ж зі мною.

І він, як слухняна дитина, лишився сидіти на місці.

– Марино, це Ліда, чи що? – підійшовши до сестри, спитав старший брат Іван, який приїхав із міста на весілля молодшої сестри. – Стільки років її не бачив, яка гарна стала. А чому вона не лишилася?

– Потім, Іванку, потім, – плутано сказала Маринка. – Ніколи їй, от і не залишилася.

Мишко тим часом налив собі біленької. А на іншому кінці столу сидів веселий вже Геннадій і намагався довести сусідам по столу, який він хороший бригадир.

Ліда квапливо йшла додому, чомусь не було сліз. Може, вже все виплакала.

«Аби не плакати більше», – подумала вона. – «Ось би забути і його і її. Назавжди забути».

– Лідо, стривай! – 25-річний холостяк Іван уже майже наздогнав дівчину.

– Я тебе одразу й не впізнав, – сказав він, захоплено дивлячись на сумну Ліду. – Я проведу тебе.

– Ну, проведи, – погодилася вона, хоча за великим рахунком, їй було байдуже.

Іван був видним хлопцем, дивно, що ще не одружений, шукав особливу дівчину, щоб у серце закарбувалася раз і назавжди.

І ніколи б не подумав, що Ліда, яка зазирнула на весілля сестри, викличе в нього такі почуття.

– Лідо, а можна я й завтра прийду? – спитав він, коли підійшли до будинку. – Прогуляємось. А хочеш, у місто з’їздимо, в кіно, в парк сходимо?

– А що це ти, Іванку, раптом культурну програму вирішив мені запропонувати? Сподобалася я тобі, чи що?

– А що? Сподобалася! Раніше приїжджав до батьків, не помічав тебе, а зараз відпускати не хочеться, отак би на все життя залишитися разом.

– Ну, Іване, ти майже сватаєшся… Чи не рано першого ж вечора?

– Не рано. Хочеш, хоч завтра у ЗАГС?

Ліда задумалася:

– А що, може й так, – вона відкрила хвіртку. – А зараз я додому піду, втомилася я.

– Я завтра в той же час на мотоциклі під’їду, чекатиму, поки ти не вийдеш.

Ліда нічого не сказала, навіть не обернулася. Вона спробувала уявити себе дружиною Івана, і задум, помститися Маринці, охопив її ще більше…

Вдома Ліду зустріла мати, яка побачила у вікно Івана. Вона схвильовано підійшла до дочки, наче на відстані розгадавши задум Ліди, і сказала:

– Життя – не іграшка, Лідочко, запам’ятай, зовсім не іграшка…

Ліда, прихилившись до материного плеча, розплакалася:

– Матусю, яка ж ти права, життя – не іграшка. А хіба моє серце іграшка? Хіба ж ним можна так гратися? Це тільки здається, що яблука в чужому саду солодші, гіркота на все життя залишається. Жаль, Маринка не зрозуміла цього…

Ліда закуталася в ковдру, намагаючись заснути, але думки, як вітер, розбурхували її свідомість. Зовсім несподіваним було те, що старший брат Марини помітив Ліду з першого погляду і закохався у неї. Вона подумала, як би все це могло бути, якби вони з Іваном одружилися, як би змінилося задоволене Маринкине обличчя, дізнайся вона, що Іван, її рідний брат, вибрав за дружину Ліду.

А Іван не жартував, він серйозно думав про дівчину, ні слова не кажучи молодшій сестрі про свої почуття.

Вранці Ліда насамперед згадала це гірке для неї весілля, згадала Михайла, на обличчі якого не поворухнувся жоден м’яз, ніби не залишилося в ньому жодних почуттів.

Згадала Івана.

«Так, сюрприз був би для Маринки, дізнайся вона, що доведеться нам поріднитися», – і тут же Ліда відігнала цю думку.

Найбільше їй запали в душу мамині слова: Життя – не іграшка. Права була мама: чи варто заради того, щоб помститися подрузі і коханому, які зрадили її, ламати своє життя. І нехай Іван статний і симпатичний, але чужий він їй, не готова була Ліда зараз ламати своє життя. Час треба…

Ті три дні, що Іван жив у батьків, він майже не відходив від Лідиного дому. А вона вже сотий раз відмовлялася від прогулянки з ним, вважаючи, що навіщо хлопцеві голову морочити, якщо не любить його і навряд чи полюбить.

Так і поїхав Іван ні з чим, але з надією, що передумає Ліда. Він і потім ще приїжджав, щоб побачити її…

…Ліда закінчила технікум, і після іспитів залишилася жити у райцентрі.

«Хоч не бачитиму його», – подумала вона про Михайла, сподіваючись якнайшвидше забути коханого.

Заміж Ліда вийшла через три роки, у Маринки з Михайлом на той час уже донька була.

Зустрічі один з одним вони намагалися уникати, і за ці роки бачила вона Маринку та Михайла лише здалеку. Так непомітно пробігли ще два роки….

…Геннадій, який став бригадиром, далі не просунувся, а навпаки, зняли його з бригадирства. Одна справа посаду здобути, а інша – утриматися на ній.

Часто його бачили веселим.

Одного з таких вечорів, погульбанивши, забрів Геннадій до Михайла.

– Вдома твоя? – запитав він, натякаючи на Маринку.

– До матері пішла.

– А-а-а, – Геннадій сперся об одвірок і сказав: – Поганий я, Мишко, вліз між вами. Це ж я тоді піддався на вмовляння твоєї, бригадиром мені захотілося бути, от і поліз до Ліди.

– Ти що таке несеш? – Мишко підійшов до Геннадія: – Ти що несеш?

– Я хоч і веселий, але в своєму розумі, набридло мені цей тягар у собі носити, от і розповідаю: Маринка тоді мене вмовила Ліді сказати, що ти на березі її чекатимеш, а я й погодився. Пообіцяла, що батько її мене бригадиром поставить.

– Вигадав ти все, гультяй, – сказав Мишко. – Я ж сам бачив, як ви на березі…

– А ось це бачив? – Геннадій відштовхнув Михайла і показав свої величезні робітничі руки. – Вона і слова не могла сказати, коли я обійняв її. Ось це ти й бачив. І повірив, недолугий. Ех, Мишко, краще б ти не повірив тоді…

Михайло виставив Геннадія за огорожу.

– Ще раз повтори, правда, це чи ні?

І Геннадій, без запинки, знову розповів, як усе було…

Михайло втомлено опустився на сходинки ґанку: скоро мала підійти Маринка з донькою Оленкою.

Дружину Михайло так і не зміг полюбити, хоч і була вона йому вірною та дбайливою.

Як до господині, як до матері їхньої спільної дитини, причепитися нема до чого. І що треба чоловікові? А от видно щось треба. Не мав він тих почуттів, як колись до Ліди, і нічого він з цим поробити не міг.

А потім вирішив, що й не потрібні вони ці почуття, і без них люди живуть роками.

А тепер, коли Геннадій все розповів, щось перевернулося в душі в Михайла. До Ліди не побіжиш, одружена вона, син росте.

Але й з Маринкою після такого жити не міг, хоча найбільше звинувачував себе. Молодий і запальний був, навіть не вислухав Ліду.

– А ти чого це на ґанку? – побачивши чоловіка, запитала Марина, ведучи за руку Оленку.

– Батьку! – гукнула донька і обійняла його.

Усі разом зайшли в хату. Відправивши Оленку в кімнату гратися, чоловік зажадав від дружини розповісти всю правду про побачення на березі, коли Ліду в невірності звинуватив.

Дивно, але Маринка зовсім не злякалася, не стала відпиратися.

– А ти, Мишку, і сам був готовий повірити, – сівши на диван, заявила дружина. – Хотів би, нізащо не повірив би, тож звинувачуй сам себе.

– А я і звинувачую, і жити з тобою не стану, – Михайло стягнув валізу з антресолей. – У батьків поживу, а ти залишайся.

Маринка підскочила і повисла в нього на шиї, заголосивши:

– Ти що, кидаєш мене, а як же наше спільне дитя? Одна я повинна виховувати її?

– Допомагатиму, навіть не сумнівайся, але ми все одно розлучимося.

Обличчя Маринки змінилося від злості:

– Як це розлучимося? Невже я була поганою дружиною всі ці п’ять років? І який нам сенс розлучатися, у Ліди теж своя родина, тож нічого тобі там не світить.

В цей час двері з кімнати відчинилися і Оленка, зрозумівши, що тато кудись іде, підбігла і обійняла його коліна.

– Татусю, не йди, – заплакала вона.

Слідом заплакала Марина.

Не зміг він піти. Охолонув, обдумав усе: і справді немає сенсу, тільки дитині переживання. Але стосунки з дружиною стали ще холоднішими.

Начебто в хаті все є, Маринка старається, готує смаколики, з донькою займається, а близькості, саме душевної, немає в неї з Михайлом…

…Минуло ще десять років. Оленці вже п’ятнадцять. Будинок у Михайла – повна чаша, господарство тримають. І якось сталося, що заслабла у них теличка.

А було це в суботу, надвечір. Кинулися до місцевого ветеринара, а він спить – гульбанив щойно.

І тут підказали їм, що Лідія Миколаївна до матері з сином приїхала, а вона ж ветеринарка. Вона вже точно допоможе. Нічого не залишалося робити, як покликати її…

Ліда майже не змінилася, тільки коси тепер не було, і волосся рівно підстрижене.

При зустрічі з Михайлом, почув він тільки спокійне:

– Здрастуйте, Михайле.

І все, більше ніяких емоцій. Справу вона знала, теличку оглянула, сказала, що робити треба, чим напувати і годувати.

Попрощалася і пішла до хвіртки. Марина намагалася гроші дати, але Ліда тільки відмахнулася від неї.

І начебто навіть поглядом з Михайлом не перетнулася, а він після її відходу, зліг він того ж вечора.

– Треба було не кликати її, – журилася Маринка. – Тепер ось занедужав.

А Михайло справді занедужав, і сам не розумів, що в нього не так, здогадався вже пізніше – душа це…

Кілька днів ходив він задумливим, а потім тихо сказала Марині:

– Розлучитись нам треба. Оленка майже виросла, але я й далі допомагатиму, а з тобою ми все одно як чужі.

– Не можеш вибачити мені, що я тоді боролася за тебе? Хіба погано ти жив зі мною? А може ви з Лідою і року б не прожили…

– Будь що могло бути, – погодився Михайло. – Але це було б наше життя. Розумієш, наше!

Михайло, як і десять років тому, знову почав збирати валізу. Маринка встала перед ним, очі блиснули якоюсь злістю:

– Все одно не зможеш піти, приворожила я тебе, нікуди тобі від мене не дітися.

Михайло засміявся:

– Не вірю я в жіночі казки. А якщо й справді приворожила, то зараз перевіримо: чи я зможу піти, чи я зможу без тебе.

Він зібрався, взяв документи й ключі від машини, дістав гроші.

– Це ось заробок, візьми, Оленка джинси, здається, просила, візьми, що вважаєш за потрібне.

– Мишко! – Марина кинулася слідом за ним, повторюючи майже один в один ту саму сцену, коли він намагався піти ще десять років тому.

Але цього разу він мовчки відсунув дружину і вийшов.

Дивно, але він раптом відчув якесь полегшення.

Він ще не знав, як вчинити далі, одне знав – поживе поки що у батьків, дочці допомагатиме, та й Маринка, якщо що по-господарству попросить щось, то не відмовить.

Зустріти Ліду він майже не сподівався та й навіщо лізти в чужу родину.

Але попросити у неї вибачення він давно вже хотів – тільки такого випадку не траплялося…

…Минуло ще три роки. Михайло давно розлучився з Мариною, і вона вже не опиралася, а навпаки, вперше в житті побачила, що ще цілком цікава протилежній статі. Коли все життя любиш одну людину без взаємності – одна річ, а коли починають тебе любити, тут зовсім інші відчуття.

У душі Марина давно відпустила Михайла, і сама перед собою покаялася, що захотіла «солодких яблучок» з чужого саду. Тільки здалися вони надто гіркими…

Михайло як не намагався забути Ліду, не вдалося, і вирішив шукати з нею зустрічей. Він приїжджав у райцентр кожен вихідний, сподіваючись, що побачить її випадково.

Але Ліда сама приїхала в село до матері, і в суботу вийшла помити лавку за брамою.

Це був той випадок, коли двоє людей, розлучившись через дурницю майже вісімнадцять років тому, зустрілися знову і стояли один проти одного.

Найбільше Михайло хвилювався, що Ліда одружена – не хотів нічим не зіпсувати її сім’ю. Але виявилося, що Ліда розлучилася ще два роки тому.

Запізніле: «Вибач», почула вона того вечора, а потім вони сиділи на чистій лавці і довго говорили – виявляється, їм так багато треба було сказати один одному.

Коли через тиждень Михайло запропонував Ліді вийти за нього заміж, вона засумнівалася:

– Так багато років минуло. Чи вистачить нам, Мишку, життя, щоб свою сім’ю збудувати, адже ми не молоді?..

…Безповоротно пішов той час. І вже в доньки Михайла, Оленки діти у старших класах вчаться, а син Ліди за кордоном живе.

– А пам’ятаєш, ти казала, чи вистачить нам життя сім’єю пожити? – спитав посивілий Михайло дружину. – А ось бачиш, скільки років разом! Не дарма кажуть, краще пізно, ніж ніколи.

– Пам’ятаю, казала, – відповіла Ліда, поставивши на стіл пиріг. – І, дякувати Богові, що й нам часу вистачило, – сказала вона, подаючи чоловікові кухоль зі свіжим чаєм.

А потім вони вийшли на ґанок, коли вже зовсім стемніло.

Повітря після літнього дня освіжилося і прохолода була така приємна, що не хотілося йти додому. Нічне небо було всипане зірками.

– Дивись, як багато зірок, – сказала Ліда. – Пам’ятаєш, так само ми дивилися на небо в молодості? Та так задивилися, що разом опинилися з тобою…

– Пам’ятаю, Лідочко, – Михайло обійняв за плечі дружину. – Все я пам’ятаю, і ніколи не забував, адже ти моя найперша і найвірніша. Назавжди…