Валерій Іванович важко сів у крісло й задумливо задивився у вікно. Десь внизу гомоніло галасливе весілля… Почулися гучні вигуки: – Гірко! Чоловік дістав склянку і налив собі води. – Коханий, а чому ти пішов зі свята? – раптом почувся голос його дружини Ольги. – Я тебе шукала. Валерій Іванович аж стрепенувся від несподіванки! Він не чув, як у кімнату зайшла дружина. Ольга увімкнула світло, підійшла до столу і сіла навпроти. – Ти чого тут сам? – запитала дружина. – Олю, я йду від тебе! – раптом видав Валерій. – Назавжди! Ольга застигла у кріслі, уважно дивлячись на чоловіка
Валерій Іванович важко сів у крісло і задумливо задивився у вікно. Десь внизу гомоніло гучне весілля…
Почулися звуки салютів і гучні вигуки:
– Гірко!
Чоловік дістав склянку і налив собі води.
– Коханий, а чому ти пішов зі свята? – раптом почувся голос його дружини Ольги. – Я тебе шукала.
Валерій Іванович аж стрепенувся від несподіванки! Він не чув, як у кімнату зайшла дружина.
Ольга увімкнула світло, підійшла до столу і сіла навпроти.
– Ти що тут сам гульбаниш? – дружина здивовано вигнула брову.
– Та це вода, – скривився Валерій і раптом видав: – Олю, я йду від тебе! Назавжди!
Ольга застигла у кріслі, уважно дивлячись на чоловіка.
– Прямо зараз? – навіть не здивувавшись запитала вона. – Чи коли весілля закінчиться?
– Не викаблучуйся! Я більше не можу так. Все! – Валерій Іванович схопив склянку, випив воду і благаюче прошепотів: – Олечко, відпусти мене, га… Сил моїх немає вже… Дочка виросла, тепер матиме своє життя. Нас уже більше нічого з тобою не пов’язує. Відпусти мене…
– Ти так говориш, ніби я тебе тут приклеїла, – посміхнулася дружина. – Ти завжди мав право робити так, як хотів. Одружитися зі мною – це твій вибір!
– Мій вибір?! – розізлився Валерій Іванович. – Я Світлану любив, а ти тут зі своєю вагітністю! Мені подітися не було куди! Ось і одружився з тобою!
– Якби ж то ти її любив… – спокійно сказала Ольга Миколаївна. – Зі мною по кафе і кіно не гуляв би. І в ЗАГС я тебе не тягла. Сам пішов.
– Спробуй було не піти! – сумно усміхнувся чоловік. – Твій татусь-ректор, швидко мене з інституту випер би. І куди мені тоді подітися було б? Назад у село повертатися? Мені цей диплом конче потрібен був…
– Ха-ха-ха, так через рік ти його й отримав! – засміялася дружина. – І мій татусь не міг завадити тобі. Чому не пішов? Навіть не обмовився про це. Світлана тоді незаміжня була. Чекала тебе. Думаєш, я не знала, що ти до неї бігав?
– А якщо знала, то чому нічого не казала? – запитав Валерій.
– Недолуга була і нерозумна. Кохала тебе дуже… Та й донька маленька ж. Батько їй потрібен був, – Ольга Миколаївна зітхнула. – Я й про Тетяну твою знала, яка після Світлани була. Ти ж любив її. Я це відчувала. Чому тоді не пішов?
– Ти знала?! – Валерій Іванович витріщив очі. – А не пішов, бо… – він замислився. – Тебе пошкодував і дочку… Як би ви без мене були? Часи були важкі…
– Не бреши! – різко зупинила його дружина. – Себе ти пошкодував! Квартира батька була – це раз. Працював ти за мізерну зарплатню – це два. Але найголовніше, це дві квартири, в центрі і дача, що я у спадок отримала – це три.
Ми їх здавали в оренду, і на ці гроші жили. А йти без нічого за душею, мабуть, тобі не дуже хотілося.
А, якщо чесно, то тебе так само все влаштовувало. Ти, як був звичайним офісним менеджером, так ним і залишився.
Це моя кар’єра вгору пішла. І щось ти, коли катався на купленій мною машині, про розлучення не думав…
– Я теж працював і заробляв! Нема чого мені дорікати! – обурився Валерій Іванович.
– Я не дорікаю, – знизала плечима жінка. – Я констатую факт. Ти жив зі мною, бо тобі так було зручно. А зараз, коли знайшли у мене цей… Коли заслабла я сильно… Ти злякався! Просто злякався! І це ще мʼяко сказано. І ось що я скажу тобі, любий, іди куди хочеш!
– Ти мене відпускаєш? – не повірив чоловік. – Згодна на розлучення? А як же ти, слаба, і без мене будеш?
– Ну, не така вже я поки що і слаба, як би тобі хотілося, – розсміялася Ольга Миколаївна. – Поки що процедури дуже допомагають. Лікарі кажуть, що все має бути добре. Це не вирок. А ти думав, я вмовлятиму тебе? Благатиму залишитися? Ну ні, любий!
Я сама подам на розлучення. А чого мені переживати? Дочка заміж вийшла, вся нерухомість – моя спадщина.
Ти на неї жодного права не маєш. Ділити нам залишається тільки дві машини і ложки-вилки. Можеш собі все забрати. Мені не шкода.
А допомоги та підтримки у старості і слабості, я все одно від тебе не дочекаюся… Ти маєш рацію, розлучення неминуче! Так що не корч із себе нещасного… Я тебе відпускаю!
– А кохання? – розгубився Валерій Іванович.
– У сім’ї кохати повинні обоє, – сумно прошепотіла Ольга Миколаївна. – В одному ти маєш рацію – не треба було нам одружуватися…
Не треба було вдавати, що це через вагітність…
Нічого, сама дитину виховала б і підняла! А кохання?
Жінка різко встала.
– Воно пройшло… Так буває… Ходімо, бо перед гостями незручно. Ми ж батьки нареченої. Не псуватимемо їм свято. А потім ми обовʼязково з усім розберемося. Правда ж? Коханий…
Валерій Іванович мовчки кивнув і слухняно пішов за дружиною до гостей…
…З тієї розмови пройшов рік. Валерій з Ольгою помирилися і живуть щасливо. А ще їх радує їхня внучечка Оленка, якою дідусь з бабусею натішитися не можуть…