Ірина нетерпляче чекала закінчення робочого дня. Сьогодні, після роботи, вона має зустрітися з своїм нареченим. Раптом до кабінету Ірини увійшла її начальниця Олена Іванівна. – Ірино, ви можете піти раніше, – посміхнулася вона, і пояснила. – П’ятниця ж. Всі вже розбігаються. І начальниця пішла. Ірина зібрала речі і вийшла в коридор. Раптом у кабінеті Олени Іванівни задзвонив мобільник. – Забула! – зрозуміла Іра. Вона увійшла до кабінету начальниці, взяла телефон, випадково глянула на екран і застигла. – Значіть це все правдв, – тільки й промовила вона

Ірина нервово поглядала на годинник. До кінця робочого дня залишалося ще більше години, а вона вже нервувала – потрібно буде вийти вчасно. Щоб Ігорю не довелося чекати.

Ірина кинула задоволений погляд на екранчик смартфона, з якого на неї іронічним і трохи пихатим поглядом дивився Ігор.

Вона дуже пишалася Ігорем. Він був сином місцевого “олігарха” – власника мережі кав’ярень. Гарний, спортивний, модний – Ігор їздив на крутій машині і дарував Ірині величезні букети троянд і величезних плюшевих ведмедів. Він любив ходити з нею на дискотеки, концерти та “в модні місця”. Ірина у свої 26 була така, “яку не соромно показати друзям”. Так казав Ігор. І Ірина пишалася цим. І дуже намагалася відповідати. Фітнес, модні шмотки, косметологи… Але ж воно того варте, правда?

До кабінету увійшла Олена Іванівна.

– Ірино, ви можете піти раніше сьогодні, – посміхнулася вона, і пояснила. – П’ятниця ж. Всі вже розбігаються, і вийшла.

Ірина здивувалася. Олена Іванівна дуже рідко відпускала її раніше. Вкрай. А після розлучення практично не посміхалася.

Олені було 40 років. Або близько до того. Ірина точно не пам’ятала. Її начальниця була, як то кажуть, жінкою без віку. Мініатюрна, струнка, з темно-русявим волоссям і глибокими сірими очима, вона була в принципі нічого. Але це “нічого” ніяк не відповідало Олександру Миколайовичу – начальнику IT-відділу, за яким вона 4 роки була заміжня і в якого була закохана вся жіноча половина підприємства. Вони розлучилися рік тому. З ініціативи Олени, як кажуть, і її вже колишній чоловік тут же перевівся до Львівської філії.

Ірина зітхнула. Звісно. Він знайшов собі молодшу, красивішу. Олені б губки підкачати, освітлити волосся, стрижку можну, джинсики в обтяжку і светрик крутий. І така красуня стала б…

-Ірино, ви йдете? – Іра отямилася від того, що начальниця, заглянула в кабінет, вже повністю одягнена на вихід.

-Ой, Олено Іванівно, зараз все вимкну і йду!

Іра подивилася на годинник. Ігор за півгодини тільки приїде. Ну нічого. Зате під’їде – а вона вже чекає.

Вона вже вимкнула світло і йшла до виходу з офісу, як раптом у кабінеті Олени Іванівни задзвонив мобільник. 

“Забула!” – зрозуміла Іра.

Вона увійшла до кабінету. На екрані смартфона світився напис “Коханий”.

Ага! Ірина відразу згадала плітки, що в її начальниці роман з якимсь інженером. Ірина пирхнула. Так… Любов зла. Крім напису “коханий”, на екрані було фото того, хто дзвонив. Бородатий чоловік з великим носом тримав у величезних долонях кошеня, наче хотів передати його через екран телефону. 

– Дивний якийсь чоловік, – подумала Іра. 

Але на подив, Ірина посміхнулася – на фото у чоловіка була така непідробна радість.

Дівчина схаменулась тільки коли дзвінок припинився. Вона взяла телефон і побігла наздоганяти Олену Іванівну.

-Олено Іванівна, ви забули телефон … вам там дзвонили …

Олена взяла телефон, глянула на екран і почервоніла!

Іра здивовано дивилася на начальницю. Косметолог? Губки підкачати? Та ні! Не треба, не потрібно це все, раптом зрозуміла Ірочка.

-Ах… – сказала Олена, – це мій ну… Приїхав сьогодні на зовсім. Я …Ой!

Вона раптом обернулася на оклик:

-Оленко!

Іра здивовано дивилася, як Олена Іванівна – легка, як птах-летить в обійми височенного, давно не голеного чоловіка в немодних окулярах, що стояв, розкинувши руки, біля величезної і теж немодної машинки. Дивилася, як він підхоплює свою Оленку, дбайливо-як те кошеня притискає до себе, як покриває поцілунками її обличчя, тримаючи на добрих півметра над землею. дивилася, як вона ніжно гладить його обличчя.

Різкий, неприємний сигнал перервав цю дивну і дивовижну мить. Іра обернулася і побачила круту машину Ігоря. Він знову посигналив, мабуть, вже не вперше і не вдруге, потім опустив скло.

-Ей, ти сідаєш, чи так і стоятимеш? – гукнув до Ірини чоловік.

Іра здивовано моргнула і знову обернулася туди, де чоловік дбайливо садив Олену у свою немодну машину.

-Ірино, я кому кажу?! Мені тут до ночі стояти?

Іра знову глянула на Ігоря. Вона відчувала, що сьогодні зрозуміла щось важливе. Нетлінне. Чого раніше не розуміла. Вона йшла, окрилена цим розумінням. Ішла сходами будівлі офісного центру, тротуаром, повз машину Ігоря, який гнівно сигналив їй…

Схаменулась вона лише в парку, коли зрозуміла, як сильно вібрує від смс Ігоря її телефон. Вона стояла на килимі шарудливого листя і була щаслива. Так, щаслива. Ігор, швидше за все, її покине. Ну і що? Адже з ним вона ніколи не відчує себе тендітним кошеням у дбайливих руках. 

Іра була щаслива, бо вона зрозуміла-люьов не зла. Вона ДОБРА! Тепер дівчина це точно знала, Адже вона бачила цю саму любов. Сьогодні-на стоянці біля безликого сірого будинку, вона бачила справжнє кохання. І що, що чуже? Але тепер вона знає, як вона виглядає, і обов’язково знайде СВОЄ!