Сергій часто підвозив Марічку додому. Вона була перша красуня на селі і хлопець її дуже кохав. В один з таких разів все й трапилося – Сергія раптово не стало. І мати Сергія Марічку незлюбила. – Якби мій Сергійко не поїхав за нею у райцентр тоді, він був би зараз тут! Зі мною! – все казала вона. З того часу й почалися негаразди в Марії

Марія народилася у простій родині в селі. З дитинства вона була гарною дівчинкою, підростала, потім пішла до школи, жителі села говорили:

-Он, іде наша красуня! Ох, хлопці, комусь підростає наречена! Ох і побігаєте ви за нею!

Вже зі школи хлопці намагалися привернути її увагу до себе.

-Росте красуня! Ну, жіночки, бережіть своїх мужиків, ще трохи й вони почнуть задивлятися. Таку красуню неможливо не помітити, – жартували сільські в магазині.

Село розкинулося на березі річки у мальовничому місці, особливо влітку було там гарно.

Село було велике, зі своєю школою, лікарнею і навіть будинком культури.

Батьки Марії збудували свій будинок на березі річки. У них ще був старший син Сашко.

Коли Сашку виповнилося вісімнадцять, він пішов вчитися в училище, а потім знайшов хорошу роботу в місті.

В село він приїжджав до батьків рідко, тільки у відпустку, і то не щороку. Він одружився, у нього своє життя…

Коли Марічка навчалася в дев’ятому класі не стало її батька.

Мати дуже переживала і після поминок місяць не виходила з дому… Не могла ніяк отямитися…

Все господарство лягло на тендітні плечі Марічки.

Але поступово матері стало краще, час робив свою справу, життя потроху налагодилося.

Марічка мріяла вступити в інститут, але після школи не могла виїхати далеко від дому, і довелося їй вступати в училище в райцентрі.

Вона не могла залишати надовго матір, добре, що від районного центру село знаходилося за десять кілометрів.

Марічка стала справжньою красунею, і праві були сільські жінки. Кожен чоловік в селі, обов’язково проводив поглядом Марічку.

А вона зустрічалася із Сергієм, сусідським хлопцем. У нього був свій мотоцикл і він був старший за неї на три роки. Сергій закінчив технікум, і вже працює механіком у місцевому гаражі.

Щосуботи Сергій їздив до райцентру і зустрічав Марічку, привозив додому з навчання.

Він оберігав її, знав, таку красуню не можна залишати надовго одну. Багато хлопців у місті звертали на неї увагу.

Була весна, сніг розтанув, на дорогах було сиро. Сергій їхав на мотоциклі і тоді й трапилося нещастя… Його не стало…

Батьки Сергія все казали, що це Марічка винна, що не стало їхнього єдиного сина. Він же ж тоді їхав до неї…

Звичайно, може вони й розуміли, що Марічка тут ні до чого, але вона завжди нагадуватиме їм про це.

А Марія не могла оминати їх будинок стороною, бо дорога йшла повз її дім.

Односельці заступалися за неї:

-Марія не винна. Це могло статися з кожним.

Але для мати Сергія Марію незлюбила.

-Якби мій Сергійко не поїхав за нею до райцентру того дня, він був би зараз тут, зі мною, – все казала вона.

Ніхто не знав, як заспокоїти матір, як переконати, що Марічка не винна.

А Марія ж теж переживала… Вона втратила коханого…

Вона закінчила училище і пішла працювати в школу вчителькою молодших класів. Діти її любили. А батьки дітей – поважали.

У Марію закохався директор школи Андрій, який у селі жив уже кілька років.

Він приїхав після інституту і пропрацювавши рік вчителем історії, його призначили директором школи.

Марія спочатку не приймала залицянь Андрія, знала, що її колишня однокласниця Катерина у нього закохана.

Але Андрій раз і назавжди пояснив Каті, що між ними нічого не може бути.

Через два роки після того, як не стало Сергія Марія стала зустрічатися з Андрієм.

Але село є село. Мати Сергія, як зустрічала її, то все гнівно говорила:

-Швидко ж ти забула мого сина, і як тобі не соромно, ходити повз мій будинок з директором школи?!

Марія мовчки проходила повз, не відповідаючи жінці.

Вона розуміла почуття матері. Андрій запропонував Марії вийти за нього заміж і вона погодилася.

Марія навіть зраділа, що житиме в Андрія на іншому кінці села, подалі від батьків Сергія…

За два тижні до весілля раптово не стало мами Марії.

Марія дуже переживала. Тепер в хаті вона залишилася одна.

На поминки приїхав її брат Олександр. Брат узяв на себе всі витрати і клопоти.

Марія була розгублена і не знала, що робити далі, як бути…

Добре, що брат був серйозний і діловий, зробив усе, як треба. Він навіть запропонував сестрі поїхати з ним у місто. Вона могла б пожити з його сім’єю, відволіктися.

Але Марія відмовилася, і провівши брата, потроху стала приходити до тями. Добре, що поруч був Андрій.

Весілля звісно перенесли на рік.

Якось мати Сергія зустріла Марію і єхидно сказала:

-Ось так тобі, це тобі Бог за мого сина так віддячив!

-А до чого тут моя мама? – заплакала Марія. – Не стало її, а не мене, – сказала вона.

-І ти теж отримаєш своє! – відповіла жінка.

Вона так і не змирилася з втратою сина…

Марія плакала, бо знала, що мати Сергія ніколи не забуде той день, коли її син їхав до неї.

Андрій вмовляв переїхати до нього в хату, але Марія не могла, вони живуть у селі, і заміж вона повинна виходити чесно, за їхніми сільськими звичаями, інакше чутки та плітки супроводжуватимуть її до кінця життя.

Але мати Сергія продовжувала розпускати про неї плітки:

-Заміж вона зібралася, мабуть вже жила з моїм сином, а поводиться, як безневинна.

У селі люди різні, одні підтримували Марію, причому більшість жителів.

Деякі були на боці матері Сергія.

Зустрічали Андрія, говорили йому різне про Марію. Та він не слухав і намагався підтримати її.

Минув рік. Марія з Андрієм побралися, їй стало спокійніше, жінки не переживали тепер за своїх чоловіків – заміжня Марія їм тепер не суперниця, думали вони.

А Марія з кожним роком ставала все прекраснішою, красивішою. Деякі їй казали:

-Маріє, ну яка ж ти красуня, не можна такою гарною бути, тільки недругів собі наживаєш серед жінок.

Але Марія скромно посміхалася, і не надавала значення їхнім словам.

Ще через рік у них народився син Миколка. Андрій із Марією були раді своєму маленькому диву.

Миколка підростав, радував молодих батьків. Але знову у Марії сталося нещастя, важко заслаб чоловік.

Невдовзі прийшов той день, коли його не стало…

І знову приїхав на допомогу Марії брат, він знав, що їй потрібна його допомога, вона залишилася одна із чотирирічним сином.

І знову він пропонував Марії поїхати з ним, почати наново життя. Але вона відмовлялася:

-Сашко, ну куди я поїду, тут батьки, тепер мій чоловік. Як їх лишити? Дякую тобі, не знаю, щоб я робила без тебе.

І знову Марії довелося жити самій, тримати все в собі… Добре, що Миколка не давав їй нудьгувати. Вона жила своїм сином, вона дякувала Богові, він залишив їй хоча б його.

А мати Сергія не вгамувалася, і при зустрічі знову починала:

-Ось так, знову тобі Бог «віддячує», це все за мого сина. Житимеш сама. Он яка красуня, а мужиків ти не матимеш.

Вона розпускала чутки по селі, що Марії ніколи не пощастить у житті, на ній є мітка, вона вдова, і який би чоловік з нею не одружився, його не стане.

Минуло ще три роки і приїхав у село лікар, тридцятирічний красень.

Сільські швидко дізналися, що Віктор розлучений, залишив дружині та доньці квартиру в місті і приїхав сюди, подалі від колишньої.

Коли Віктор вперше зустрів Марію, він довго дивився їй услід. Від несподіванки не зміг навіть привітатись.

-Які ж красуні живуть тут у селі! – подумав він.

Він покликав Марію:

-Дівчино, стривайте! – підійшов він до неї.

-Вибачте, ви, мабуть, подумали, що я не ввічливий, навіть не відповів на ваше привітання. А я просто не зміг нічого сказати від вашої краси.

Марія посміхнулася:

-Ні, нічого, я й не звернула уваги, задумалася.

-Мене звуть Віктор, а вас?

-Марія!

-Нічого собі, Марія, та ви красуня, яких світ не бачив!

Марія скромно посміхалася, вона знає про свою красу і звикла, що багато хто звертає на неї увагу, але особливо цьому не надавала значення.

Марія з Віктором почали зустрічатися, він потоваришував з Миколкою, а той його вже чекав з нетерпінням, хлопчику не вистачало чоловічого спілкування.

Мати Сергія приходила на прийом до Віктора і все застерігала його:

-Не водися з цією вчителькою, вона вдова, навколо неї одні нещастя. Не буде й тобі з нею щастя, не дивись, що вродлива, їй Бог так «віддячує».

Віктор послухав її і подумав:

-Так, у селі ще багато таких людей, які самі не живуть нормально й іншим не дають…

Минув час, Віктор і Марія любили один одного, він запропонував їй одружитися, а заразом припинити всі сільські розмови про неї.

-А ти не боїшся на мені одружуватися? Ти ж знаєш, які чутки про мене по селі ходять?

Віктор тільки сміявся у відповідь.

-Ні, не боюся.

Але чутки в селі ніколи не припиняться, якщо вони вже є, вони ходитимуть з дому в дім, від покоління до покоління.

Не давали спокійно жити Віктору і Марії, тим більше вона чекала другу дитину.

Коли мати Сергія побачила її в магазині, то при всіх голосно сказала:

-Знову заміж вискочила. Та не буде тобі щастя!

Сусідка Марії заступилася за неї:

-Ти що таке кажеш, коли вже перестанеш таке говорити? Подивись на себе!

Марія в сльозах прийшла з магазину, Віктор запитав:

-Знову якісь плітки?

Марія кивнула головою, вона була дуже засмучена, чоловік ледь заспокоїв її.

Через два місяці Віктор з Марією та Миколкою поїхали у місто, до батьків Віктора.

Він вирішив, що треба почати нове життя, з чистого аркуша, де Марію ніхто не знає, і не буде її засмучувати.

Спокій і здоров’я дружини для нього було найважливішим, тим більше, що скоро народиться син.

Мати Сергія ще довго пліткувала, навіть коли поїхала Марія, вона все ніяк не могла заспокоїтися.

Минуло кілька років, Марія з Віктором приїхали до села, на цвинтар, прибрати могилки батьків.

Неподалік від памʼтника батькам була й могилка Сергія.

Марія підійшла, і поруч побачила свіжий памʼятний його матері.

Дивно, але вона нічого не відчула. Вона давно пробачила її…