– Розходимося, якщо ти так говориш! – сказала Рита своєму чоловіку Віктору. – Квартира в нас трикімнатна, розміняємо на дві однокімнатні. Потім внукам по квартирі буде. Зате я не буду все це слухати від тебе кожен Божий день! Жінка встала й пішла у спальню. Віктор, похитав головою і пробурчав: – Ну що ж, Рито, якщо так, значить так! Розходимося… Риті тим часом захотілося спати і вона вирішила ненадовго прилягти. Прокинулася вона від якогось дивного гуркоту. Спросоння жінка ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Раптом двері в кімнату відкрилися і Рита ахнула від несподіванки

– Давай зрештою роз’їдемося, якщо ти так говориш! Квартира у нас трикімнатна, розміняємо на дві однокімнатні квартири, потім онукам кожному по квартирі буде. Дуже зручно, їм навіть не треба буде займатися розміном, добрим словом будуть нас згадувати!

Зате я не буду це все слухати від тебе кожен день!

Маргарита Львівна різко встала і підняла руку, долонею у бік Віктора Борисовича, ніби хотіла закритися, щоб він не встиг нічого сказати, поки вона ще тут.

І жінка пішла в спальню, гримнувши дверима і замкнувши їх на ключ ізсередини. Сто років вони цим ключем не користувалися, тільки коли були молодшими і діти з ними жили…

Віктор Борисович зітхнув, похитав головою, примружився і пробурчав:

– Ну що ж, Рито, якщо так, значить так! Розʼїдемося. Це ж треба так сказати! Ось коли все відкрилося, стільки років жили нормально, а тут – на тобі! Ну гаразд, гаразд, ніхто й не заплаче. Он напарник мій Олег живе в однієї дочки, а дружина його Наталя – в іншої, каже, що з онуками допомагає. А квартиру здають в оренду. Знаємо ми таку допомогу, видно дістало життя, от і не хочуть разом жити. Та-а-к, не думав я, що доживу до такого!

Віктор Борисович пішов у маленьку кімнату, вони її з Ритою називали «кабінет», і щільно закрив двері.

Віктор там на комп’ютері у шахи зазвичай грав, поки Рита відпочивала. Або фільми через інтернет дивився такі, які дружина не любить, чоловічі.

Третя кімната у них із кухнею поєднана, у ній двері не зачиниш, а бачити дружину Віктор поки що не хотів.

Маргарита Львівна чула, як чоловік закрив двері у сусідній кімнаті.

У її душі все клекотіло – брехун!

Вчора ввечері з’ясувалося, що Віктор, потай від неї, дав грошей у борг давньому другові Анатолію.

Той купив уживану машину, як виявилося – повну розвалюху. І обіцяв найближчим часом віддати із відсотками, замовлень на перевезення у нього багато.

Але авто стареньке і зламалося на першій же ж поїздці, а продавець зник. Тож плакали їхні грошики.

Ці недолугі спроби Віктора підробляти дратували Маргариту Львівну.

Минулого літа Віктор раптом згадав, що колись допомагав дідові на пасіці. І переконав її, що ця справа прибуткова, та й користь усім принесе.

А від бджіл дісталося сусідці й онуку. Добре, що відбулися подарунками й вибаченнями.

А онук сказав, що тепер не хоче до них на дачу приїжджати!

Медку ж Віктор накачав дуже мало і майже весь роздарував, для чужих він завжди добренький!

І таких моментів багато назбиралося, але Маргарита Львівна мовчала через свою вроджену доброту.

Але сьогодні чаша її терпіння переповнилася. Вдень вони з Віктором пішли у торговий центр, одяг подивитися. І Маргарита випадково зачепила інші вішаки, коли брала поміряти кофтинку.

Усі вішаки з одягом посипалися на підлогу, але Віктор не кинувся їй допомагати! Він відійшов убік, й усім виглядом показав, що він не з нею!

Маргарита Львівна, звичайно ж, впоралася і все підняла, але так було не вперше. Тиждень тому на ринку вона м’ясце вибирала, і попросила продавця дати їй його понюхати – чи свіже.

Дивиться, а Віктор Борисович уже біля прилавка з ковбасами.

І вона зрозуміла – адже чоловік її соромиться, точно соромиться! Такий у скрутну хвилину може й кинути!

А ще, вони молодші не стають, а людина він, виявляється, не дуже надійна.

Але коли Маргарита Львівна нарешті все чоловікові висловила, сталося дивне.

Він образився геть-чисто і спитав:

– А що ж ти зі мною стільки років живеш, коли так про мене подумала?

Ну Маргарита Львівна не звикла гальмувати, не доїхавши до місця. Вона й сказала йому:

– Якщо так говориш, то хочеш ми роз’їдемося?

…У сусідній кімнаті було тихо, Маргарита Львівна прислухалася – мабуть, знову свій старий комп’ютер увімкнув і грає у шахи.

Маргарита Львівна приклала вухо до стіни.

Тихо якось.

Теж мені, гравець! Раніше хоч із друзями збиралися, а тепер одного вже нема, а другий переїхав, ось і сидить сам із собою. Гаразд, нехай сидить…

Вона набрала подрузі:

– Оленко, привіт! Слухай, а пам’ятаєш ти мене кликала в туристичну поїздку? То я згодна. З Віктором? Ні, не хоче. З ким ти їдеш? З яким Євгеном Васильовичем? Ви з ним під час минулої поїздки познайомилися? Ну гаразд, не заважатиму вам…

Маргарита поклала на тумбочку мобільний й увімкнула телевізор.

Показували який танцювальний клуб для літніх людей.

Танцювали літні пари, переважно жінка з жінкою. І лише два бравих літніх чоловіки красувалися і кружляли своїх супутниць, гордо поглядаючи навкруги.

– Та вже ж, чоловіками зараз не розкидаються, – майнула раптом думка у Маргарити Львівни. – Мій то цим мужикам фору дасть, як, бувало, закрутить! Та й взагалі без нього застигло все навколо, тихо, як на цвинтарі. На кухні борщ зовсім охолов!

Маргарита Львівна відчула слабість і сонливість. Видно перенервувала, треба прилягти ненадовго…

…Їй снилося море, сонце, пляж, і вона, Маргарита, ще зовсім молода.

Віктор тримає у воді її на витягнутих руках, крутить і хитає на морській хвилі, а вона сміється від щастя! Але раптом небо почорніло і почалася гроза, загуркотів грім, і всі побігли…

…Маргарита Львівна прокинулася від якогось гуркоту. Спросоння вона ніяк не могла зрозуміти, що відбувається.

Двері в спальню раптом відкрилися. Маргарита Львівна ахнула від несподіванки.

В кімнату заскочив Віктор Борисович.

– Рито, Риточко, що трапилося?! – ахнув він. – Ти щось вигукувала і мене кликала? Я стукав, але ти не відкривала двері, от я й подумав, а раптом тобі недобре? Вибач, за зламані двері, я все полагоджу і вставлю новий замок! Та я для тебе все зроблю, Рито!

Маргарита Львівна мовчки обійняла чоловіка, подумавши, що може це вона уві сні хропіла, з нею таке буває, але Віктор їй ніколи не докоряв.

– Вітю, це мені сон поганий наснився! А замок не треба лагодити, і розʼїжджатися ми не будемо.

Як же ми з тобою нарізно житимемо? Та нам не жити один без одного, прикипіли надто.

Ходімо краще на кухню, я борщ нагрію, напевно охолонув…

І вони пішли, обійнявшись, наче й не сварилися. Виявилося, що їм навіть уявити лячно – жити один без одного…