Ліда виходила заміж за Миколу. Вона була красива й весела. Це ж головне свято у її житті! Веселощі тривали й на другий день весілля. Микола неабияк погуляв і його вклали спати. Ліда ж пішла до своїх батьків… Вранці молоді мали перебиратися у свій будинок, який дістався Миколі від діда. Знаходився він у сусідньому селі. Ремонт було зроблено ще до весілля, залишалося тільки перевезти речі. Мати допомагала Ліді. Ковдра, подушки, постільне, і навіть посуд. Мама називала це посагом. Микола з’явився вранці. Похмурий і невдоволений. Він допоміг перевезти речі дружини, а потім почалося несподіване
Ліда виходила заміж за найкращого, милого, веселого. Миколу. Його любили усі. Сім’я, друзі, дівчата.
А вже Ліда жити без нього не могла! Усього пів року і вони йдуть у ЗАГС.
Сам він порошинки з неї здував. Неодноразово діставалося її знайомим від нього. Його дівчину не можна було чимось зачіпати, не можна на її адресу слова недоброго сказати.
А якщо хтось наважиться її на танець запросити, а не дай Боже провести, то буде сварка. Ліда це сприймала за велике кохання. Вона намагалася не робити ніяких таких необачних кроків, але іноді це виходило само собою.
Ліда була красива й весела. Це ж головне свято у її житті!
Миколка жартував і тішився…
Веселощі тривали й на другий день весілля. Тут молодята дозволила собі неабияк погуляти. Спати Миколу поклали на веранді. Ліда ж пішла до своїх батьків.
Вранці новоспечені чоловік і дружина мали перебиратися у свій будинок, який дістався Миколі від діда. Знаходився він у сусідньому селі. Ремонт було зроблено ще до весілля, залишалося тільки перевезти речі. Ліда поспішала розпочати самостійне життя, а тому одразу ж почала збиратися. Мати допомагала. Ковдра, подушки, постільне, і навіть посуд. Мама називала це все посагом.
Молоді вирішили відмовитись від подорожі – краще вони проведуть медовий місяць вдома.
Микола з’явився вранці. Похмурий і невдоволений. Він допоміг перевезти речі дружини, а потім почалося несподіване.
– Де має бути дружина? – раптом запитав Микола. – Чому я прокинувся і не побачив тебе поряд?
– Там спати ніде, до того ж ти був дуже веселий.
– А ти що робила тим часом?
– Речі з мамою збирала? Чому ти так галасуєш?
– Місце дружини біля чоловіка!
– Та зрозуміла…
– Займися господарством, бо в мене нема сил. Придумай на обід щось, і борщу мені налий.
– Борщу? А де я його візьму?
– Сама подумай. Ти тепер моя дружина. Я хочу, а ти виконуй. Поспішай, люба.
Ліда побігла в магазин по капусту, картоплю. Коханому потрібен обід. Заодно вона вирішила також зробити олів’є.
– Можеш, коли хочеш. Молодець. Ти прибери тут. Я до хлопців, а потім ми ще зайдемо. Закуски нам там різні приготуй.
– Які закуски? Хіба ти не залишишся зі мною? Ти ж тепер мій чоловік…
– Чоловік, але друзів ніхто не скасовував!
– Тоді і я подруг запрошу.
– А ось це ні! І навіть не здумай десь іти! Поки в тебе відпустка, займися облаштуванням житла, зроби затишок. Ти ж маєш розуміти, то навіщо я тобі все це говорю?
Микола пішов, а Ліда чомусь заплакала. Не так вона уявляла собі подружнє життя. Зовсім не так…
Чоловік прийшов пізно й веселий. До весілля Ліда цього не помічала, їй навпаки подобалося, коли він був трохи розкутіший. Він одразу ставав добрішим, обіцяв золоті гори, зірки з неба, море…
Минув тиждень, два, та нічого не змінювалося.
– Миколо, досить гуляти, ти вже одружений чоловік! Я хочу тихого сімейного щастя, дітей. А в тебе одні веселощі на думці. Ти прогуляв усі гроші, подаровані нам на весілля!
– Тихо. Які усі гроші? А що ми більше не маємо грошей?
– Ні.
Ліда трохи встигла сховати грошей, але Микола примудрявся все пам’ятати.
– Ще має бути, куди ти їх поділа?
– А їжа з неба не падає.
– Розумна дуже? Їжа! Могла в матері своєї взяти. З мене будинок, з тебе все інше. Дай мені грошей. На мене хлопці чекають.
– Грошей немає. А тобі пора стати розсудливішим.
– А ти мене не вчи!
Далі була грандіозна сварка…
Через якийсь час у двері матері Ліди постукали. Вона відкрила замок і ахнула від побаченого.
– Лідо, що з тобою?! – запитала мати. – І чому ти з речами?!
– Я пішла від нього…
– Давно пора. Я тебе ще до весілля попереджала. Тепер ти зрозуміла мене? Нічого не виправить. А хто тебе привіз? Ти всі речі забрала?
– Всі. Сусід Миколи привіз. Все зрозуміла я, мамо…
– Гаразд, дочко. Добре, що ти швидко все зрозуміла. Все ще владнається…
– Я хочу поїхати звідси.
– Поїхати? Напевно, так буде правильно. І що швидше, то краще. Тільки куди?
– Куди? Я зараз напишу Олені, вона мене давно кликала до себе. І теж була проти мого весілля. Треба ще й на розлучення подати.
– А вона де?
– Я потім тобі скажу, сама до ладу не знаю…
Ліда поїхала вранці, а надвечір у будинку її батьків з’явився Микола.
За день до того, після сварки з дружиною, він сидів із друзями. Грошей особливо не було. Усі звикли гуляти на його гроші. Настрою теж не було. Він пам’ятав, що наговорив дружині такого, що вона точно б не пробачила. На душі було недобре, і він не чекаючи, коли хтось пригостить їхню компанію, пішов. Речі вдома були розкидані, але він сам усе це зробив. Чому дружина не прибрала?
– Лідо, ти де? Лідо. Я прийшов!
Але його зустріла тиша. Вечері не було. Він підняв свої сорочки, штани, і помітив, що речей дружини немає. Немає жодної речі. З тумбочки зникла її косметика. Не було навіть зубної щітки. Вікна були неприкриті, фіранки вона тоді привезла від матері. Білизна, подушки…
– Лідо, ну перегнув я. Але ж я мужик. Буває. Візьми слухавку, – дзвонив він їй, але відповіді так і не було…
…– Я прийшов по Ліду.
– Зрозуміло.
– Що вам зрозуміло? Де ваша дочка?
– А ти тут права не качай. Ти нам ніхто. Будеш колишнім зятем!
– Що? Як вона могла піти?! Лідо!
– Не галасуй, немає її тут. Поїхала вона. Ану пішов звідси…
Батько Ліди виставив його за двері. Весь гонор зник і Миколка пішов геть. Він розумів, що вчинив із Лідою погано, але друзі казали йому, що він правий. Вона своїм відходом його тільки зганьбила, покинула, а хіба так може бути? Його не можна покинути. Не можна! Як тепер жити?
Ліда їхала поїздом. За вікном миготіли ліси, поля, міста, села. Олена вже чекала на невеликій станції.
– Як же ж ти далеко живеш і таке малесеньке село!
– Чому ж? Тут у нас непогано. Ось наше село, в якому ми з тобою виросли – це справді малесеньке. А там куди ти заміж пішла то взагалі. І твій Микола перший хлопець на селі, а в селі один будинок. Петрівна так говорить. Вона класна, ти скоро з нею познайомишся. У нас між іншим селище міського типу. І зовсім не маленьке. Завтра все побачиш. Це просто околиця.
– Оленко, я залишила в поїзді туфлі! Я ж у капцях до тебе вискочила. Що ж тепер робити?
– От же ж. Це ти з радощів.
– Що робити? У мене тільки кросівки й капці ці залишилися.
– Цього вистачить. Завтра йдемо влаштовувати тебе на роботу. У нас три вакантні місця, до початкової школи вчитель, психолог і фізрук. Фізрука обіцяли знайти до вересня. Ти в нас вчителька, як і я. Ідемо до школи? А зараз до Петрівни. Вона на вечерю чекає. Жити поки будеш зі мною, але як влаштуєшся, то тобі будинок або квартирку виділять.
– Так? Он як! Я навіть не очікувала.
– Я ж тобі казала, а ти зациклилася на своєму селі.
Ліда влаштувалася у школу. Їй дістався третій клас. Їхня вчителька зненацька звільнилася і поїхала. Ліза допомагала їй облаштувати маленьку квартиру, яку одразу виділила адміністрація. На сходовому майданчику вже стояли чиїсь речі. Виявилося, що їхній новий фізрук переїжджає у сусідню квартиру.
– У нього напевно дружина є, чи дівчина. – сказала Олена.
– Чому ти так вирішила?
– У нього на коробці лежить пакет із жіночими туфлями.
– Може й одружений, що з того.
– А казали, що неодружений. Молодий, одразу після інституту.
Подруги посміялися і почали заносити свої речі.
– Дівчата, ми з вами сусіди й колеги. Заходьте, я маю тортик. Люблю солодке.
– Із задоволенням, – відповіла Олена. – А ваша дівчина не буде проти?
– Дівчина? Я не маю дівчини. Ми розлучилися.
– Значить ви не можете її забути.
– Чому ви так вирішили?
– Ну, як же ж! Річ коханої дівчини. Напевно туфельки її на видне місце поставте.
– А, зрозумів. Ці туфельки я знайшов у поїзді. Провідниця сказала, що дівчина вийшла тут. Я пообіцяв, що знайду цю Попелюшку. Хочу дати оголошення, можливо знайдеться власниця.
– Лідо, Лідо! Ходи сюди, Попелюшко ти наша! Твої туфлі?
– Мої. Мабуть мої…
– Дівчата, досить мене розігрувати.
– Це не розіграш. Вона з поїзда у капцях вискочила. Треба тепер туфельки приміряти, як Попелюшці.
– Будь ласка, я не проти.
– У мене ж фото є, там я якраз у них. Зараз знайду.
– Та гаразд, вірю, Попелюшко!
– Я Ліда. Лідія Василівна…
– Олена Іванівна.
– Роман Борисович. От і познайомилися, бо в школі й не запам’ятали…
– Аби діти запам’ятали…
…За два роки Ліда вийшла заміж за Романа. Він довго шукав її уваги. Олена на той час була в декреті, її чоловік був вчителем.
Дві подруги знову жили поряд, дружили сім’ями, їздили разом у рідне село до батьків.
Отак Попелюшка й знайшла свого принца…