Ольга з сином Дмитром вирушили до нотаріуса, щоб дізнатися, що її мати їм заповіла. Коли нотаріус, почав зачитувати заповіт, Ольга радісно посміхалася. – Моїй єдиній дочці, заповідаю мою бібліотеку. Нехай книги залишаться моїй красуні. Вона знає, як ними розпорядитись, – оголосив нотаріус. – Значіть будинок дістанеться Дмитру, – вирішила жінка. А нотаріус продовжив: – Дмитру Олександровичу, заповідаю мої щоденники, які я вела з того часу, як мені виповнилося двадцять! – Чекайте, а кому дістанеться будинок! – не витримала Ольга і вихопила з рук нотаріуса листок. Жінка швидко переглянула його і застигла, коли дізналася, кому мати залишила будинок
-Звідки у тебе гроші на такий дорогий телефон? Бабуся дала? -насупилась Ольга.
– Так, – відмахнувся Дмитро. -Я їй у городі допоміг, бур’яни пропололи.
-Ти хоч раз допомагав їй щиро і від щирої душі? – обурилася мати.
-Ну, хоч хтось! -роздратовано промовив син. – Ти працюєш-працюєш, а отримуєш копійки. А якщо щось заробляєш, одразу витрачаєш на свої хотілки. То манікюр, то зачіска, то подорож. Якби тато не залишив нам нашу однокімнатну квартиру, взагалі б невідомо де жили!
– Сам іди працювати! – Мати підвищила голос. -Тобі вже дев’ятнадцять. Багато хто у твоєму віці і навчається, і працює одночасно.
-Щоб ти знову поїхала в Одесу і не взяла мене з собою, як минулого року? – не витримав син. -Ні-і-і, мамо… Так не піде!
Дмитро пішов кудись, гримнувши дверима, а жінка залишилася пити каву. Після сварки із сином суботній ранок було зіпсовано.
***
Раптом задзвонив телефон.
– Привіт, мамо! -сказала жінка, намагаючись, щоб її голос звучав якомога невимушеніше.
– Нарешті хоч почула тебе, дочко. А то не дзвониш, не приходиш… -нарікала Галина Михайлівна.
– Часу нема, працюю постійно… -сказала Ольга.
Насправді час був. Жінці просто не хотілося витрачати вихідні на допомогу матері. Варто було Ользі переступити поріг, як мати одразу починала скаржитися та просити допомоги. Ольга надивилася, як мати працювала все життя, щоб збудувати будинок. Повторювати таку долю не хотілося.
-Я вже ніяка стала, близька моя година… – кректала Галина Михайлівна. -А вдома ремонт потрібний. Дах протікати почав.
«Нема чого було Дмитру гроші давати на такий дорогий телефон!» -подумки обурилася Ольга, але нічого не сказала.
-Добре хоч прийшов вчора Дмитрик, допоміг мені з городом. Перекопав все… Гарний він хлопчик, добрий. Думаю, на нього хату перепишу. Буде куди наречену-красуню привести, як мене не стане.
**
Ольга мало не випустила телефон. Цього вона переживала найбільше – що матір не витримає і викреслить її із заповіту. Жінка не сумнівалася, що син нещиро допомагав бабусі. Конкуренція за спадок продовжилась.
А що тоді стане із Ольгою? Вона розраховувала доживати старість у хорошому будинку, а не в однушці, що залишилася після розлучення. Вона заслужила гарне життя! А Дмитро… Він одружиться, і Ользі тоді взагалі нічого не дістанеться… Ні, треба щось терміново з цим робити! Переконувати матір, що вона надійна спадкоємиця.
-А скільки тобі грошей треба? -поцікавилася Ольга єлейним голосом. – Можу допомогти!
Жінка збирала на поїздку до Туреччини. Сподівалася добре відпочити від метушні, може, навіть знайти чоловіка… Але зараз вирішити питання з будинком важливіше.
– Правда? Дякую тобі, рідна! -у Галини Михайлівни здригнувся голос, наче вона говорила крізь сльози.
Ольга приїхала до матері через пару днів, дала грошей, найняла надійних робітників та контролювала весь ремонт даху.
-Яка ж ти в мене розумниця, доню! -хвалила Галина Михайлівна. -Все схоплено в тебе!
Дмитро не одразу дізнався про ремонт даху бабусиного будинку. Новина без перебільшення викликала невдоволення молодої людини.
– Чому я нічого не знаю? -насупився син. -За чий рахунок бенкет?! Ти дала бабусі грошей на дах?
– А що? – вигукнула Ольга. -Мала перед тобою звітувати за свої гроші?!
– Я хотів машину на двадцятиріччя ! -хлопець змахнув рукою. – Думав, допоможеш мені. Хоч раз у житті гроші витратиш на мене, а не на свої забаганки. А тут така підстава.
-З бабусі приклад бери, -хмикнула жінка. -Вони з дідусем у дитбудинку виросли. Все життя на двох роботах працювали, будинок своїми руками зводили.
***
Син труснув головою. Потім він майже тиждень не розмовляв з матір’ю, приходив пізно вночі і вдавав, що взагалі не помічав Ольгу.
«Напевно, дівчину собі знайшов», -подумала жінка, коли син укотре повернувся під ранок. – “Схоже, невістку скоро приведе”.
Намагаючись не думати про можливу конкурентку за спадок, Ольга вирішила поїхати до матері. Доводилося все частіше допомагати Галині Михайлівні, щоб не «упустити спадок». Але Ольга поступово добивалася свого.
Коли вона пересаджувала троянди кілька днів тому, мати сказала:
– Як добре ти з квіточками справляєшся. Стане сад твоїм, таку красу тут наведеш!
Отже, все це було недаремно. Можливо, двоповерховий будинок таки дістанеться Ользі…
Коли жінка відчинила хвіртку і зайшла на ділянку, вона краєм ока побачила знайомий силует і одразу сховалась у зарості. На сонечку ніжився Дмитро. Він сидів по-турецькому на землі і щось швидко друкував на телефоні.
-Як ти там, дитино? -здалеку почувся голос Галини Михайлівни.
Дмитро підскочив на ноги, сховав телефон і вдав, ніби працював. Схоже, він обприскував виноград від шкідників.
«Теж мені, працівник!» -подумки сміялася Ольга.
Коли бабуся вийшла з дому, онук змахнув піт з чола, ніби старанно працював.
-Дякую тобі, мій помічнику!
Дмитро опустив погляд, ніби правда збентежився від слів бабусі.
«Актор!» -гнівно подумала Ольга. -«Показує, який він добрий».
Коли Галина Михайлівна зникла з поля зору, молодик знову кинув роботу. Жінка ховалася хвилин п’ять, поки Дмитро не сховався за рогом будинку.
Ольга голосно постукала в хвіртку і покликала матір, наче тільки приїхала.
– Ой, Оля, і ти тут! -зраділа Галина Михайлівна.
-Вирішила відвідати, -посміхнулася Ольга. -Ходімо до хати, поговорити треба.
Коли вони сіли за маленьким столиком на кухні, дочка нервово постукала пальцями по столу.
-Не хочу псувати тобі настрій, мамо, але хочу попередити про Дмитра.
-Не тягни! Щось сталося? Погане щось? Хтось нашого Дмитрика ображає?
– Ніхто, – Ольга похитала головою. -Швидше він тебе ображає. Я щойно бачила, як він не працює до ладу. Лише створює видимість. Скажи, ти його якось заохочуєш? Грошима? Або подарунками?
– Рідко, – Галина Павлівна підібгала губи. – Він же мій онук. Яка мені різниця, кому платити за перекопаний город? Чужим людям чи онукові? Тож краще нехай рідний внук гроші отримає.
-А він хоч раз тобі город скопав? Впевнена, що ні. Він робить що простіше. Дерева фарбує чи квіти стриже. А я, між іншим, дах тобі відремонтувала за власний кошт. Я навіть знаю, чому він допомагає тобі. Заспівав «машину хочу». Я йому відмовила. Ось до тебе і побіг показувати, який він люблячий онучок! Чекає, що ти йому грошей даси.
Галина Михайлівна насупилась.
Того ж вечора, коли Дмитро повернувся додому, він сказав:
-Мені здається, ти налаштовуєш бабусю проти мене!
Ольга пила ароматний чай і вдавала, що не чула сина. А той продовжив:
-Після твого приїзду вона ніби одразу змінилася. Навіть дивилася по-іншому. Даремно ти так, мамо! Мене бабуся все одно більше любить. Ти, як дочка, не виправдала всіх її очікувань.
-Та як ти смієш? – не витримала жінка. -Думаєш, я не бачила, як ти підлизуєшся до бабусі через гроші? Ти ще так робив підлітком. Але зараз це вже ні в які ворота.
– А що ти хочеш? -спитав син крізь зуби. -Батьки мають допомагати дітям. Хто винен, що ти ніколи мені не допомагала? Я ж розумію, що станеться, ти в мене останнє відбереш!
Остаточно стосунки матері та сина зіпсувалися, коли за кілька місяців Галина Михайлівна все-таки купила онуку машину. Хоч і недорогу. Але Ольгу все одно з’їдала заздрість, вона посварилася із сином.
Швидко пролетіли три роки. Зненацька бабусі не стало.
Ольга не відразу змогла оговтатися від новини, щоправда, її турбувало не те, що мати пішла в інший світ, а те, як швидше зробити ремонт і вигідніше здати будинок Галини Михайлівни.
Все-таки двоповерховий будинок із гарною ділянкою… Якщо здавати його подобово, особливо на свята – це дуже вигідний бізнес.
У тому, що саме їй дістанеться житло, Ольга не сумнівалася. Останнім часом вона часто допомагала матері по господарству, і та постійно примовляла:
– Як добре, що з роками ти така господарська стала! Все, що я маю, тобі залишу. Ти це заслужила.
У належний день Ольга із сином зустрілися у нотаріуса, більше родичів у Галини Михайлівни не було. Син коротко кивнув замість привітання. Нещодавно він з’їхав у якусь квартиру, де жив у складчину з друзями. Звідки він брав гроші, Ольгу не хвилювало.
Коли нотаріус, чоловік середнього віку, почав зачитувати заповіт, Ольга радісно посміхалася. Діма виглядав спокійно, ніби те, що відбувається, його взагалі не стосувалося.
– Моїй єдиній дочці, Ользі Романівні Мельник, заповідаю мою бібліотеку. Я все життя збирала ці книжки. Нехай там лише чотириста книжок, але всі вони прочитані не раз. З ними я плакала і сміялася, надіялася і впадала у відчай. Нехай книги залишаться моїй красуні. Вона знає, як ними розпорядитись.
Ха-ха! Так і знав, що бабуся мене не обмане! -думав Дмитро. -Так і сиди з книжками. Дім залишиться мені! Бабуся бачила, що чоловічої руки не вистачало. А я все робив по дрібниці».
***
Ольга зависла на довгу хвилину і не могла усвідомити, що сталося. Як так вийшло? Мати ж багато разів натякала, що дім дістанеться їй. Передумала в останній момент? Чи Дмитро наполіг?
-Будеш далі бігати за чоловіками, -не вгамовувався син, – Поки ще більш-менш молода. А потім і вони тебе покинуть. На мене можеш не розраховувати! На копійчану пенсію житимеш. Ти ж мене з чистою совістю лишала без грошей. Буквально їв капустяне листя без солі, поки ти чепурилася! А з мене всі у школі сміялися, бо ходив у старій формі та клеєних черевиках!
Син і далі б продовжував свою тираду, якби нотаріус суворо не подивився у бік парубка і не сказав:
– Попрошу поводитися тихіше.
Дмитро різко замовк, як першокласник. У Ольги шуміло у вухах від переживань.
– Дмитру Олександровичу, моєму коханому Дмитрику, заповідаю все, що після мене залишилося, а саме…
-Я ж казав -мій дім! І ділянка, ясна річ! – вигукнув хлопець, перебивши нотаріуса.
Чоловік демонстративно відкашлявся і незабаром продовжив:
– Мої записи, які я вела з того часу, як мені виповнилося двадцять. Це не просто щоденник, це п’ятнадцять щоденників. У кожен я додавала сторінки і записувала найважливіше. Це найбільша цінність, гроші закінчаться, а роки так і залишаться на цих сторінках. На них усе моє життя. Я заповідаю її тобі, хороший мій Дмитрику.
Ольга не витримала і голосно засміялася, коли почула останню волю своєї матері. Діма дивився в одну точку невидимим поглядом. Жінці здалося, що хлопець навіть почервонів від напруження.
-От і твоя спадщина, синку! – фиркнула Ольга. -Я хоч бібліотеку зможу продати, трохи грошей виручу. Там, найімовірніше, і колекційні є, і раритети. А ти за свої записи ні копійки не отримаєш!
-А кому ж лишився будинок? – спитав Діма впалим голосом.
Нотаріус посміхнувся, але швидко сховав посмішку.
– Свій будинок із ділянкою та внесок у банку заповідаю дитячому будинку номер десять. Там я дізналася, що таке сім’я. Там зустріла майбутнього чоловіка. Там навчилася стояти за себе. Там пройшла найкращу школу життя.
Ольга втратила дар мови, Дмитро нервово реготав, потер перенісся і сказав:
– Це нічия, мамо, один-один. Спадщина зникла.
Тепер їм доведеться сподіватися лише на себе.