Михайло повернувся додому, і здивувався, не виявивши там Віри. Чоловік пройшовся по квартирі, і помітив, що деяких речей жінки немає. – І як це розуміти? – вигукнув він сам до себе. Михайло взяв телефон і набрав номер Віри, але почув лише короткі гудки. Чоловік почав ходити по квартирі не знаходячи собі місяця. – Може до мами поїхала? – вирішив він. Михайло набрав номер тещі, але жінка не знала, де її дочка. Чоловік у відчаї опустився на диван. Раптом на його телефон прийшло якесь смс-повідомлення. Михайло швидко взяв телефон, прочитав повідомлення і ахнув від прочитаного
Настрій у Віри був поганим з самого ранку. А причина проста – сьогодні ввечері одразу після роботи їй треба було їхати до батьків. Привід був хороший – день народження батька. І за батьками Віра скучила, і за старшим братом, і за маленькою племінницею. Вона б із задоволенням з усіма ними поспілкувалася, але кожен із них, крім трирічної Катрусі, обов’язково поставить їй питання, на яке й сама Віра відповіді не знала.
Почне, звісно, мама. Вона вже два роки питає доньку, коли вони з Михайлом узаконять свої стосунки.
З Михайлом вони дружили ще зі шкільних часів, потім разом поїхали з їхнього невеликого міста до обласного центру вступати до університету, а після закінчення навчання стали жити разом. Перший рік мама і батько мовчали, а коли минуло три роки, а Михайло так і не зробив Вірі пропозиції, вони стали ставити це питання все частіше.
Віра хотіла, щоб Михайло поїхав до батьків разом із нею, але він відмовився якимись важливими справами та відмовився. Тож і цього разу Вірі доведеться віддуватись за двох.
А що вона могла сказати? Те, що Михайло їй відповів, коли вона нарешті наважилася спитати його, чому він не хоче зареєструвати їхні стосунки офіційно?
– Віра, а що від цього зміниться? Ми житимемо так само, як і зараз, тільки в паспорті з’явиться штамп. І потім: доведеться витратитись на весілля, бо ні твої, ні мої батьки не погодяться, щоб ми розписалися по-тихому – їм захочеться влаштувати бенкет на весь світ.
– Ми можемо розписатися і поки не повідомлятимемо батьків про це. А сказати можна буде тоді, коли розмови про весілля буде вже не актуальним, – запропонувала Віра.
– Добре так і зробимо. Тільки не зараз, а трохи згодом. Мені обіцяли підвищення протягом цього року, зарплату, тоді зможемо назбирати на перший внесок на квартиру. Виплатимо хоча б половину, тоді вже можна буде одружитися та дітей заводити, – сказав Михайло.
– Цікавий ти, Михайло. Ця волинка може років на десять розтягнутися. А мені народжувати в 35 років пропонуєш? – Образилася Віра.
– Будь ласка, народжуй хоч зараз. Ось Микита з Олею живуть у цивільному шлюбі, двоє дітей у них. Старший син цього року вже до школи піде. І Оля не морочиться щодо штампів у паспорті.
– А ти звідки знаєш, морочиться вона чи ні? – Запитала Віра.
– А мені Микита сказав. Вони взагалі розписуватись не планують.
Віра не хотіла передавати батькам цю розмову. Тим більше що минулого разу невдоволення тим, як живе дочка, висловив батько:
– Погана у вас мода – спочатку жити разом, а потім одружуватися. Дізнатися одне одного треба! Ми з твоєю матір’ю одружилися після півроку знайомства – мені було двадцять три, їй двадцять. І живемо разом уже 30 років.
У цей її візит все пройшло, як завжди. Зібралася лише родина. Посиділи, побалакали.
А ввечері, коли Віра допомагала мамі мити посуд, та розповіла доньці історію, яка нещодавно сталася із дочкою її подруги – Валентини Василівни.
– Ти ж Світлану пам’ятаєш? Вона в школі на три класи старша за тебе навчалася. Теж поїхала, батьки їй невелику квартирку купили, щоб не витрачала гроші на оренду. Потім вона почала з якимсь хлопцем жити. Валентина мріяла, що скоро з онуками няньчитися буде. А Світлана з хлопцем разом шість років прожили і навіть не розписалися. Жили, як це зараз модно, навпіл. Тільки у нього після цього «навпіл» гроші ще залишалися, а у Світлани – ні. І ось він минулого місяця з квартири Світлани з’їхав у свою, іпотечну, яку, виявляється, ще два роки тому купив. І наречену у нову квартиру привів – молоду, вагітну. А Світлані, як кажуть, подякував за розуміння:
– Не можу матір своєї дитини покинути. Не повинен мій син без батька рости.
– Мамо, ти навіщо це мені зараз розповіла? – Запитала Віра.
– Для того, щоб своє життя нікому під ноги не стелила. Тобі двадцять п’ять – час визначатися. Поговори з Михайлом ще раз. Якщо ви дійсно один одного любите, то одружуйтеся. Якщо вам чи йому так жити просто зручніше, то треба розбігатися і кожному йти своєю дорогою, – відповіла мама.
Цієї ночі Віра майже не спала: вона згадувала, як вони з Михайлом прожили ці три роки.
Коли винайняли свою першу квартиру, все було чудово. Хоча квартира була меншою і гіршою, але жили вони веселіше. У них були друзі – три молоді пари. Разом відзначали усі свята, ходили у кіно, їздили на пікніки.
Зараз усі вони, окрім Віри та Михайла, одружилися. Андрій та Валерія поїхали у Київ, збираються будувати там кар’єру. Ганна та Олексій продовжують винаймати квартиру, у них народився Роман. У Насті та Кирила народилася двійнята, і батьки з обох боків скинулися та купили їм квартиру.
І тільки у Віри та Михайла – затишшя. Єдина зміна – вони винайняли іншу квартиру. Вона дорожча, але краща, і до роботи звідси їм обом зручніше добиратися.
Останнім часом вони нікуди не ходять разом. Віра кілька разів намагалася зрушити Михайла з місця. Вона хоч би зустрічалася з подругами, а Михайло немов коріння в диван пустив.
– Давай кудись сходимо, – запропонувала якось Віра. – А то в нас з тобою все одне й те саме: вранці пснідали, розбіглися на роботу. Увечері прийшли додому – ти на диван, я – на кухню. Повечеряли та уткнулися кожен у свій ноутбук.
– А чого тобі ще треба? Живи спокійно. Є притча: «Якщо тобі здається, що ти погано живеш, купи козу…» Далі сама знаєш.
Заснула Віра тільки під ранок.
Повернувшись до міста, вона вирішила ще раз поговорити з Михайлом, але хлопець сказав, що свою думку він вже виклав і міняти її не збирається.
За місяць Вірі зателефонувала мама. Її голос був дуже сумний:
– Віра, тітки Ніни більше немає, – сказала вона.
– Як же так?! – Здивувалася Віра. – Я ж була в неї на тому тижні, вона добре себе почувала, хвалилася, що в неї після санаторію навіть тиск у нормі. Ми з нею стільки сміялися – вона розповіла кумедний випадок, що трапився з нею на відпочинку.
– Ось так сталося. Їй на роботі стало погано. Швидка не встигла. Ми привеземо її до нас, таки вся рідня у нас тут. Приїдь у четвер. Чи зможеш відпроситися на два дні? – запитала мати.
– Звичайно, мамо, завтра прямо з ранку до Галини Петрівни підійду.
Тітка Ніна була старшою сестрою мами. Вона жила в обласному місті, була головним бухгалтером у великій фірмі. Їй було лише п’ятдесят сім років, колись у молодості вона вийшла заміж, але дітей у сім’ї не сталося, і чоловік пішов. З тих пір тітка Ніна жила сама, працювала, добре заробляла, подорожувала, розводила на дачі квіти та балувала подарунками своїх племінників. А їх у Ніни було четверо: Віра, її брат Ігор та Іван із Артемом – сини молодшого брата.
Віра часто відвідувала тітку, кілька разів була в неї з Михайлом. Часто Віра та тітка Ніна ходили разом на спектаклі місцевого театру, їздили на екскурсії. Віра робила це із задоволенням, а витягти Михайла у вихідний день із дому було неможливо. Хіба на стадіон, якщо грала його улюблена команда.
Коли Віра повернулася додому після всіх жалобних заходів, Михайло спитав у неї:
-А кому дістанеться майно твоєї тітки? Квартирка у неї шикарна: центр міста, вид на парк, поряд все, що потрібне для життя. Та й дача з усіма зручностями і в такому місці, де зараз будинки ой-ой-ой, скільки коштують. Якщо таку дачу продати, у місті можна двокімнатну квартиру купити.
– Я не знаю. У нас про це ніхто не говорив. Мабуть, тітка Ніна заповіт залишила.
Усіми справами сестри, якої не стало займалася мама Віри. Вона взяла відпустку та приїхала до міста, а потім зателефонувала дочці та сказала, що їм треба сходити до нотаріуса. Виявляється, що тітка Ніна залишила все своє майно Варі.
– Чому мені одній? – Здивувалася Віра.
– Думаю тому, що ти одна з її племінників безквартирна лишилася. У всіх хлопців квартири є, – припустила мати. – Михайлу коли повідомиш, що стала багатою спадкоємицею?
– Не знаю. Я навіть не подумала про це.
– А ти подумай. Можливо, не варто поспішати. У будь-якому випадку ти маєш ще п’ять місяців.
Але Віра не стала тягти і розповіла Михайлу про все цього ж вечора.
Він навіть підстрибнув від радості:
-Це що ж виходить? Через п’ять місяців ми зможемо переїхати з цієї квартири у свою власну квартиру? Так, на рахунку у банку близько п’ятсот тисяч – купимо машину! Потрібно вибрати пристойну модель. Звичайно, краще прямо із салону, але можна і з пробігом взяти. А з дачею що робитимемо? Я не любитель квіти садити. Якщо дачу теж продати, можна новенький Ленд Ровер у гарній комплектації взяти. Ану, давай подивимося, скільки він зараз коштує.
Михайло уткнувся в екран ноутбука і почав гортати автомобільні сайти. Цим він займався цілий вечір.
Віра приготувала вечерю, покликала Михайла, але він, здається, її навіть не почув.
Весь час, що залишився до вступу Віри у спадок, Михайло фантазував, будував плани, як краще використовувати гроші, що лежать на рахунках, вирішував, продавати чи не продавати дачу.
Віра навіть не намагалася запам’ятати усі варіанти, бо Михайло майже щодня вигадував щось нове.
Отримавши свідоцтво про право на спадщину, Віра наступного дня взяла відгул, замовила машину та за допомогою подруги перевезла усі свої речі до квартири тітки.
Михайло, прийшовши додому, побачив наполовину порожні шафи і почав дзвонити до Віри.
– Ти куди поїхала? У тіткину квартиру? А мені чомусь нічого не сказала? Я теж взагалі збирався переїжджати, – ображено сказав він.
-А хто ти мені, щоб жити у моїй квартирі? – Запитала Віра.
– Усе зрозумів, – відповів Михайло.
Через годину він з’явився на порозі квартири Віри і простяг їй відкриту оксамитову коробочку з обручкою.
– Ось, приміряй. Сподіваюся, я не помилився з розміром, – сказав Михайло.
– Ні, – сказала Віра, – я не хочу.
– Ну ти ж завжди хотіла, щоб ми одружилися!
– Але ти стільки разів сказав мені “ні”, що я цього тепер уже не хочу, – сказала Віра і зачинила двері.
А наступного дня, сидячи з подругою у кафе, вона спробувала пояснити:
– Знаєш, Рито, є такий вислів: “Не буває пізно, буває вже не треба”. Ось і мені вже не треба було. Ще півроку тому Михайло мені пояснював, чому ми не можемо одружитися, а вчора прибіг з каблучкою. Невже вся справа у спадщині? А якби я її не одержала?
Віра за допомогою батька та брата зробила в квартирі невеликий косметичний ремонт, переставила деякі меблі і стала жити.
На гроші, які залишила їй тітка Ніна, вона вивчилася на права та купила собі маленьку машину – не нову, з пробігом.
Дачу вона хотіла подарувати батькам, але вони відмовилися:
– Нехай вона за документами залишиться твоєю, а ми поки що із задоволенням нею користуватимемося, – сказала мама. – Може, колись ти і своїх дітей туди привезеш.
А Михайло? Він розповідає всім, що Віра користувалася ним, поки вона нічого не мала. А як дістала спадщину, так запишалася і перестала з ним спілкуватися.
Дехто зі знайомих йому вірив.