Дарина приготувала сніданок і гукнула батька до столу. – Тату, я посмажила омлет, ходи їсти! – гукнула вона. В коридорі почулися кроки. На кухню зайшов її батько. Чоловік виглядав засмученим після втрати дружин, в руках він тримав якусь папку. – Дякую Дарино, що залишилася зі мною, щоб підтримати, коли не стало твоєї мами, – сказав чоловік, сідаючи за стіл. – В тяжкі часи, сімʼя повинна триматися разом, – відповіла Дарина. – Дарино, я тут дещо підготував для тебе, – несподівано сказав Олег і вручив Дарині папку. – Що це? – не зрозуміла дочка, швидко відкрила папку і застигла від побаченого
– Краще б ти їй нічого не повідомляла, – було видно, що тітка сильно засмучена. – Не довелося б позиватися…
– Довелося б, – впевнено відповіла Дарина. – Не зараз, то потім. Не знаю, але мені здається, що суд все вирішить на мою користь.
– Поживемо-побачимо. А машину Олега ти все-таки дарма їй віддала.
– У мене своя є. А ця…. Ні, хай сама на ній їздить. Мені не шкода…
***
Ольга – мама Дарини та її старшої сестри, овдовіла рано. Дівчата тоді ще навчалися у школі.
Декілька років вони жили втрьох. Мама навіть думати не могла про якесь особисте життя. Всю душу, всі сили вона вкладала в дочок. Намагалася, щоб дівчатка, незважаючи на втрату батька, росли щасливими.
Фінансово сім’я особливо не обмежувалася: мама працювала в аеропорту та заробляла дуже добре.
Там вона зустріла Олега. Новий пілот перевівся до них з Харкова. Відразу звернув увагу на струнку, симпатичну Ольгу і замилувався її сумними очима.
Вони почали зустрічатись. Олег познайомився із дочками Ольги, швидко з ними потоваришував. Дівчаткам друг мами теж дуже сподобався. Було в ньому щось таке… Рідне.
Словом, за півроку в жіночому царстві оселився чоловік.
Життя заграло новими фарбами. Все частіше усміхалася Ольга, дедалі радіснішими ставали дівчатка. Олег оточив їх увагою та турботою, ставився як до рідних і сам був від цього дуже щасливий.
Непомітно пролетіло кілька років. Дівчатка закінчили школу, стали студентками.
Ольга та Олег, розуміючи, що дочки скоро захочуть жити самостійно, задумалися про їхнє майбутнє.
– Давай купимо їм квартири, – запропонував Олег, – у нас є така можливість. Спочатку старшій, а потім і Дарині.
– Давай, – погодилася Ольга, – купимо обом по однокімнатній.
– Ні, краще брати двокімнатні, – заперечив Олег, – це куди зручніше і не набагато дорожче.
На тому й вирішили. Вибрали квартиру у новому районі. Оформили на Олега: Ольга повністю йому довіряла. Адже вони були не одружені, а гроші вклали порівну.
Отоді Олег і зробив Ользі пропозицію. Можливо, не хотів, щоб кохана хоч краплю в ньому сумнівалася, а, можливо, просто настав час.
Вони подали заяву.
Почали готуватися до весілля. Велике, зрозуміло, робити не планували: навіщо? А ось торжество для близьких у якомусь кафе – це було саме те.
Ольга вибрала собі гарне, елегантне, світле плаття.
Купити його вона не встигла. Коли переходила дорогу, сталася біда. Жінку одразу забрала швидка, але Ольги не стало…
Дівчата осиротіли вдруге.
Олег був сам не свій від переживань. Підтримував дочок із останніх сил. Як міг… Він же вважав їх своїми.
П’ять років на жінок не міг дивитись.
Куплену квартиру вирішив здавати. Гроші за неї розділив між дочками порівну.
Незабаром старша сестра Дарина вийшла заміж. У чоловіка була своя квартира, тож питання житла для неї вирішилося саме собою.
А Дарина поїхала у Львів. Вирішила, будувати своє життя там.
Олег лишився сам.
Сестри продовжували спілкуватися з ним, як із батьком. Часто приїжджали, регулярно дзвонили.
Говорили, що переживають за нього, що йому треба якось влаштувати своє життя.
Тому коли Олег повідомив їм, що нарешті зустрів жінку і хоче з нею зійтися, доньки Ольги його підтримали.
Те, що він привів Марію до будинку їхньої матері, сестер анітрохи не збентежило.
Тим більше, що Олег одразу сказав, що одружуватися не планує. Взагалі.
Марія теж усе розуміла. Ні на що не претендувала. Зустрічала названих дочок Олега дуже привітно, ставилася добре.
Так вони й жили. Дружно жили. Збоку здавалося, що всі ці люди – рідні між собою.
Якось, коли Дарина приїхала додому, Олег повідомив:
– Я оформив на тебе заповіт.
– Який заповіт? – не одразу зрозуміла Дарина.
– На квартиру, яку ми купили із мамою. Адже я, по суті, тобі ніхто. Мало що може статися… Доводити потім доведеться, що ти маєш на неї право…
– А Марія? Вона не проти?
– Ні, з чого їй бути проти? Навпаки, вона мене підтримала.
– Тоді гаразд…
– Сподіваюся, – задумливо сказав Олег, – якщо що, ти мене не залишеш.
– Що за думки? – насторожилася Дарина, – ти погано почуваєшся? І потім: як же Марія? Вона ж поруч, любить тебе.
– Хтозна, що буде завтра. Принаймні пам’ятай: я на тебе розраховую…
– Домовилися, – Дарина обняла Олега, – сподіваюся, що моя допомога тобі не знадобиться…
Через рік Марія пішла від Олега.
Зустріла іншого, той покликав її заміж.
Олег знову залишився один…
Дарина бачила, як він переживає від самотності і тому повернулася у Київ. Вони почали жити разом.
Квартиру продовжували здавати.
А за два роки Олега занедужав і зліг. Дарина ходила за ним, як за маленьким.
Сестра, звичайно, допомагала, але основне навантаження лягло саме на неї.
Коли Олега не стало, з’ясувалося, що його життя було застраховано на велику суму. Отримати її могли лише родичі.
І такі родичі знайшлися…
У відділі кадрів Дарина взяла адресу доньки Олега Лариси та написала їй листа. Повідомила, що батька не стало, і про страховку, яку вона може отримати.
Лариса приїхала майже через місяць.
І одразу, не розбираючись у нюансах, оголосила, що збирається позиватися до Дарини за спадщину батька:
– Ти що думаєш, я поступлюсь тобі хоча б копійкою?! – вигукувала вона, – мало того, що він зрадив мене в дитинстві, так ще й спадщини лишив!
– Ларисо, яка спадщина? Страховку забирай. Можу ще машину твого батька віддати. А квартиру, про яку ти говориш, Олег та моя мама разом купили.
– Довести зможеш? – голос Лариси був сповнений єхидства. – Ось! Подумаєш, заповіт він написав! Суд у всьому розбереться!
***
Дарина, звичайно, засмутилася. Не лише через квартиру. Сама ситуація була вкрай неприємною.
Тому й поїхала до своєї тітки, щоби все обговорити.
Сестра з чоловіком на той момент поїхали за кордон. Турбувати їх чи піднімати з місця Дарина не хотіла.
– Дивно, що Олег ніколи не розповідав про свою дочку, трохи помовчавши, задумливо промовила тітка.
– Нічого дивного, – відповіла Дарина, знизуючи плечима. – Мама нам про це сама якось говорила. Його колишня дружина зробила все, щоб Олег із дочкою не спілкувалися і щоб дівчинка невзлюбила батька. Тому вона й не оголошувалась раніше. І йому, мабуть, було непросто про це згадувати. Думаю, він припускав, що щось подібне може статися, тому й оформив заповіт.
– Порядна людина, – тітка змахнула сльозу, що набігла, – Царство йому Небесне…
***
Квартира залишилася Дарині. Суд взяв до уваги заповіт Олега, отримав підтвердження, що Дарина доглядала його до останнього дня. Вона ж його провела в останню путь.
Тому знайшлося багато свідків. Та й заповіт чоловік написав, будучи абсолютно здоровим.
Лариса поїхала додому дуже ображена. Говорила, що продовжить «боротьбу» і все одно забере у Дарини квартиру.
– Ось жеж, яка! – обурювалася тітка Дарини. – Страховку, і не малу, одержала, майже нову машину забрала, а все мало… Ти переживай, – це вона Дарині, – Лариса від безсилля так говорить. Нічого в неї не вийде.
– Та я не переживаю, – спокійно відповіла Дарина, – мені навіть шкода її. Рідного батька втратила і навіть не зрозуміла цього…