Над поминальним столом стояла щільна, густа, тиша. Тільки постукування виделок нагадувало про те, що в кімнаті є люди. – Це все через мене, – несподівано сказала осиротілій внучці Зоя Андріївна. – Бабусю, – втомлена своєю бідою Наталя, прийшовши в себе від заціпеніння, підняла на бабусю заплакані очі. – Що ти таке кажеш? Мама нездужала. – Так я й винна у цьому…, – твердо промовила жінка похилого віку, зробила глибокий подих і все розповіла внучці. Наталка вислухала бабусю і ахнула від почутого
Над поминальним столом висіла щільна, густа, як осінній туман, тиша.
Тільки постукування виделок нагадувало про те, що в кімнаті є люди.
– Це все через мене, – несподівано сказала осиротілій внучці Зоя Андріївна, яка більше не могла залишатися наодинці зі своїми думками…
– Бабуся, – втомлена своєю бідою Наталя, отямившись від заціпеніння, підняла на бабусю заплакані очі. – Що ти таке кажеш? Мама нездужала.
– Так я й винна у цьому…, – твердо промовила жінка похилого віку. – Якби я тоді не втрутилася, можливо… Ні – швидше за все, Віра прожила б зовсім інше життя… І не пішла б від нас так рано…
***
Ця історія почалася на початку дев’яностих.
В одному невеликому селі, де кожен на очах, любили одне одного красуня Віра та вельми непоказний Максим.
Багато хто, дивлячись на цю парочку, щиро не розуміли: що гарна дівчина з благополучної сім’ї знайшла в кремезному сині листоноші, яка частенько з’являлася на людях у «веселенькому» вигляді, була втретє заміжня і не могла зв’язати двох слів.
Зоя Андріївна, мати Віри, теж цього не розуміла і постійно дошкуляла дочці:
– Ну скажи, навіщо тобі цей? Інших хлопців немає? Наприклад, Михайло… Симпатичний, в інституті навчається, батьки забезпечені. Він же очей з тебе не зводить! Це кожному видно. Так ні: вчепилася в цього… Бачити його не можу.
– Мамо, ми любимо один одного, – спокійно і впевнено відповіла Віра, – і обов’язково одружимося.
– Одружаться вони, як же! Йому ж на службу йти! Чи ти чекати на нього збираєшся?
– Звичайно. Я чекатиму на нього.
– Ну-ну, – посміхнулася Зоя Андріївна, – а він собі звідти наречену привезе…
– Це виключено, мамо, – посміхнулася Віра, – Я ж говорю: ми любимо один одного…
Максим пішов на службу. Віра пішла працювати на місцевий молокозавод і вступила на заочне…
У місті вона зустрілася з Михайлом. Він навчався у тому ж інституті, тільки на денному.
Хлопець, зустрівши землячку, зрадів.
Він справді давно на неї заглядався, але Віра в його бік навіть не дивилася. Це неймовірно ображало Михайла, чіпляло самолюбство, він навіть мріяв забрати дівчину у Максима та «поставити її на місце». Але потім, поїхавши до міста, якось забув про неприступну красуню.
І раптом така зустріч!
Віра холодно привіталася і пройшла повз …
Ось тут Микхайло і вирішив повернутися до колишнього плану.
«Ну почекай, – подумав він, дивлячись услід дівчині, що йде, – бігатимеш за мною ще…
Тепер, приїжджаючи додому на вихідні, він почав брати Віру, як то кажуть, змором.
Не давав проходу на вулиці, зустрічав із роботи, став часто навідуватись у гості.
Віра ніяк не реагувала…
І тоді Михайло вирішив діяти через її маму: бачив, що подобається їй, що вона не проти віддати йому доньку за дружину…
Так-так, Михайло був готовий навіть одружитися з Вірою, аби отримати своє…
Якось він запросив дівчину на свій день народження.
Віра йти не хотіла, але втрутилася мати:
– Ну чого ти відмовляєшся? Важко тобі хлопця вшанувати? Он його мати теж уточнювала, чи прийдеш ти на свято. Сходи. Побудеш серед молоді. А то сидиш цілими днями вдома. Чекаєш свого, те ж мені… Та нічого з твоїм Максимом не станеться, якщо ти розважишся разок…
Словом, вмовила вона доньку. І Віра, хоч і не збиралася йти, опинилася в гостях у Михайла.
А, коли вони залишилися одні, як і чому дівчина так перебрала від декількох келихів ігристого, тепер уже не має значення…
Так уже вийшло.
Вранці Віра прокинулася в чужому ліжку.
Схопилася, одяглася, здригаючись від переживань і невдоволення до себе побігла додому мало не городами … Щоб нікого не зустріти …
А вдома вже чекала мати.
Вона зустріла її зі сваркою, образами, що про все напише «нареченому»…
Віра не знала куди подітися від сорому.
Декілька днів ходила сама не своя…
Коли прийшов Михайло, вона до нього навіть не вийшла.
З хлопцем розмовляла Зоя Андріївна.
Присоромила, мовляв, що ж ти милий чоловік, дочку мою соромиш..
А той у відповідь:
– Тітка Зоя, так я люблю Віру, готовий одружитися, прямо завтра …
Віра, почувши це, вигукнула з кімнати:
– Забирайся! Бачити тебе не хочу!
Михайло звичайно, пішов.
А мати ще кілька днів пояснювала дочці, що такі як Михайло на дорозі не валяються, що жити з ним Віра буде як за кам’яною стіною, що в такий непростий час треба триматися за тих, у кого гроші водяться, ну, і так далі.
Віра слухала в напівха і думала про Максима: «Що тепер робити? Як йому сказати? Адже вони ніколи… Домовилися, що тільки після весілля. А вона…”
Говорити Максимові нічого не довелося.
Віра завагітніла.
Причому зрозуміла це не одразу. Інтернету тоді ще не було, «про це» говорили мало, тихенько, десь…
Зрозумівши, що в неї буде дитина, дівчина запереживала.
Розповіла матері – а кому ще?
Це ж сором!
Зоя Андріївна зраділа. Ось воно! Її мрія справджується!
І вона побігла до матері Михайла.
Той саме був вдома.
І, несподівано для всіх, заявив:
– А хто доведе, що це моя дитина?
– Михайле, побійся Бога! – розгубилася Зоя Андріївна, – ти що, Віру не знаєш? Вона порядна дівчина!
– Ось нехай ця порядна дівчина і попросить мене з нею одружитися, – посміхнувся Михайло, – а то, коли я їй це пропонував, вона мене з дому виставила.
– Попросить, Михайло, звичайно, попросить, – защебетала майбутня теща…
– На колінах, – єхидно додав Михайло…
Зоя Андріївна з подивом глянула на хлопця, а його мати вигукнула:
– Михайле!
– Я все сказав, – кинув той і пішов у свою кімнату…
Коли Віра дізналася, чого просить Михайло, вона розсміялася:
– На колінах? Ось це я розумію – кохання! Га мамо? Такого чоловіка ти для мене хотіла? І навіщо ти тільки до них ходила?
– Ну як, Віро, це ж сором який! Усі пальцем на тебе показуватимуть! А про дитину ти подумала? Йому батько потрібний!
– Яка дитина, мамо? Який батько? Треба зробити процедуру … І все.
– Пізно вже, Віро. Доведеться тобі народжувати.
– Ну і нехай! Максим усе зрозуміє! Він мені вибачить!
– Ти серйозно? – Зоя Андріївна похитала головою, – ти думаєш, що твій Максим готовий ростити та виховувати чужу дитину? Що простить тобі зраду? Що любитиме тебе як і раніше? Яка ти ще маленька…
Віра, здивувалася словам матері, безпорадно схлипнула.
– Зараз найправильніше – вийти заміж, народити, а там буде видно. Стерпиться, як кажуть, злюбиться. Тож, Віро, треба зробити так, як хоче Михайло. Так, неприємно. Але ти сама в цьому винна. Доведеться потерпіти.
– Ніколи! – Вигукнула Віра і … опустилася на підлогу …
Швидше за все, вона не пішла б до Михайла, але мама її доконала.
Щодня, з ранку до вечора, вона переконувала доньку, що іншого шляху немає. Що від її вчинку залежить майбутнє дитини. Що скоро всі побачать животик. Що вона осоромить всю родину. Що Михайло просто ображений її відмовою, а потім все буде гаразд…
І Віра здалася…
Чи вагітність вплинула, чи вона просто змирилася, чи вирішила, що й справді інакше не можна…
Вона прийшла до Михайла і зробила все так, як він хотів.
Весілля велике не робили. Зібралися по-сімейному.
Батько Михайла вручив синові ключі від однокімнатної квартири зі словами:
– Ось вам для старту. Далі – самі…
І почалося у Михайла з Вірою сімейне життя.
Максиму про це повідомив хтось інший.
Спочатку хлопець не повірив. Потім, зв’язавшись із спільними знайомими, переконався: Віра вийшла заміж, не сказавши йому жодного слова.
Це було настільки неймовірно, що Максим не став робити остаточних висновків.
Вирішив, що тільки після розмови з Вірою ухвалить рішення про те, як жити далі.
Він написав їй.
Лист потрапив до рук Зої Андріївни: адже Віра переїхала до квартири чоловіка.
Зоя Андріївна розкрила конверт, прочитала та зрозуміла, що віддавати дочці листа не можна…
Віра може все зіпсувати.
Так і повелося. Максим писав листи, сподіваючись, що Віра відповість.
Мати їх отримувала і… навіщось складала в потайну коробочку…
Не отримавши відповіді до закінчення служби Максим залишився служити далі. Додому не поїхав. Продовжував писати… І чекати…
А Віра тим часом ледве жила з нелюбимим чоловіком.
Михайло і не збирався робити її щасливою.
Гуляв із першого дня.
Поводився з дружиною, як із хатньою робітницею.
Вирішив поквитатися за колишні образи.
А Віра мовчала.
Вважала, що нічого іншого не заслужила.
Коли народилася дочка, стало ще гірше.
Тепер Михайло при кожній нагоді говорив Вірі, що забере у неї дитину …
До речі, тещу він на поріг не пускав.
– Ну що, мамо? Ти задоволена? – спитала Віра, якось зустрівши Зою Андріївну на вулиці, – адже саме цього ти хотіла.
– Я такого не хотіла, – парирувала мати, – хто ж знав, що він таким виявиться?
– Я знала…
— То, може, годі вже, Віро? Наталці вже три… Розлучайся. Впораємося…
– Ні, мамо. Він забере дочку. Адже в мене нічого немає свого. Працювати він мені не дозволяє. Та й навіщо розлучатися? До доньки він нормально ставиться. А я… Мені вже байдуже.
– Як це все одно? – Крізь сльози вмовляла Зоя Андріївна, – ти ж молода ще, у тебе все попереду …
– У мене все позаду, мамо, – тихо відповіла Віра, – і життя, і кохання, і щастя…
Зоя Андріївна, звісно, зрозуміла, що дочка говорить про Максима.
Але так і не сказала їй, що той досі пише листи.
Не змогла…
Минуло ще кілька років.
Від колишньої краси Віри не залишилося й сліду. Тепер це була втомлена жінка з погаслими очима.
Михайло став жив своїм життям, вдома майже не з’являвся. А коли з’являвся, ображав дружину, отримуючи при цьому невимовне задоволення.
Доросла дочка, дивлячись на все це, вирішила для себе, що ніколи не вийде заміж. Кому потрібне це сімейне життя, якщо воно приносить стільки переживань?
Коли Вірі повідомили їй про її недугу, ніхто не здивувався.
Безрадісне життя в постійній напрузі не могло привести ні до чого іншого.
І лише тепер Зоя Андріївна наважилася розповісти дочці про листи Максима.
Щоправда, він давно не писав, але ті листи, що зберегла Зоя Андріївна, мали, так порахувала мати, повернути її дочку до життя…
І вона віддала Вірі заповітну коробочку.
Читаючи листи, Віра обливавось сльозами …
Максим писав, що любить, що готовий пробачити, прийняти її з дитиною.
Що вони неодмінно будуть щасливі.
Останній лист надійшов сім років тому…
Шукати Максима, який так і не повернувся до рідного села, Віра, зрозуміло не стала.
Навіщо?
Вона знала, що її дні пораховані…
Образи на матір теж не було.
Була подяка, що вона таки зважилася віддати листи…
Вони зігріли душу змученої жінки в останні дні.
– Немає нічого вище за кохання, доню, – прошепотіла Віра в останні хвилини свого життя…
Наталя на той момент її не зрозуміла …
Тепер після розповіді бабусі все стало на свої місця.
***
Після прощання Наталка зайнялася пошуками Максима.
Виявилося, що він жив в Ужгороді.
Так і не одружився.
Дівчина йому написала.
По суті, напросилась у гості.
Михайло був не в собі, коли вона виїжджала. Сказав, що не дасть ні копійки.
– І не треба, – відповіла тридцятирічна дочка, – мені взагалі від тебе нічого не треба…
Зоя Андріївна внучку не відмовляла. Відчула, що цього разу не можна втручатися.
***
Максим прийняв Наталку як рідну…
Дивився на неї із застиганням душі: дочка виявилася точною копією Віри.
Нещодавно Наталка написала бабусі, що виходить заміж.
За Максима…
І що дуже скоро Зоя Андріївна стане прабабусею.