Сашко стояв біля магазину, щось розглядаючи. – Ти йдеш? – покликала його Віра. – Так, Віро, зараз! Він обернувся до подруги і побачив, що до неї підійшла якась бабуся. – Хочете я вам дещо розкажу, – почала старенька. – Ні, ні, дякую. Вибачте. – А я таки скажу – ви одружитеся! Але разом ви не будете! Вони здивовано переглянулися
-Сашко, ти йдеш? – Саша почув, як його покликала Віра.
-Так, Віро, зараз, – Сашко стояв біля вітрини магазину, щось розглядаючи. – Йду йду.
Він повернув голову у бік своєї подруги і побачив, що до неї підійшла якась бабуся і щось їй розповідає.
Сашко посміхнувся і підійшов до них.
-Хочете я вам дещо про вашу долю розкажу, – говорила старенька.
-Ні, ні, дякую. Вибачте.
-Вірочко, а от і я, – Сашко взяв Віру під руку і зібрався відвести подалі від бабусі, але та, глянувши на Сашка, стала перед ними. Вона вперла руки в боки і заговорила:
-Ее… Дорогенькі… Я вам все таки скажу: ви одружитеся!
-Ми? – Сашко з Вірою переглянулися між собою і засміялися. – Ми? Ні! Ми друзі! Тільки друзі.
Бабуся знизала плечима:
-І все ж таки, я бачу, що ви будете одружені… Але ви не будете створені один для одного.
-Ти, – вона показала на Сашка. – Ти зустрінеш своє кохання тоді, коли зневіришся. Ваша зустріч буде пофарбована в червоний колір і там фігуруватиме квітка.
-А ти, – бабуся подивилася на Віру, примруживши одне око. – Ти зустрінеш своє кохання в небі.
Сашко з Вірою знову перезирнулися.
-Принаймні, вже добре те, що ми зустрінемо своїх других половинок! В наш час це рідкість, – пожартував Сашко.
Бабуся посміхнулася і пішла, а вони пішли своєю дорогою одразу про це забувши.
Сашко та Віра дружили з самого дитинства. І все тому, що їхні батьки мешкали в одному будинку і теж дружили.
Вони були в одній і тій же групі в садку, потім потрапили в той самий клас. І ось тільки зараз їхні шляхи розходилися: Сашко вступив до одного інституту, а Віра до іншого, щоправда в тому самому місті.
-Сашо, ти приглядай там за Вірочкою, – говорила мама Віри.
-Ой, мамо, та я вже доросла! – сказала Віра.
-Ох, діти… Для нас ви завжди будете маленькими дітьми, – усміхнулася мама Сашка.
Йшов час. Вони переїхали до сусіднього міста. Почали вчитися. І якщо на першому курсі зустрічалися вони часто, то на другому та третьому, а тим більше на четвертому, їхні зустрічі стали дуже рідкісними.
Та й це було зрозуміло – в обох було насичене студентське життя.
Але одного разу у Сашка пролунав дзвінок телефона:
-Сашо, Привіт! Це Віра. Пам’ятаєш мене? – пролунав знайомий голос.
-Вірочка! Привіт! Так чудово, що ти зателефонувала. Я так радий тебе чути, – Сашко щиро посміхався.
-Чудово, що ти не забув мене. Треба побачитись, – сказала Віра.
Сашко зрозумів, що щось трапилося.
-Говори о котрій і де.., – одразу сказав він.
-Давай завтра о 17-й в центрі, де й зазвичай.
-Добре.
Віра поклала слухавку.
-Хто дзвонив? – запитала Катя, дівчина Сашка.
-Та так… Давня подруга одна. Дружимо з дитинства. Щось у неї сталося. Так… Вона ж теж на 4 курсі. Нині сесія. Мабуть, з тим щось. Треба буде напевно допомогти.
-Аа… пам’ятаю. Ти про неї розповідав, – сказала Катя.
Сашко прийшов на зустріч вчасно. Віра запізнилася на 5 хвилин. Він побачив її здалеку і, посміхаючись, помахав рукою.
Віра підходила дедалі ближче і посмішка Сашка повільно змінювалась на здивування. Він одразу все зрозумів. Та й зрозуміти було легко – зміни у Вірі красномовно говорили самі за себе. Вона явно була в положенні…
-Привіт, – сказала Віра. – Давай сядемо де-небудь… А то мені важкувато.
-Хочеш, зайдемо в кафе, – запропонував Сашко.
-Ні. Давай краще на лавці.
-Тоді Давай там. Якраз вільно.
Сашко сів з Вірою на лавочку і похмуро запитав:
-Хто він?
-Хто? – роблячи вигляд, що не зрозуміла, перепитала Віра.
-Віро, ти знаєш, що я маю на увазі.
Віра опустила голову:
-Він наш викладач.
-Ти йому говорила, чи скромно промовчала?
-Він знає.
-І?
-У нього дружина та маленька дитина. Я не лізтиму в його сім’ю.
-Ясно…
Віра зітхнула:
-Я не знаю, як сказати мамі… Ти ж знаєш мою ситуацію.
І Сашко справді знав. Знав, що її мати залишилася з маленькою дитиною, тобто з нею одна. І звичайно ж вона, не хотіла такої долі для своєї доньки.
-Не додивився, – пробурчав Сашко.
-Що ти говориш? – запитала Віра.
-Коли сказати плануєш? – запитав Сашко незважаючи на її питання.
-Ну як коли. Влітку. Як сесію завершу. Я… Я хотіла тебе попросити побути зі мною в той момент.
Підтримати…
-Без питань, Віро. Звичайно, удвох поїдемо і скажемо. Із сесією все нормально?
-Так. Всі відмінно одразу ставлять, – Віра повеселішала.
-Дякую, Сашо.
Сашко та Віра завершили сесію і вибрали день від’їзду.
-Ох, яка ви гарна пара. Проходьте, сідайте, – сказала жінка в електричці. – І дитинка у вас напевно гарна буде. Кого чекаєте?
-Хлопчика, – гордо сказала Віра.
У цей момент Сашко прийняв рішення: вони одружаться, і він стане батьком дитини Віри.
Ну так… Це все б вирішило – мама Віри прийняла б усе і все було б чудово. Ну а потім, років через 5 або коли треба буде, коли Віра зустріне свою половинку, тоді вони розлучаться і все.
Щоправда залишалося відкрите питання – а як же Катя? Катя подобалася Сашкові і він навіть хотів на ній одружитися.
-Катя – зрозуміє. Вона в мене розумна! – подумав він.
Тому, перш ніж Віра щось сказала, в момент зустрічі зі своєю мамою, Саша радісно заявив:
-Ну ось так ось вийшло… Буває. Але одружуватися я не відмовляюсь.
Віра спохмурніла:
-Сашо, ти нічого не переплутав?
-Віра.., – Сашко взяв її руку.
-А ви що, разом виявляється? – мама Віри була здивована. – Я і не знала…
-Так ми теж не знали… Все так швидко вийшло. Раз – і готово. Але я одразу зрозумів, що Віра – це моя половинка і що я дуже хочу з нею одружитися.
Він глянув на Віру і зрозумів, що вона розслабилася зрозумівши його гру.
-Ну щодо половинки – не знаю, а те, що ви розумієте один одного з півслова – це факт.
Сашко поговорив із мамою Віри ще трохи. Сказав, що прямо завтра вони подадуть заяву до ЗАГСу, що пишного весілля не буде, просто розпишуться і все. Де будуть жити? Ну, придумають де жити… А потім пішов додому.
-Я щось не зрозуміла, – сказала його мати вдома, і якій встигла зателефонувати Вірина мама. – Як це ви з Вірочкою одружуєтеся? Як? У тебе ж там Катя була якась…
-Так мамо, Віра була, Віра… Просто ми так швидко зійшлися і не знали, як ви поставитеся до всього цього, тому я про Катю розповідав.
-Як поставлюся? Та я рада, дуже!
Ну а потім було весілля.
-Віро… Треба нам жити в місті. Там людей багато, зайвих питань ніхто не ставитиме. Скажемо, наприклад, що ми брат із сестрою – хто перевіряти буде?
-Я не проти. Тільки народжуватиму я тут і перші півроку я теж проведу тут.
-Добре. Я ж все одно ще в інституті вчуся.
Життя йшло своєю чергою. Катя розлучилася з Сашком – ну а хто, власне, зустрічатиметься з одруженою людиною, хоч ця одружена людина і говорить, що цей шлюб так для вигляду?ʼ
Потім Сашко закінчив інститут і почав працювати, винайняв квартиру і Віра з сином переїхала до нього.
Він допомагав Вірі по господарству і з сином, а Віра готувала йому їжу і прасувала сорочки, а через кілька років закінчила інститут і теж вийшла на роботу.
З особистим життям ні в нього, ні в неї не ладналося.
-Сашо, знаєш що? Я втомилася. Втомилася від цього. Більше я нікого не шукаю, нікого не чекаю… А просто живу.
І справді почала просто жити: перепробувала різні хобі, підвищила свою освіту, поміняла кілька місць роботи, потоваришувала з купою дівчат та хлопців.
-Сашо, а мене дівчата запросили політати на дельтаплані. Класно?
-Ну напевно… Це ти в нас любиш таке всяке.
-Ходімо зі мною. Ну будь ласка, будь ласка, будь ласка.
-Хм… А з сином хто сидітиме?
-Я думала його з собою взяти і ви там погуляєте десь.
-Тоді добре.
І вони поїхали.
Так сталося, що на той момент було дві групи, які проходили інструктаж з польотів. І у другій групі був він – чоловік у якого Віра миттєво закохалася.
Дивно, але вона теж йому сподобалася і вже через рік Віра та Саша розлучилися і Віра знову вийшла заміж, але вже по-справжньому.
-Сашо, а пам’ятаєш ту бабусю? Пам’ятаєш? Адже вона сказала тоді, що я зустріну свою половинку в небі і я її справді зустріла!
Але Сашко лише посміхнувся.
-Ну Сашо, а вона ще говорила, що ми будемо одружені. А ми ж з тобою справді були одружені!
І тут Сашко замислився. Він ішов додому і намагався згадати що ще йому тоді сказала бабуся?
-Ніби, що це станеться тоді, коли я зневірюся…
Йшов час. Сашко все був і один. Так, звичайно, у нього були дівчата, але все це не те…
Він навіть знайшов Катю і вона на той момент була вільна, але вона виявилася не тією дівчиною, з якою він хотів би одружитися.
-Знаєш, Віро, а я вирішив, що мені й одному чудово живеться. Ніхто не миготить перед тобою, не просить зробити то одне, то інше.
-Ой, не розказуй. А то я дивлюся у нас майже кожен день з’являєшся.
-Ну то я до сина.
-Сашо, у тебе все буде добре. Ось побачиш. Тобі просто треба більше проводити часу із друзями, а не в нас сидіти. Все щоб завтра не приходив. І зараз давай іди додому.
-Сьогодні ж субота! – почав Сашко. – Ти що, навіть обідом мене не нагодуєш?
-Ні. Не нагодую, – заявила Віра.
Сашко зітхнув. Насправді Віра звичайно була права. Він сів у машину і повільно, нікуди поспішаючи, поїхав додому. Ну і для розваги увімкнув радіо.
-Ну ось з якими друзями мені проводити час? З якими? Віра просто не розуміє, що вона – його друг! – розмірковував Сашко.
Він побачив, як зʼявилося червоне світло і зупинив машину.
-Вірі просто пощастило, – продовжив розмірковувати він.
І в цей момент він узяв і чомусь збільшив гучність в радіо приймачі.
-Твоє щастя – прямо перед тобою! Не пропусти! – сказав хтось голосно з радіоприймача.
Сашко, подивився вперед і побачив, як дівчина в яскраво-червоній сукні переходить дорогу, а в руці в неї чи то квітка, чи…
-Це твій шанс! Щось червоне та квітка! – промайнуло в нього в думках.
А далі все було, як у кіно. Час сповільнився і він спостерігав за собою, як би збоку.
Ось він паркується, ось виходить з машини, переходить дорогу і йде до дівчини у червоній сукні. А потім ця червона сукня мелькає ще один раз десь далеко і зникає. І Сашка охоплює розчарування.
-Що ж це таке? Навіщо треба було йти? Ти що взагалі? – запитав сам собі Сашко.
Звичайно не вголос, а про себе. Він повернувся, щоб піти назад, до машини і в цей момент побачив прямо перед собою дівчину.
-Ой, вибачте, не помітив вас, – сказав він.
Дівчина посміхнулася.
А потім… Потім він помітив, що у дівчини красиве руде волосся з червонуватим відтінком і дізнався, що звуть її Лілія і їй подобається все, що подобається йому…
Ну як тут можна було не одружуватися?!
Так що виявилося, що бабуся була права.