Олена зайшла в електричку і побачила Таню. – Дякую, що мені місце зайняла, – сказала вона. – Ти як? Все сама живеш? – Сама. Що з чоловіком гулякою сама поралася, що тепер. – А я от заздрю тобі. Я ж думала, що сина добре виховала. Все йому купувала. А він… – ображено сказала Олена. – Що сталося? Ніби ж Павло в тебе хороший хлопець, – запитала Таня. – Ой, Таню, навіть не знаю, як і сказати. Перестали ми з ним спілкуватися
-Ну ось, приїхали завчасно. Ну куди ти поспішала? Тепер сорок хвилин чекати електричку, – бурчав Андрій, виходячи з машини.
-Завжди хвилююся перед дорогою, не запізнитися. Ти їдь, синку, не чекай. Я в залі очікування посиджу, – Надія поцілувала сина.
Андрій вийшов із вокзалу, а Надія увійшла до зали очікування та озирнулася, вишукуючи вільне місце.
Вона помітила, що поруч із якоюсь жінкою на стільці стоїть сумка, підійшла та попросила її прибрати.
Жінка невдоволено подивилася на Надію, але сумку забрала з сидіння.
Надія сіла і полегшено зітхнула. Вона поставила сумку біля ніг і озирнулась.
Скоро Новий рік і он скільки людей сидить на вокзалі, чекають свій поїзд, чи електричку, їдуть у гості чи, навпаки, повертаються, як і Надія, до себе додому.
У внучки день народження двадцять дев’ятого грудня. Десять років. От і приїжджала привітати. Син умовляв залишитись на Новий рік, але Надія не хотіла заважати молодим, поспішала до себе.
Залишалося п’ятнадцять хвилин до електрички, і Надія вийшла на перон. Потяг уже стояв на другій колії. Надія пройшла в кінець потяга, повз людей, що стовпилися біля зачинених дверей.
Коли двері відчинилися, пасажири, поспішаючи, заходили у вагони, займали місця.
Надія не стала метатися і сіла на найближче порожнє сидіння біля вікна.
Їй їхати до кінцевої зупинки. Навколо шуміли люди, розмовляли, шаруділи пакетами, влаштовуючись.
Незабаром вільних місць у вагоні майже не лишилося. Надія дивилася у вікно на засніжений перон, яким ішли і йшли пасажири.
-Дякую, Таня, що місце мені зайняла. Ух, і втомилася ж я. І як у цьому Києві люди живуть? – пролунав жіночий дзвінкий голос за спиною Надії.
-Живуть. І ми з тобою, і цілими електричками люди їдуть та їдуть до Києва. Хто навіщо? – відповів другий голос нижче, який належав, як зрозуміла Надія, Тані.
-Правильно. А ти живеш сама? Як справляєшся з господарством? – запитала перша жінка.
-Нормально живу. Що з чоловіком гулякою сама поралася, що тепер. Сусідів прошу допомогти, якщо чоловіча рука потрібна, чи порада, – відповіла Таня.
-А я от заздрю тобі. Діти радують, поки маленькі, а як виростають, то одні неприємності від них. Я ж думала, що сина добре виховала, що на старості помічником буде. Все йому купувала, щоб не почував себе обділеним. Без батька ріс. А він… – ображено сказала жінка з дзвінким голосом і замовкла.
-Що сталося, Олено? Ніби ж Павло в тебе хороший хлопець. Не гуляє. Працює. Одружився, ти казала, – поцікавилася Таня.
-Одружився. Ой, Таню, навіть не знаю, як і сказати. Невістка хороша, нічого поганого за нею не помічала.
Тільки як народила дитину, так Павло приїхав і з порога запропонував мою квартиру продати. Мовляв, докладе і придбає велику квартиру. Запитую, куди ж я подінусь? А він відповідає, що з ними житиму. Мовляв, Насті з дитиною допоможу.
-А ти що? – поцікавилася Таня.
-Я? Я подумала та відмовилася. Пам’ятаєш, як Маша продала свій будинок? Поки онук був маленький, потрібна була. А як підріс, то вона не потрібна стала.
Невістку дратувало, що вночі ходить, спати не дає, заважає… Пішла б, та нікуди. Сварилися, сварилися, так син і відвіз її в будинок для літніх людей. Мовляв, там за нею догляд буде, нічого не треба робити, на всьому готовому живи та радуйся. Тільки яка ж радість жити отам?
Невістка хороша, поки живеш із нею на відстані. А як разом жити почнемо, то невідомо, що буде, якою вона виявиться. Ні. Поки сили є, житиму одна у своїй квартирі.
Павло образився, звісно. Носа до мене не показує.
Та жінка, яку звуть Олена, помовчала.
-Тут все життя прожила, тут і в останній шлях мене відправлять. Так і сказала синові. Потім хай роблять що хочуть.
Знаєш, Таню, моя молодша теж заміж зібралася. Я як розповіла їй, то вона на брата вз’їлася.
Йому квартира, каже, а мені? Якщо квартиру продавати, то гроші ділити навпіл треба. Я ще квартиру не погодилася продати, ще живу, а вони вже гроші ділять між собою.
Ось такі справи… Соромно сказати, Таню. Дочка приїжджає іноді, а мені тепер уже здається, що перевірити приїжджає, чи ще живу, чи залишу їм квартиру.
-Скажеш, теж, – обурилася Таня.
Надія мимоволі слухала розмову двох жінок за спиною.
-Так. Складно все в житті, – ніби почувши думки Надії, сказала Таня, зітхнувши. – А буває й навпаки. У сусідньому будинку господарів не стало один за одним.
Вони всиновили хлопчика. Дітей їм не виходило народити. А хлопець виріс та знайшов свою рідну матір. І поїхав до неї. Якась там історія заплутана вийшла. Точно не знаю, чому жінка сина віддала в дитбудинок. Тому брехати не буду. Пліткам не вірю.
Так от, він нещодавно приїжджав подивитися на будинок. До нього одразу сусіди набігли, мовляв, якщо продавати збираєшся, скажи, купимо.
А він сказав, що продавати будинок його прийомних батьків не буде. Але й жити, де все нагадує батьків, не може.
Та й мати рідна слаба, не залишиш одну. А сюди вона не їде. Одружився, дитинку народили. Говорить, що приїде сюди з сім’єю жити, тільки трохи згодом. І будинок є, а жити у ньому не може, – Таня закінчила свою розповідь і обидві жінки на кілька хвилин замовкли.
-А у мене на поверсі сусідки навесні не стало. Вечерю готувала, та так і… Сусіди запах почули від плити. Двері відкрили, а вона вже все…
Гарна сусідка була спокійна. Донька в неї залишилася. Заміжня. Сорок днів не дочекалася, як почала ремонт робити.
Цілими днями свердлили, та стукали, життя нікому не давали. Двері залізні поставили. Меблі всі викинули.
Матері не хотіла ремонт допомогти зробити, а як тієї не стало, то квартиру обробила для себе. У нас діти тільки й чекають, щоб батьків отак не стало і квартиру звільнили.
-Самі так виховуємо дітей. Самі ми як до своїх батьків ставилися? Так ото те саме. А діти з нас беруть приклад. Ох, гріхи наші тяжкі. Дітей засуджуємо, а самі свого часу хіба не так міркували? – сказала Таня.
Так всю дорогу Надія і слухала розповіді двох жінок про нерозв’язні сімейні проблеми між батьками та дітьми.
З гучномовця вагона почулися нерозбірливі слова. Надія не хвилювалася, що за зупинка, їй їхати ще півтори години.
А жінки за спиною зібралися і пішли до виходу. Потяг сповільнив хід і зупинився. На місце пасажирів, що вийшли, у вагон тут же зайшли нові і зайняли місця, що звільнилися.
За вікнами вже стемніло, та й скло взялося памороззю. Надії не треба було бачити жінок, щоб уявити їх: повненькі, невисокого зросту, одягнені просто, з великими важкими сумками в руках, з невдоволеними і втомленими обличчями, з погаслими очима.
Середньостатистичні жінки за п’ятдесят зі своїми нерозв’язними проблемами.
На їхнє місце сіли молоді хлопці. Вони перекинулися парою фраз, надягли навушники та включили музику на всю гучність. Навіть до Надії долинали верескливі звуки електроінструментів під ритмічний гуркіт ударних установок.
Оповідання пасажирок сколихнули в душі Надії спогади, як Андрій їхав до Києва і теж умовляв її поїхати з ним. Вона одразу відмовилася. Все життя прожила в маленькому місті, не звикнути до суєти і шуму столиці.
Син сам впорався з квартирним питанням. Заробив гроші, купив квартиру.
-Мені нема на що ображатися. А скільки чула про таких матерів, які з добрих намірів на все йдуть заради дітей, про себе не думають. І залишаються на вулиці.
Доживають свої дні у будинках для людей похилого віку. Кому такого побажаєш. Що ж з нами відбувається? Хто винен у цьому?
Ось з’їздила до сина, привітала онучку з днем народження та й і все. Я не заважаю їм, вони не сваряться на мене, живуть, як їм подобається.
Може, не треба нам кидатися на першу вимогу дітей?
Недарма у приказці говориться, що серце матері до дітей із воску, а серце дітей до матері з каменю.
Колеса електрички заколисно постукували – тук-тук-тук. Відчинялися двері на зупинках, випускаючи в темряву станцій втомлених від розмов і дрімоти пасажирів.
А Надії чулося в стукоті коліс: так-так, ти маєш рацію.
У її будинку мешкала колишня вчителька Андрія. Дуже вихована. Єдиний син одружився і привів до будинку дружину.
Вчителька нікому не скаржилася на життя. Тільки раптом – зникла. Надія запитала якось про неї сина. А він відповів, що заслабла дуже. От тільки у лікарні по півроку не тримають. У будинок для літніх людей відвіз…
-Може відвідати її? І що скажу? Я нічим не зможу допомогти їй. Тільки дам неправдиву надію. Треба щось казати, робити. А що скажеш, якщо синові не потрібна його мати? Вона ростила, прощала образи, вчила жити. Син навчився всього і отак з матірʼю. Чому так відбувається?
Так-так-так, – стукали колеса, відповідаючи на запитання Надії.
-Кінцева, – пролунало в гучномовці, зупинивши її роздуми.
-Нарешті я вдома, – думала Надія, йдучи по тротуару.
В голові ще чувся стукіт коліс, а вона вже думала, що зараз прийде, сяде біля телевізора і ніхто не виставить її, не вимагатиме продати квартиру.
І ніяк не могла відповісти собі – це норма, випадковість чи рідкісне материнське щастя?
Як добре, що між ними із сином ніколи не було сварок через квартиру…