Юля мовчки підійшла до дверей квартири. – Де тебе носить? – з порога крикнула їй мати і тут же застигла – дочка була не сама. – Тетяно, привіт. Нам треба поговорити, – сказала Олена. Вони зайшли на кухню. Олена глянула на гору посуду та заляпаний стіл. – Вибачте, не встигла прибрати. Самі розумієте – сім дітей та й восьма скоро буде! – сказала Таня. – От про це я й хочу поговорити, – сказала гостя
Юля сиділа на лавці у парку. Додому йти зовсім не хотілося. Там на неї чекало таке, що вона про це навіть думати не хотіла…
Мама знову чекала дитину – вже восьму підряд.
Це було її хобі – народжувати дітей. Кожні три роки на світ з’являвся черговий малюк…
Мама з татом усміхалися, цілувалися і розповідали всім, яке це щастя мати велику родину.
Тільки самі діти цьому були не дуже раді. Тому що всі обов’язки по дому, у тому числі й догляду за малюками, лягали на плечі старших дітей.
Мама сама майже нічого не робила. Вона вважала, що й так достатньо зробила, народивши чергову дитину.
Батько ж майже цілодобово був на роботі, намагаючись прогодувати своє величезне сімейство, яке продовжувало рости.
На плечі старших дітей лягало все: від готування обідів, прання та прасування, до вечірньої ванни та укладання малюків спати.
Середні діти, по можливості, допомагали старшим: прибиралися, стежили за наймолодшими, приносили матері, якісь потрібні їй речі, коли вона просила.
З початком осені старшою дитиною у сім’ї стала Юля. Її брат, який навесні закінчив дев’ять класів, вступив до технікуму і поїхав до іншого міста, звідки вже кілька місяців не з’являвся.
Юля заздрила братові і мріяла теж швидше закінчити школу і поїхати далеко-далеко від рідного дому.
Вона бачила, як важко було Артемові бути старшим у сім’ї, але навіть не уявляла, що на стільки!
Приходячи зі школи, дівчинка тут же бралася за домашні справи, бо до її повернення зі школи в будинку панував уже такий бардак, що ще трохи – і від смітника неможливо буде відрізнити!
Мати не обтяжувала себе прибиранням, миттям посуду, приготуванням та пранням. Вона відпочивала, сидячи перед телевізором або переписуючись із подружками в телефоні.
Єдине, що мати робила – це міняла памперси у малюків і могла їх погодувати.
Юля заходила в дитячу кімнату, збирала брудний одяг і посуд.
Вмикала пралку, мила посуд, починала готувати обід.
Потім прасувала і штопала одяг.
Ближче до вечора поверталися решта дітей. Ті, хто навчався у початкових класах і ходив у групу продовженого дня, після занять забирали молодших із дитячого садка та приводили їх додому.
Юля годувала всіх вечерею та відправляла прибирати у своїх кімнатах.
У цей час із роботи повертався батько. Нагодувавши батька і дочекавшись, коли він піде спати, дівчинка знову мила посуд, розвішувала білизну, яку попрала, купала малюків і вкладала їх спати.
Потім перевіряла інших дітей на готовність до нового шкільного дня і теж вкладала їх спати.
Після цього можна було сідати за уроки. І хоч сил на це вже не залишалося, Юля все одно старанно займалася.
Вона розуміла, що якщо не складе випускні іспити, то шансів потрапити до технікуму, чи коледжу вона не матиме…
Близько півночі, дівчинка лягала в ліжко і миттєво засинала.
Прокинувшись раніше за всіх, Юля готувала сніданок, будила молодших, допомагала збиратися, вмиватися.
Годувала всю сім’ю сніданком і мчала до школи.
І от після сьогоднішнього сніданку Юля вже зовсім не знала, що робити.
Мама з татом радісно повідомили, що у них буде ще одна дитина!
-Як же так? – мало не закричала Юля. – Адже ще не минуло й трьох років! Ще Маринці пів року не виповнилося! – подумала вона.
А вголос вона запитала:
-А чому так рано?
Мати подивилася на неї і докірливо похитала головою.
-Юля! Що за питання? Як Бог дав, так і добре! Це ж щастя – діти!
-Кому? – хотіла крикнути Юля, але промовчала.
Натомість вона вперше за останній час вийшла з-за столу, мовчки зібралася і вийшла з дому.
Темніло. Юля знала, що незабаром повинні прийти додому молодші сестри та брати, що їх треба погодувати, а найменша Маринка, швидше за все, плаче на руках у невдоволеної матері, якій самій доводиться доглядати за нею.
На щастя, стрімко йдучи вранці з дому, Юля забула телефон і тому мати не могла їй додзвонитися та сказати йти додому.
-Юля? Ти когось чекаєш? – поряд із дівчинкою з’явилася Олена Ігорівна, її вчителька. – Пізно вже…
-Ні. Не чекаю, – сумно сказала Юля, думаючи, що Олена Ігорівна зараз наполягатиме на тому, щоб дівчинка йшла додому.
-То що ж ти додому не йдеш?
Несподівано для себе Юля розплакалася і розповіла вчительці все, про що зараз думала. Та слухала, не перебиваючи, лише зрідка погладжуючи дівчинку по голові.
-Ну, ходімо! – сказала Олена Ігорівна. – Ходімо-ходімо!
Юля попрямувала за вчителькою. Навіщо вона їй все розповіла? Вона насварить її батьків, і що потім буде?!
Мама не любить, щоб хтось думав, що у них не ідеальна сім’я…
-Де тебе носить? – закричала мати, але тут же зупинилася, помітивши, що дочка не одна.
-Здрастуйте, Тетяно Валеріївно! – привіталася Олена Ігорівна. – У мене тут вільний час зʼявився, і я вирішила зайти до вас особисто поговорити.
Слово “особисто” вона наголосила.
-Поки, самі розумієте, на вас не звернуло увагу керівництво школи.
-Що вже Юля наробила? – занепокоїлася мама.
-Нічого, – заспокоїла її вчителька. – Але… Ми можемо не на порозі обговорювати цю тему?
-Ох, так, так! Вибачте! Ходімо! Юля! Подивись за Мариною!
Вчителька та мати пройшли на кухню.
Олена Ігорівна одразу побачила повну мийку з посудом, брудну плиту та заляпаний стіл.
Помітивши її погляд, Тетяна Валеріївна зніяковіла:
-Вибачте, не встигла прибрати. Самі розумієте, семеро дітей та ще одна на підході! – вона багатозначно подивилася на вчительку, ніби намагаючись донести до неї, що це дає їй величезну перевагу перед рештою.
-Співчую, – посміхнулася Олена Ігорівна. – Але я прийшла поговорити не про це. Бачте, у Юлії різко знизилася успішність.
-Ой! – махнула рукою Тетяна Валеріївна, здивована реакцією вчительки на свою багатодітність. – Такий вік! Про навчання і не думається! Хлопчики, мабуть, на думці замість підручників.
-Дуже дивно, Тетяно Валеріївно, що ви цього не знаєте, – продовжувала Олена Ігорівна. – Ви найперша, хто має знати, що у вашої дитини на думці!
-У мене крім цієї дитини ще шестеро! – строго скзала Тетяна. – І незабаром ще одна з’явиться!
-Це не причина. Ви повинні стежити і дбати про кожну свою дитину! Якщо ви не встигаєте цього робити, звернутися куди треба – вам допоможуть!
-Що? Куди ще звернутися?
-Туди, де можуть подбати про всіх ваших дітей! Дати їм можливість нормально жити та вчитися!
-А я що не даю?!
-Я не знаю, як у вас у сім’ї відбувається виховання, але так як ви у нас багатодітні, то за вами більш пильне спостереження.
Повірте мені – це на вашу ж користь!
-У нас усе добре!
-Ну от і чудово! Я рада за вас! Думаю, знижені оцінки Юлії – це тимчасове явище і ви, як найближча людина для вашої дочки, розберетеся з цим. Але якщо щось не вийде – звертайтеся! Ми завжди раді допомогти!
-Хто «ми»?
-Школа й інші установи… Ви не переживайте! Якщо щось не так – школа сама звернеться по допомогу вам куди слід!
-Ага, дякую… – Тетяна стояла і не знала що сказати.
-Вибачте мені пора. Всього найкращого! – Олена Ігорівна встала і попрямувала до коридору.
Коли за нею зачинилися двері, до кухні обережно увійшла Юля.
-Мамо, я Маринку сповила, ліжечко їй перестелила. Брудний одяг позбирала і поставила пратися. Зараз посуд швидко вимию і щось приготую.
-Не потрібно! – раптом закричала Тетяна, але потім схаменулась і сказала тихіше. – Не потрібно. Я сама. А ти йди… Вчи уроки… Я покличу тебе вечеряти.
Минуло два роки. Юля підстрибом мчала додому.
Хотілося порадувати маму перемогою в олімпіаді з фізики. Вдома пахло борщем та пиріжками.
-Мати! В мене перше місце! – закричала Юля з порога.
-Тихіше ти! – у коридор вийшла мати. – Вова тільки заснув!
-Ой вибач!
З того останнього візиту Олени Ігорівни життя Юлії змінилося. Не відразу і не без допомоги старшої дочки, але все-таки мати почала займатися домашніми справами та своїми дітьми.
Поступово Тетяна втягнулася та навчилася правильно розподіляти свій час. Діти, звичайно ж, їй допомагали, але тепер основна робота по дому лежала на плечах жінки.
-Ну давай, розповідай! – Тетяна налила чай, поклала великий шматок яблучного пирога на тарілку та підсунула усе доньці.
-Мене викликали до директора! Привітали та сказали, що вручать грамоту та цінний приз на найближчій лінійці!
-Чудово! Я обов’язково прийду подивитися! З цією перемогою ти обов’язково вступиш до будь-якого, коледжу.
-Знаєш, мамо… Я вирішила залишитися… Піду в десятий клас.
Тетяна розплакалась і, підійшовши до дочки, обійняла її.
-Я так рада! Я впевнена, що за цей час ти ще отримаєш чимало нагород, щоб безперешкодно вступити до найкращого університету!