– Сергію, подивися, як їсть ця дитина. Він майже один каструлю макаронів з м’ясом з’їв, – жалілася Тамара чоловіку на сина невістки. – Тамаро, ну нехай їсть дитина, шкода тобі чи що? А Людмила смачно готує, особливо борщ, майже як моя мама. – Ти дивись, борщ йому мій не подобається, а її подобається, – обурилася Тамара
– Мамо, тату, знайомтеся, це Люда, моя майбутня дружина.
Батьки Ігора побачили вперше наречену сина. І, як це часто буває, вона одразу не сподобалася майбутній свекрусі. За вечерею не зупинялися сипати запитання.
– А батьки твої чим займаються? А освіта в тебе яка? А готувати ти вмієш?
Люда мужньо відповідала, але було видно, що хвилюється.
Провівши наречену, Ігор повернувся додому.
– І ще, у Люди є син Миколка, 3 роки. Із батьком Миколки не склалося, так буває. Думаю, місця у нас вистачить і для малюка.
Обличчя Тамари Іванівни викривилося. Ось ще не вистачало, з чужою дитиною жінку бере, та ще й у них жити збираються. Треба його відмовити.
– Синку, ну що, інших дівчат більше немає, де ти її відкопав? Навіщо тобі чужа дитина, свої потрібні, годуй тепер зайвий рот.
– Мамо, я її люблю, і до дитини добре ставлюся. Попрошу і тебе примиритися з цим фактом. Ми поживемо поки що з вами, а потім з’їдемо, не хвилюйся.
Весілля не було, просто розписалися. Люда із сином переїхала до дому Ігора.
Миколка був повненьким хлопчиком. Він весь час хотів їсти, що неймовірно дратувало Тамару Іванівну.
– Сергію, подивися, як їсть ця дитина. Він майже один каструлю макаронів з м’ясом з’їв. А цукор, як він їсть, ложками! Такого не прогодуєш! Я ховатиму цукор, він не дешевий, все-таки!
– Тамаро, ну нехай їсть дитина, шкода тобі чи що? А Людмила смачно готує, особливо борщ, майже як моя мама.
– Ти дивись, борщ йому мій не подобається, а її подобається. Вона ж буряк червоний додає, я його терпіти не можу. Ну – ну, чоловік, хвалиш невістку, значить? Дивись, вона ще себе покаже!
***
– Мамо, Люду кладуть у лікарню, по-жіночому там щось у неї не ладнається. Зможеш доглянути за Миколкою, поки я на роботі?
– Що це у неї там не ладиться, молода ж ще .. Ну, добре, подивлюся за цим…
– Мамо, не можна так на дитину!
Коли невістку виписали, вона виглядала дуже втомлено. Тамара Іванівна з цікавості залізла в її документи, і побіліла.
– Ігоре, я знаю, що було у неї, прочитала в документах. Мало того, що вона, швидше за все, не зможе мати дітей, то ще й працювати довго не зможе. Ну і навіщо, питається, така дружина потрібна?
– Потрібна, мамо, уявляєш. Лікарі вчасно помітили недугу і сказали, що все буде добре, головне перевірятися.
За півроку Людмила завагітніла, народила сина.
– Мамо, а чому Люда на городі працює, вона 2 тижні тому народила тільки, їй же не можна! І жарко зараз саме, їй не можна на спеку!
– Чого це їй не можна? Он раніше жінки взагалі в полі народжували та йшли далі працювати.
– Зараз не той час, не порівнюй. Я проти того, щоб ти відправляла її працювати на город зараз. Їй відпочинок потрібен, нехай малюком займається.
– А мені, отже, не потрібний відпочинок? Знаєш, що, синку, привів дружину до хати, ось хай і працює на рівних. Он як її поїсти любить, не встигаєш готувати. Жаліти її я не буду, мене ніхто не шкодував у молодості. Баба Наташка твоя знаєш як мене ганяла, і нічого, вижила якось.
– І ти їй мстиш тепер, що у тебе свекруха зла була? От і не будь такою, як вона. Будь добрішою.
Тамара Іванівна невдоволено хмикнула. Жодного розуміння, а ще син називається.
– До речі, сестра твоя Оксана дзвонила, має народити з дня на день. Поїду до них. Адже їй важко буде спочатку, треба допомогти. Хто, як не рідна мати допоможе доньці.
– Значить, Люда має працювати цілими днями, а Оксанці не можна? Подвійні стандарти якісь. Ну, зрозуміло, це ж рідна дочка.
*****
– Ну, все, ми з’їжджаємо від вас. Я взяв кредит, купили будиночок свій, потихеньку виплачуватимемо.
– Ну нарешті то. У тиші хоч поживу, а то ваші діти такі галасливі, голова вже болить від їхнього крику. Посуд, меблі купувати будете? А то в нас зайвого нічого немає, своє купуйте.
– Не хвилюйся, розберемося.
Пройшло 15 років
– Синку, зовсім мені погано, і з головою щось стало. Робити нічого не можу, з рук все валиться. Догляд за мною потрібен добрий.
У вас кімната вільна є, Миколка вчитися поїхав, може я до вас переїду? Люда все одно вдома працює, от якраз і доглядала б мене? Ех, батька як не стало, зовсім я розвалюватися почала.
– А Оксана, дочка твоя улюблена, що ж не може?
– Ти що, Оксаночка працює, та й не можна їй перетруджуватись, у неї тиск.
– Так і моя дружина не ледарює вдома, вона шиє на замовлення цілими днями, у неї черги, я сам готую часто. Та й чи захоче вона.
– Народ, мама проситься до нас, важко їй однієї, нездужає сильно. Що ти скажеш?
– А то й скажу, нізащо! Ти забув, як вона мене ображала раніше, шматком хліба дорікала, та вічно невдоволена була? Я все пам’ятаю! А тепер, виходить, Люда гарна стала? Ну ні. У неї дочка є, от нехай вона доглядає.
Тамара Іванівна була ображена відмовою.
– Не хоче? Ображала я її? Так я.. Так я.. Скільки добра я вам зробила, годувала вашу родину, з дитиною сиділа. Невдячна! Я все життя знало, що вона себе ще покаже! Щоб ноги її у мене більше не було! І ти теж, ганчірка, дружина дорожча за матір!
Оксана теж відмовилася забирати матір до себе. Приїжджала періодично. Ігор привозив матері продукти, возив її до лікарні. І щоразу вислуховував, яка в нього погана дружина, де це бачено, що чоловік сам все робить.
Тамари Іванівни не стало вночі. Люда відмовилася йти на похорон.
– Ігоре, не ображайся, але я не піду. Вона все життя мене нелюбила, хоч поганого я нічого їй не зробила. І Миколку вона вічно ображала, дорікала з’їденою їжею, цукор ховала. Батько твій був чудовий чоловік, завжди заступався. Ображена я сильно, і з її відходом образа нікуди не подінеться.
Ігор із розумінням поставився до слів дружини. Хоч це і його мама, але що заслужила, то й отримала.
Сюжет розповіді взятий із реальної історії, яку мені розповіли. Сумно, звичайно, що люди часто ображають словом або ділом, а згодом забувають про це і вимагають уваги. Не всі люди великодушні і легко прощають. Людмила ось виявилася не такою, і язик навіть не підніметься засудити її.
А Ви легко пробачаєте образи? Чи були випадки, коли через багато років образа на людину не йде?